КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ВЕРХОВНОГО СУДУ ЯК СУДУ ПРАВА

Анотація

ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО

КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

УДК 342.41

https://doi.org/10.32689/2617-9660-2020-6(12)-101-115 Берназюк Ян Олександрович, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, професор кафедри публічного та приватного права Таврійського національного універ ситету ім. В. І. Вернадського, ул. Джона Маккейна, 33, Киев, 02000, тел.: +380(44)-529-05-16, email: bern1979@ukr.net, https: //orcid.org/0000-0002-2353-4836

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ВЕРХОВНОГО СУДУ

ЯК СУДУ ПРАВА

Анотація. У статті висвітлено деякі питання щодо визначення конституцій но-правового статусу Верховного Суду в Україні як суду права в аспекті дослідження проблеми співвідношення необхідності дотримання Верховним Судом процесуаль них обмежень під час відкриття касаційного провадження та виконанням головно го завдання цього суду щодо формування та забезпечення єдиної судової практики.

Визначено поняття, мету та види «процесуальних фільтрів», що передбачені у Ко дексі адміністративного судочинства України. Проведено аналіз процесуального законодавства у сфері регулювання «процесуальних фільтрів» в адміністративному судочинстві, а також виокремлено позицію Конституційного Суду України на основі аналізу його практики щодо питання забезпечення права на касаційний перегляд судових рішень.

Автором досліджено роль та значення забезпечення сталості та єдності судової практики як важливого конституційного завдання Верховного Суду та, відповідно, механізми забезпечення виконання основної функції суду касаційної інстанції як суду права. Аргументовано важливість застосування у діяльності Верховного Суду зваженого підходу до використання «процесуальних фільтрів» під час прийняття рішення про відкриття або відмову у відкритті касаційного провадження в адміні стративній справі.

Узагальнено висновки про конституційно-правовий статус Верховного Суду як суду права. Зокрема, аргументовано, що призначенням Верховного Суду як найви щої судової установи в Україні є формування обґрунтованої правової позиції щодо застосування надалі всіма судами конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права і таким чином, спрямування судової практики в єдине та узгоджене правозастосування.

Автором доведено, що, обираючи між необхідністю дотримання процесуаль них обмежень у відкритті касаційного провадження та виконанням свого основного завдання щодо забезпечення єдності судової практики, пріоритетне значення має виконання Верховним Судом останнього.

Ключові слова: Верховний Суд, суд права, єдність судової практики, процесу -

альні фільтри. Bernaziuk Jan Oleksandrovych, Doctor of Law, Professor, Honored Lawyer of Ukraine, Professor of the Department of Public and Private Law, Tavrida National V.I. Vernadsky University, st. John McCain, 33, Kiev, 02000, tel .: +380(44)-529-05-16, email: bern1979@ukr.net, https: //orcid.org/0000-0002-2353-4836

THE CONSTITUTIONAL AND LEGAL STATUS OF THE SUPREME

COURT AS A COURT OF LAW

Abstract. The article highlights some issues related to determining the constitutional and legal status of the Supreme Court in Ukraine as a court of law in terms of studying the problem of the need for the Supreme Court to comply with procedural restrictions in opening cassation proceedings and fulfilling the main task of this court. The concepts, purpose and types of «procedural filters» contained in the Code of Administrative Procedure of Ukraine are defined. An analysis of procedural legislation in the field of regulation of «procedural filters» in administrative proceedings; the position of the Constitutional Court of Ukraine is determined on the basis of the analysis of its practice in the field of ensuring the right to

cassation review of court decisions. The author explores the role and importance of ensuring the unity and sustainability of judicial practice as the main constitutional task of the Supreme Court. It is substantiated that the formation and ensuring the unity of judicial practice is the main task of the Supreme Court as a court of law. The importance of applying a balanced approach to the application of «procedural filters» in the activities of the Supreme Court when deciding whether or not to open cassation proceedings in an administrative case has been argued.

The conclusions summarize the constitutional and legal status of the Supreme Court as a court of law. In particular, it is argued that the purpose of the Supreme Court as the highest judicial institution in Ukraine is to form a reasonable legal position on the further application by all courts of a specific rule of substantive law or compliance with procedural law, which was misused by the court, and thus direct jurisprudence law enforcement.

The author proves that, choosing between the need to comply with procedural restrictions in the opening of cassation proceedings and the task of ensuring uniform case law, the Supreme Court should give priority to the latter.

Key words: Supreme Court, court of law, unity of case law, procedural filters.

Постановка проблеми. Відповідно до ч. 3 ст. 125 Конституції України Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України [1]. За коном України «Про судоустрій і ста тус суддів» (ч. 1 ст. 36) також передба чено, що Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом [2].

Таким чином, призначення Вер ховного Суду як найвищої судової установи в Україні – це, у першу чер гу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно способу застосу вання всіма судами конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права і таким чином, спрямувати судову практику в єдине та узгоджене правозастосу вання (вказати напрямок, у якому слід здійснювати вибір норми права); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на прак тиці в інших справах з вказівкою на обставини, які потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої право вої норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат

вирішення конкретної судової справи. Разом з тим, 8 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивіль ного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочин ства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року [3], яким, зокрема, ст. 328 Кодексу адміністративного су дочинства України (КАС України) до повнено новими «процесуальними фільтрами», які уточнили перелік підстав, за наявності яких суд касаційної інстанції відкриває провадження в адміністративній справі.

Важливо, що у пояснювальній за писці до проєкту зазначеного Закону вказано, що Верховний Суд – вико нує функцію «суду права», що розгля дає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспіль ства та держави, та не є «судом фактів», а отже, у касаційному порядку під лягає розгляду справа за касаційною скаргою, що стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики [4].

Водночас, на практиці застосування «процесуальних фільтрів» обумов лює виникнення деяких проблемних питань, зокрема, одним з них є спів відношення необхідності дотриман ня Верховним Судом процесуальних обмежень при відкритті касаційного провадження та виконанням основ ного завдання щодо формування та забезпечення єдиної судової практи ки. Вирішення зазначеної прикладної проблеми потребує проведення наукового дослідження окремих аспектів та особливостей статусу Верховного Суду як суду права.

Аналіз останніх досліджень і пу-

блікацій. Деякі питання, пов’язані з визначенням ролі Верховного Суду у забезпеченні єдності судової прак тики в адміністративному судочинстві висвітлені у роботах автора цієї на укової праці [5; 6; 7]. Окремі аспекти проблеми забезпечення єдності су дової практики в адміністративному судочинстві та ролі у цьому процесі Верховного Суду досліджували такі науковці, як М. О. Борисевич, М. О. Де-

менчук, О. Р . Кібенко, В. С. Князєв, О. В. Константий, С. О. Короєд, Д. Д. Луспе ник та ін. Водночас, недостатньо роз критими у вітчизняній правовій науці залишаються питання співвідношення необхідності дотримання Верховним Судом процесуальних обмежень при відкритті касаційного провадження та виконанням цим судом свого головного завдання щодо формування та за безпечення єдиної судової практики.

Формування цілей . Стаття спря мована на визначення особливостей статусу Верховного Суду в Україні як суду права в аспекті вирішення проблеми співвідношення необхідності застосування «процесуальних фільтрів» та виконанням завдання щодо забезпе чення єдиної судової практики.

Виклад основного матеріа лу. Статтями 24 та 327 КАС України встановлено, що Верховний Суд пе реглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції [8]. Отже, лише право касаційного пе регляду дозволяє Верховному Суду повною мірою гарантувати дотри мання імперативних вимог ч. 5 ст. 242 КАС України, згідно яких при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, ви кладені в постановах Верховного Суду (певним винятком є порядок розгля ду Верховним Судом зразкових справ відповідно до ст. 290 КАС України).

Водночас, незважаючи на те, що процедура перегляду судових рішень чітко визначена у процесуальному законодавстві України, у наукових колах триває дискусія про компетенцію (повноваження) Верховного Суду, зо крема, про відмежування завдань, що випливають з перегляду, від завдань, що випливають з розгляду справ (че рез призму підстав звернення до суду першої інстанції та підстав звернення до суду вищих інстанцій) [9].

Так, деякі науковці зауважують, що останні тенденції нормативно-право вого регулювання національної мо делі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реа лізується за допомогою введення низки процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касацій ного перегляду. Якщо раніше ст. 129 Конституції України передбачала як одну із засад судочинства забезпечення апеляційного та касаційного пере гляду судових рішень, то наразі вона гарантує забезпечення права на апе ляційний перегляд справи та у визна чених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення [10].

Як зазначає з цього приводу Д. Луспеник, фільтри касаційного перегля ду – це обов’язковий елемент самооб меження юрисдикції Верховного Суду, інакше суд касаційної інстанції як екстраординарна стадія процесу пе ретвориться в ординарну (звичайну) процесуальну діяльність. Крім того, на думку науковця, касаційні фільтри повинні допомагати, а не перешкоджати, виконувати основне завдання судо чинства – ефективний захист порушених прав і одночасно забезпечити до ступ до правосуддя, а право на подачу і розгляд касаційної скарги це і є тим самим доступом до суду [11].

Слід зазначити, що запроваджен ня «процесуальних фільтрів» сприяє розвантаженню судів касаційної ін станції, що дає змогу Верховному Суду

виконувати властиву йому функцію як суду права. Високе навантаження на суддів Верховного Суду обговорюється багатьма науковцями. Так, за даними, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, у 2019 році суддями Верховного Суду до реєстру внесено більше 50 тис. постанов, яки ми закінчено касаційний перегляд справ. Для порівняння, Верховний Суд Великобританії (12 суддів) розглядає за рік до 76 справ; Верховний Суд США (9 суддів) – 69 справ; Верховний Суд Канади (9 суддів) – 70 справ; Європейський Суд з прав людини (49 суддів) – 1900 справ [12].

У цьому контексті важливо згада ти зауваження І. Черногоренка, керів ника проєкту Ради Європи «Підтрим ка впровадженню судової реформи в Україні», спостерігача від Ради Єв ропи у Комісії з питань правової ре форми при Президентові України, який, з посиланням на позицію судді ЄСПЛ від Ісландії Роберта Спано, під креслив, що наразі розвиток практи ки ЄСПЛ можна охарактеризувати як перехід від «матеріального» до «про цедурного» впровадження Конвенції, оскільки практика ЄСПЛ, вироблена десятиліттями, сформована та у 95 відсотків застосовується ЄСПЛ під час розгляду нових справ, а тому відповідна практика має поширюватись у державах — учасницях Конвенції, тобто основна роль у системі захисту прав

людини має перейти саме до націо нальних судів [13]. Отже, запровадження «процесу альних фільтрів» для їх застосування при відкритті касаційного провадження вцілому відповідає світовій прак тиці та є необхідним з огляду на те, що це сприяє «розвантаженню» суду касаційної інстанції, однак для того, щоб такі процесуальні обмеження викону вали свої завдання та були ефективними, Верховний Суд як суд касаційної інстанції повинен зважено підходити до їх застосування.

Так, ч. 4 ст. 328 КАС України регламентовано, що підставами касаційно го перегляду судових рішень є, зокре ма, такі випадки:

1) суд апеляційної інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахуван ня висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) скаржник вмотивовано обґрун -

тував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) відсутній висновок Верховного

Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Крім того, ст. 333 КАС України підставою для відмови суду касаційної інстанції у відкритті провадження визначено, зокрема, випадок, за яко го Верховний Суд уже викладав у сво їй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верхов ного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від

висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах) [8]. У ст. 339 КАС України підставою для закриття касаційного проваджен ня передбачено, зокрема, випадки, за яких після відкриття такого про вадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідно синах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апе ляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого вис новку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку); після відкриття

касаційного провадження судом вста новлено, що висновок щодо застосу вання норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними [8].

Встановлення окремих процесу альних обмежень у касаційному про вадженні на практиці зумовило ви никнення деяких проблемних питань. Приміром, О. Ткаченко зазначає, що одним із процесуальних нововве день 2017 року стало запровадження інституту малозначних (незначної складності) справ. Проте застосування цього критерію як касаційного філь тра призводить до свавільного його тлумачення і, як наслідок, до відмови в доступі до правосуддя [14].

Крім цього, деякі науковці зверта ють увагу, що унесення змін до статей, що регулюють межі перегляду судом касаційної інстанції, істотним чином обмежує принцип « jura novit curia » («суд знає закони»). Він полягає в тому, що суд зобов’язаний застосувати нор му матеріального права, яка підлягає застосуванню, навіть за умови, якщо учасники справи помилились у юри дичній кваліфікації [15].

Однією з практичних проблем, що можуть виникнути під час при йняття Верховним Судом рішення про відкриття або відмову у відкритті касаційного провадження, є співвід ношення необхідності дотримання процесуальних обмежень у відкритті провадження та виконанням завдан ня щодо забезпечення єдиної судової практики.

Ця проблема виникає, зокрема, у зв’язку з тим, що фактично проце суальне законодавство містить нечіткі положення. На це звертає увагу Д. Лу спеник, зазначаючи, що з однієї сторони КАС України та Закон України «Про судоустрій і статус суддів» зобов’язує Верховний Суд забезпечити єдність судової практики, а з іншої – зазначені законодавчі акти забороняють Вер ховному Суду у певних випадках від кривати касаційне провадження [11].

Означена проблема також посилюється тим, що різність судової практики в адміністративному судочинстві є непоодинокою. Зокрема, як справедливо зауважує з цього приводу М. О. Борисевич, про ефективність судової системи в кон тексті обмеження права на касаційне оскарження мала б свідчити пози тивна статистика правильного засто сування адміністративними судами апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, однак в реальності статистика свідчить про інше [16].

Отже, виникає певна суперечність між застосуванням «процесуальних фільтрів» та необхідністю виконання Верховним Судом завдання щодо за безпечення єдності судової практики. Така суперечність має вирішуватися у кожному конкретному випадку, ви ходячи із доводів касаційної скарги, однак при цьому слід враховувати те значення, яке має єдність судової практики для утвердження верховен ства права у державі.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачу ваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різ них осіб.

На важливість забезпечення єд ності судової практики як основної функції Верховного Суду вказує й факт утворення та функціонування в структурі останнього за прикладом деяких європейських держав Великої Палати Верховного Суду [17].

У Звіті на тему «Забезпечення більшої єдності практики в Україні», під готовленому у межах реалізації про єкту Європейської Комісії «Підтримка реформ у сфері юстиції в Україні», за значається, що застосування доктри ни обов’язкового або переконливого прецеденту доводить, що застосуван ня закону є не просто механічним процесом, заснованим на аристотелівському силогізмі, але включає в себе творчі та дискурсивні елементи. Якщо суд не проявляє поваги до своїх влас них рішень, то навряд чи можна очі кувати, що до них будуть ставитися з більшою повагою суб’єкти владних повноважень, щодо яких ці рішення були винесені. Крім того, у Звіті вка зується, що єдність судової практи ки: 1) сприяє зменшенню побоювань

у корупції; 2) зумовлює подолання «анархії» у процедурі винесення судових рішень; 3) привносить деперсоні фікацію та нейтралітет, а отже, більшу наочність принципу неупереджено сті, що, зокрема, означає, що суддя не може притягатися до відповідальності за винесене рішення, якщо воно ґрун тується на попередньо винесеному рішенні; 4) підвищує прозорість су дової системи; 5) привносить рівність та прогнозованість, яка у свою чергу переконає людей покладатися на пра вову систему та посилює упевненість громадськості в фундаментальну компетентність судової влади [18].

Таким чином, з огляду на фунда ментальне значення виконання функції щодо забезпечення єдності судової практики, суд касаційної інстанції не може відмовити у відкритті прова дження, якщо виникає потреба у пе регляді судового рішення, винесеного без урахування сталої судової практики Верховного Суду. В обґрунтування цієї думки слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено необхідність врахування висновку щодо застосування норм права, викладено го у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги [8].

Таким чином, використовуючи всі наявні процесуальні механізми, Вер -

ховний Суд має можливість реагувати на будь-які випадки винесення судами рішень, які не відповідають принципу сталості та єдності практики. При цьому, як слушно зазначає з цього приводу Д. Луспеник, завдан ням Верховного Суду має бути не лише формування єдиної судової практики застосування законодавства, а й за безпечення єдності національного права та однакового застосування за конів усіма судами [9].

Деякі науковці обґрунтовують, що ознаками фактичного забезпе чення єдності судової практики є:

1) узгодженість у застосуванні норм

права судами при вирішенні судових справ; 2) послідовність у застосуванні норм права; 3) однаковість у вирішенні подібних судових справ; 4) високий рівень довіри та поваги судів нижчої інстанції до судів вищої інстанції, особливо Верховного Суду, які формують судову практику; 5) незначна кількість оскаржених рішень до вищестоящих інстанцій через неоднакове застосу вання норм матеріального або про цесуального права; 6) високий рівень довіри населення до судової влади, особливо до Верховного Суду [19].

Важливо також врахувати пози цію Конституційного Суду України щодо касаційного перегляду судових рішень, яка відображена, зокрема, у пункті 2.2. мотивувальної частини Рішення (у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верхов ної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 171-2 КАС України) від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 [20], яка вцілому залишається актуальною і на сьогодні (таке застереження буде правильним з огляду на нову редакцію статті 129 Конституції України), та полягає у наступному:

1. Верховна Рада України, визна -

чаючи законом судоустрій та судочинство, повинна встановлювати такий обсяг права учасників судового провадження на інстанційне оскарження рішення місцевого суду, який би забез печував ефективний судовий захист. Обмеження доступу до апеляційної чи касаційної інстанцій можливе лише у виняткових випадках з обов`язко вим дотриманням конституційних норм і принципів. Встановлюючи об меження права на апеляційне та каса ційне оскарження судових рішень, за конодавець повинен керуватися такою складовою принципу верховенства права, як пропорційність. За правовою позицією Конституційного Суду України обмеження прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключ но за умови, що таке обмеження є до мірним (пропорційним) та суспільно

необхідним (абзац шостий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009).

2. Згідно з Конституцією України

допускається можливість обмежен ня права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду (пункт 8 ча стини третьої статті 129), однак воно не може бути свавільним та неспра ведливим; таке обмеження має вста новлюватися виключно Конституцією та законами України; переслідувати легітимну мету; бути обумовленим суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційним та обґрун тованим; у разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов`язаний запровадити таке

правове регулювання, яке дасть мож ливість оптимально досягти легіти мної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст тако го права. З цього приводу також обґрунто ваною видається думка Д. Луспеника про те, що гарантоване Конституцією України право на судовий захист має на увазі створення державою необ хідних умов для ефективного і спра ведливого розгляду справи саме в суді першої інстанції, де підлягають ви рішенню всі суттєві для визначення прав і обов’язків сторін питання. До пущені судом першої інстанції по милки повинні усуватися судом другої (апеляційної) інстанції в процедурах, найбільш приближених до провадження в суді першої інстанції. Також слід

зазначити, що право на справедли вий судовий розгляд в розумні строки незалежним і неупередженим судом має на увазі кінцевість і стабільність судових актів, а також їх виконання: саме цим обумовлено перенесення основного тягаря перегляду рішень суду першої інстанції в ординарну (звичайну) судову інстанцію – апеляційну; касаційний перегляд судових рішень, що набрали законної сили, як додатковий спосіб забезпечення правосудності судових рішень, має на увазі можливість його використання лише у випадку, коли заінтересованою особою були вичерпані всі звичайні (ординарні) спо соби оскарження судового рішення до набрання ним законної сили [11].

При цьому, важливо врахувати положення п. 32 Копенгагенської де кларації, схваленої 12–13 квітня 2018 року в Комітеті міністрів Ради Євро пи, згідно з яким схвалюється суворе та послідовне застосування критеріїв стосовно прийнятності заяви у судо вому процесі та в повному обсязі використання можливості оголосити заяву неприйнятною, якщо заявники не по страждали від значної шкоди, а також позицію Європейського суду з прав людини, згідно з якою умови при йнятності касаційної скарги, відпо відно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви; зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури в суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними,

особливо якщо провадження у справах здійснюється судом після їх розгляду судом апеляційної інстанції [21].

Висновки. Таким чином, проведе-

не у статті дослідження дає підстави зробити наступні висновки. КАС України встановив «процесу альні фільтри» з метою попереджен ня перевантаження судової системи, зокрема, судів касаційної інстанції, до яких можна віднести: наявність передбачених законом справ, що не підлягають розгляду в судах; обов’я зок сторони сплатити судовий збір (за виняткових обставин скористати ся встановленими законом пільгами);

обов’язок заявника належним чином оформити касаційну скаргу; обов’язок учасників справи дотримуватися строків звернення до суду та вчинення певних процесуальних дій; обов’язковість попереднього апеляційного оскар ження судового рішення; встановлена законом заборона зловживання про цесуальними правами; визначення категорій справ, що не підлягають ка саційному оскарженню.

Основними завданнями запро вадження «процесуальних фільтрів»

у касаційному провадженні є: 1) ро зумне спрощення (підвищення ефек тивності) судового процесу для сторін за критерієм економії часу, фінансових та інших ресурсів; 2) запобігання зловживанням правом (процедурою) каса ційного оскарження судових рішень;

3) захист права особи, на користь якої

винесено судове рішення, від можливої затримки у добровільному або примусовому виконанні відповідачем такого рішення; 4) зменшення навантаження на Верховний Суд як суд касаційної інстанції та відповідно, забезпечення підвищення якості рішень Верховного Суду 5) спрямування діяльності Верховного Суду на виконання функції «суду права»: а) усунення фундаментальних правових помилок, допущених судами нижчих інстанцій; б) забезпечення єдності судової практики.

Правовий статус Верховного Суду визначається тим, що він є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість, тобто ви значає порядок застосування правової норми, та єдність судової практики, тобто забезпечує перегляд рішень су дів першої та апеляційної інстанції, які не відповідають сформованим позиціям Верховного Суду, а також, у випадку наявності неузгоджених позицій Верховного Суду, забезпечує їх єдність, зокрема, шляхом відступу.

Верховний Суд за своєю природою є судом права, а не доказів (з’ясування обставин справи), у зв’язку з чим право на подачу касаційної скарги (звернення до суду касаційної інстанції) – це допоміжна, додаткова гарантія захи сту прав особи, котра звертається до суду. При цьому рішення Верховного Суду як правові інструменти: забезпечують не лише формальне вирішення певної справи, а виступають формою врегулювання конкретного правово го питання та, відповідно, гарантують правову визначеність (дотримання принципу res judicata) для всіх суб’єк тів права; спрямовані, головним чи ном, на виявлення можливої «систем ної помилки» у судових рішеннях щодо застосування певних положень законодавства; завдання Верховного

Суду – це, фактично, у межах розгляду конкретної справи, здійснення тлумачення норми законів та інших норма тивно-правових актів в розрізі пев них правовідносин; містять правові позиції (виступають орієнтиром) для всіх судів (в т.ч. і для самого Верхов ного Суду), що дозволяє в загальному забезпечити на належному рівні кон ституційне право кожного на судовий захист; приймаються не оперативно, а лише після всебічного вивчення проблеми і, відповідно, формування пра вової позиції «на роки».

Для утвердження конституцій но-правового статусу Верховного Суду як суду права важливим є формування у суспільстві розуміння, що: 1) мета касаційного перегляду справи – це вирішення проблеми, яка виходить за межі конкретної справи та приватного ін тересу; 2) касаційний розгляд – це виняток, а не правило; 3) касаційний перегляд справи Верховним Судом – це, головним чином, вирішення в межах одиничної справи «виключної право вої проблеми»; 4) всі справи Верхов ного Суду – це «зразкові справи», тобто приклад для вирішення інших анало гічних спорів; 5) не повинно існувати такого поняття як «пріоритетність» розгляду певної категорії справ (зу мовлене сьогодні наявністю переван таження Верховного Суду десятками

тисяч справ), яке має зникнути, а всі прийняті Верховним Судом касаційні скарги повинні стати пріоритетними;

6) Верховний Суд повинен спрямову -

вати свою діяльність, в першу чергу, на забезпечення загального (суспільного) інтересу, як інтересу, що охоплює та спрямований на захист прав необме женої кількості осіб. Основне призначення Верховно го Суду як найвищої судової устано ви в Україні – це насамперед, у межах касаційного провадження конкретної справи сформувати обґрунтовану правову позицію щодо застосування надалі всіма судами певної норми матері ального права або дотримання норми процесуального права і таким чином, спрямувати судову практику в єдине та узгоджене правозастосування (вка зати напрям, в якому у майбутньому слід здійснювати вибір та застосуван ня правової норми).

Межі конституційного права осо би на «касаційне оскарження судово го рішення у визначених законом ви падках» не забороняють Верховному Суду здійснити касаційний перегляд судового рішення при наявності оче видної мети «забезпечити сталість та єдність судової практики», а, навпаки, зобов`язує суд здійснювати у такій ситуації касаційний перегляд для гарантування того, що якість судової прак тики в Україні (її сталість та єдність, дотримання всіма судами позиції Верховного Суду) в абсолютній більшості випадків виключатиме необхідність касаційного перегляду певних видів судових рішень. Відмова Верховного Суду від забезпечення сталості та єд ності судової практики (через здійс нення, у виключних випадках, каса -

ційного перегляду судових рішень, які викликають обґрунтований сумнів у своїй законності) може впливати на авторитет Верховного Суду та довіру до судової системи вцілому, а також до України як суб`єкта міжнародного права.

Враховуючи правовий статус, а також основну свою функцію забез печення сталості та єдності судової практики), Верховний Суд може здійснювати касаційний перегляд рішень судів апеляційної інстанції, за наявності обґрунтованих мотивів необхідно сті такого касаційного перегляду, крім випадків, коли такий перегляд прямо заборонений законом.

Саме такий підхід дає змогу: за безпечувати дотримання в Україні га рантованих, зокрема, статтями 8, 129 Конституції України та статтями 2, 6 КАС України, основних засад (принципів) адміністративного судочинства, а саме верховенства права та його невід`ємного елементу – принципу правової визначеності; досягнути ви щого рівня єдності практики як однієї з основних форм реалізації принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховен ства права та гарантує розумну передбачуваність судових рішень; гаранту вати дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом і судом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різ -

них осіб, а також є запорукою довіри громадян до судової влади. Цей підхід також дозволяє реалізувати призна чення Верховного Суду як «суду пра ва», що розглядає справи, що мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави.