Демонтаж літнього майданчика у Львові: Верховний Суд розмежував акт у сфері благоустрою та документ дозвільного характеру

Верховний Суд розглянув спір за позовом товариства до департаменту Львівської міської ради щодо вимоги добровільно демонтувати літній майданчик на проспекті Свободи у Львові. Позивач наполягав, що майданчик розміщено правомірно, оскільки він є орендарем земельних ділянок, раніше отримував погодження та паспорти на розміщення майданчика, а строк дії останнього паспорта, на його думку, автоматично продовжився під час воєнного стану. Суди першої та апеляційної інстанцій погодилися з цими доводами і скасували вимогу департаменту.

У касаційній скарзі департамент зазначав, що суди попередніх інстанцій неправильно кваліфікували паспорт відкритого літнього майданчика як документ дозвільного характеру у розумінні Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», а також помилково поширили на нього механізм автоматичного продовження строку дії, передбачений постановою Кабінету Міністрів України від 18 березня 2022 року № 314. Крім того, відповідач наголошував, що сама вимога про добровільний демонтаж не є остаточним рішенням по суті справи, а лише передує можливому подальшому примусовому демонтажу.

Верховний Суд не погодився з висновком про те, що така вимога взагалі не може бути предметом судового оскарження. Суд звернув увагу, що вимога департаменту містила конкретний обов’язок для товариства демонтувати майданчик до визначеної дати та попередження про подальші примусові наслідки, зокрема про можливість притягнення до адміністративної відповідальності та примусового демонтажу за рахунок позивача. За таких ознак така вимога є попередженням про застосування заходів впливу у розумінні Закону України «Про адміністративну процедуру» і може бути оскаржена до адміністративного суду.

Разом з тим Верховний Суд визнав помилковим інший ключовий висновок судів попередніх інстанцій — про те, що паспорт відкритого літнього майданчика є документом дозвільного характеру. Суд докладно розмежував документи дозвільної системи у сфері господарської діяльності та акти у сфері благоустрою. Він зазначив, що документ дозвільного характеру має бути прямо передбачений законом, видаватися дозвільним органом, бути необхідним для здійснення певної господарської діяльності та входити до переліку, встановленого Законом України «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності». Паспорт відкритого літнього майданчика цим ознакам не відповідає, оскільки його запроваджено локальним актом органу місцевого самоврядування, а частина третя статті 34 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» прямо забороняє включати до правил благоустрою обов’язок отримувати документи дозвільного характеру.

Саме тому Верховний Суд дійшов висновку, що паспорт відкритого літнього майданчика є не документом дозвільного характеру, а адміністративним актом органу місцевого самоврядування у сфері благоустрою. З цього Суд зробив важливий наступний висновок: механізм автоматичного продовження строків дії документів дозвільного характеру, встановлений підпунктом 5 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України № 314, на такий паспорт не поширюється. Отже, суди попередніх інстанцій безпідставно застосували до цього документа правила, які регулюють іншу правову категорію актів.

Водночас Верховний Суд не вирішив спір по суті остаточно на користь жодної зі сторін. Суд підкреслив, що після визнання помилковим підходу щодо автоматичного продовження дії паспорта суди мали дослідити низку обставин, без яких належне вирішення спору неможливе. Зокрема, вони повинні були оцінити правові наслідки закінчення 18 вересня 2024 року строку дії договорів оренди земельних ділянок, подальшу ухвалу Львівської міської ради від 30 січня 2025 року № 5882 про відмову в укладенні договорів оренди на новий строк, а також з’ясувати, чи відповідало розміщення майданчика вимогам чинної на той момент ухвали Львівської міської ради від 26 травня 2023 року № 3250.

Окремо Верховний Суд вказав, що суди не дослідили вплив скасування попереднього локального порядку та дію перехідних положень нового порядку на правовий статус раніше виданих документів. Так само без належної оцінки залишилися доводи сторін про попередню поведінку органу місцевого самоврядування, яка може мати значення для застосування принципу послідовності поведінки, а також питання пропорційності вимоги про повний демонтаж майданчика площею 738 кв. м. Верховний Суд підкреслив, що суди повинні були встановити, чи не могло виявлене порушення бути усунуте менш обтяжливим способом, із дотриманням балансу між інтересами благоустрою та майновими й господарськими інтересами товариства.

Верховний Суд сформулював такі основні правові висновки:

1.        Вимога виконавчого органу місцевої ради про добровільний демонтаж об’єкта благоустрою, яка містить конкретний обов’язок для адресата та попередження про можливі примусові наслідки у разі невиконання, може бути самостійним предметом оскарження в адміністративному суді як попередження про застосування заходів впливу у розумінні Закону України «Про адміністративну процедуру». 

2.        Паспорт відкритого літнього майданчика, виданий на підставі локального акта органу місцевого самоврядування, не є документом дозвільного характеру у розумінні Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», а за своєю правовою природою є адміністративним актом у сфері благоустрою. 

3.        Механізм автоматичного продовження строку дії документів дозвільного характеру на період воєнного стану, встановлений підпунктом 5 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 18 березня 2022 року № 314, не поширюється на паспорт відкритого літнього майданчика, оскільки такий паспорт не належить до документів дозвільного характеру. 

4.        При вирішенні спорів щодо демонтажу літніх майданчиків суди повинні досліджувати не лише формальну наявність або відсутність паспорта, а й усю сукупність правовідносин, зокрема чинність прав на земельну ділянку, дію перехідних положень локальних актів, попередню поведінку органу місцевого самоврядування та пропорційність обраного заходу реагування. 

 

Постанова Верховного Суду від 31 березня 2026 року у справі № 380/841/25 (адміністративне провадження № К/990/48195/25) https://reyestr.court.gov.ua/Review/135376413