Конституційна модель взаємозв’язку прав індивідів на публічні фінанси та повноважень інститутів публічної влади

Анотація

DOI 10.37491/UNZ.71.5

УДК 342.4(477)+336.1

Андрій ХУДИК1

КОНСТИТУЦІЙНА МОДЕЛЬ

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ПРАВ ІНДИВІДІВ

НА ПУБЛІЧНІ ФІНАНСИ ТА ПОВНОВАЖЕНЬ

ІНСТИТУТІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

Досліджено процес конституціоналізації публічних фінансів крізь призму конституційної моделі взаємозв’язку прав індивідів на публічні фінанси та повноважень інститутів публічної вл ади в цій сфері. Наголошено, що , з позиції антропосоціокульту рного підходу, публічні фінанси покликані забезпечувати публічні інтереси індивідів шляхом використання фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні держави. Публічні фінанси пере дбачають здійснення вибору між різними за вданнями та метою, і цей вибір досить часто передбачає вирішення питання доціл ьності, яке, своєю чергою зводиться до проблеми ефективної орг анізації публічних фінансів для задоволення публічних потреб усіх індивідів. Зазначено, з позиції Конституції Україн и, ефектив-

ність держави залежить від того, наскільки вона здатна зад овольняти публічні потреби й інтереси індивідів. Роль держави зводиться до створення таких умов і механізмів реалізації інт ересів, які за допомогою здійснення державної політики спри ятимуть зростанню добробуту індивідів. Саме тому держава не може та не уповноважена Конституцією України абстрагув атися від реальних потреб соціуму, різних соціальних груп. Воля соціуму повинна втілюватися в законах, які мають відображ ати саме публічні інтереси індивідів, а не приватні інтереси 1 помічник судді патронатної служби управління з організаційного забезпечення, Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду (м. Київ) a.khudyk@chnu.edu.ua, https://orcid.org/0000-0003-3174-8428.

© Худик А. М., 2019

окремих членів соціуму. На нашу думку , повне усунення держави зі сфери публічних фінансів та вирівнювання споживання заг альних благ може сприяти появі надання публічно -сервісних послуг. Зроблено висновок про те, що метою публічних фінансів є не розподіл та перерозподіл валового внутрішнього продукту та національного доходу, а організація виконання обов’язку інст итутів публічної влади щодо належного управління публічними фінансовими ресурсами в публічних інтересах індивіда . Метою інститутів публічної влади є забезпечення волі повноцінного власника. Як наслідок, п ублічні фінансові ресурси не можуть бути використані державою на що завгодно, а тільки на публі чні потреби індивіда. Особливий режим публічних фінансових р е-

сурсів полягає в їх призначенні — служити задоволенню публі чних потреб індивідів. Відтак Конституція України зобов’язує державу здійснювати справедливий та неупереджений розподіл і перерозподіл публічних фінансових ресурсів від імені та в інт ересах соціуму.

Ключові слова : конституція, конституціоналізація, публічні ф і-

нанси, права соціуму, управління публічними фінансовими рес урсами, повноваження інститутів державної влади. Конституціоналізація публічних фінансів в Україні заснована на принципі, згідно з яким Україна проголошена соціальною державою, де людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю. А визнання й захист п рав і свобод люд ини, — це обов’язок держави. Саме цим конституційним положенням чітко визначено діяльність держави щодо накопичення, розподілу та викори стання публічних фінансових ресурсів як необхідної умови функціонува ння соціуму.

Конституція України визначає Україну як соціальну державу, головним завданням якої є досягнення такого суспільного прогресу, який базується на закріплених правових принципах соціальної рівності, загальній солідарності та взаємній відповідальності й покладає відповідальність на інститути публічної влади за фінансово -економічні показники розвитку соціуму. У Декларації соціального прогресу й розвитку наголошується, що «кожному уряду належить першочергова відповідальність у справі забе зпечення добробуту всього народу» (ст. 8) [1], а згідно з Міжнародним па ктом про економічні, соціальні й культурні права (Пакт) в центрі діяльно сті кожної держави лежить швидке збільшення національного багатства і

його справедливий розподіл серед усіх членів соціуму. Держава з обов’язана вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити здійснення визнаних у Пакті прав (ст. 2) [2]. Згідно з Конституцією України, єдиним джерелом влади є народ (соціум) [3]. Належність влади соціуму передбачає відповідаль ність де ржави в публічно-правових відносинах. Причому відповідальність держави перед соціумом у контексті невиконання чи неналежного виконання своїх

функцій є як політичною, так і юридичною. Говорячи про державу, не варто також допускати формування помилко вого стереотипу держави, уявлень про неї як тільки про комплекс різних інститутів публічної вл ади, як адміністративного апарата, відособленого від соціуму [4].

Говорячи про державу як про суб’єкта права, передусім потрібно мати на увазі державу не як апарат державної влади, а як державне організоване суспільство, політико-територіальну та структурну форму. Проблема конституціоналізації права, конституціоналізації сусп ільних відносин, конституціоналізації правопорядку доволі нова в науці конституційного права, а водночас і надзвичайно актуальна, про що сві дчать наукові здобутки видатних учених у галузі теорії права і констит уційного права. Проблемам процесу конституціоналізації присвятили свої праці такі дослідники , як: І. Бабін, М. Бондарь, Ю. Волошин, Р. Гаврилюк, В. Кампо, Н. Пархоменко, Т. Подорожна, О. Стрєльцова, Я. Чернопищук та інші. У своїх роботах вони розглядають різні аспекти

процесу конституціоналізації, його стадії та принципи. Проте поза увагою й досі є дослідження конституційного регулю вання фінансових правові дносин та конституціоналізації публічних фінансів зокрема. Зважаючи на зазначене, метою статті є дослідження процесу конституціоналізації публічних фінансів крізь призму конституційної моделі взаємозв’язку прав індивідів на публічні фінанси та повноважень інститутів публічної влади у цій сфері.

У своїх роботах Дж. Б’юкенен, виходячи з власного розуміння ролі держави в конституціоналізації публічних фінансів, ставив під сумнів критерій колективної раціональності в соціальному виборі, обґрунтовуючи це тим, що в соціумі, де єдиною істотою, що має мету або цінність, є інд ивід, не виникає питання про суспільну або колективну раціональність [5].

Більш чіткою є позиція з цього питання Ф. А. Гаєка. Класик арг ументує, що п ублічну владу слід р озглядати не як набір монопольно кер ованих публічною владою інститутів, а радше як суспільний інструмент, до якого індивіди-члени соціуму звертаються доти, доки не знайдуть шляхів задовольнити свої потреб іншим, кращим та ефективнішим способом [6]. На його думку, інститутам публічної влади «не потрібна ніяка спеціальна влада, крім влади стягувати з населення обов’язкові суми …» [6]. Класик вважає, що публічна влада володіє виключним правом на примус, і тільки вона за допомогою системи публічних фінансів у змозі утримувати соціальні інститути та створювати соціальні блага.

Тож якщо апарат примусу існує, очевидно, що саме на нього буде покл адено збір коштів для надання таких суспільних благ. Водночас, як наг олошує Ф. А. Гаєк, основний принц ип повноцінного функціонування соц іуму полягає в тому, що уряд має право вдаватися до інструментів примусу тільки для забезпечення виконання «універсальних правил справедливої поведінки». Примус виправданий лише для того, щоб створити рамки, в яких індивіди могли б використовувати свої здібності й знання з власною метою — за умови, що ці дії не порушують права та інтереси інших осіб.

Тому, з філософсько-методологічних позицій антропосоціокультурного підходу, лише індивід є носієм як публічного, так і приватного інтересів, а

держава, інститути публічної влади не мають у публічних фінансах вла сних інтересів, а є тільки інструментом задоволення публічних потреб і ндивідів (див. [7]). Згідно з Конституцією України, перед Україною стоїть завдання, що випливає з подвійної функції інструментальної держави. З одного боку, як інструмента соціальних гарантій, а з іншого боку — механізму пер ерозподілу первинних доходів, який реалізується через систему публічних фінансів.

Відповідно до ст. ст. 1, 3, ч. 3 ст. 13, ч. 2 ст. 24 Конституції України, соціальна держава прагне до максимально можливого в умовах демокр атичної держави рівномірного розподілу благ життєвих тягот для всіх і ндивідів. Завдання держави і права в цій сфері зводитися не до того, щоб «роздавати» матеріальні й духовні блага, а забезпечувати можливість захисту прав індивіда різними засобами, створювати сприятливі умови для розвитку особистості. Вважаємо, що е фективність соціальної держави залежить від того, наскільки вона здатна акумулювати загальн онаціональні інтереси та реалізувати їх у своїй політиці. Держава не може абстр агуватися від реальних інтересів та потреб соціуму. Воля соціуму повинна

втілюватися в законах, які мають відображати публічні інтереси особи. Згідно зі ст.ст. 5 і 95 Конституц ії України, м ета держави зумовлена фінансовими потребами соціуму. Квінтесенцією її є покриття всіх фіна нсових витрат соціуму. Ця кінцева стратегічна мета фінансової діяльності держави реалізується, по-перше, шляхом накопичення грошових коштів у публічні фонди; по-друге, розподілу їх відповідно до заявлених публічних потреб на основі конкуренції пріоритетів, адже жодній державі не вист ачає отриманих нею коштів для повного задоволення всіх заявлених по треб соціуму; по -третє, безпосереднього використання накоп ичених грошових коштів для реалізації поставлених публічних завдань. Отже, кінцева

мета фінансової діяльності держави полягає в задоволенні потреб соці уму, а фактично публічних потреб індивіда. З позиції антропосоціокультурного підходу, публічні фінанси по кликані забезпечувати публічні інтереси індивідів шляхом використання фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні держави. Публічні фінанси передбачають здійснення вибору між різними завданнями та метою, і цей вибір досить часто передбачає вирішенн я питання доцільн ості, яке своєю чергою зводиться до проблеми ефективної організації пу блічних фінансів для задоволення публічних потреб всіх індивідів. Що стосується «суспільних ресурсів, то хтось повинен бути уповноважений вирішувати, з якою метою вони використовуються. Різниця ж між суспіль-

ством вільним і тоталітарним полягає в тому, що в першому з них це стосується лише до обмеженої маси ресурсів, а в другому — до всіх ресурсів суспільства» [6]. Вважаємо, що з позиції Конституції України ефектив ність держави залежить від того, наскільки вона здатна задовольняти публічні потреби й інтереси індивідів. Роль держави зводиться до створення таких умов і механізмів реалізації інтересів, які за допомогою здійснення державної політики сприятимуть зростанню добробуту індивідів. Саме тому держава

не може та не уповноважена Конституцією України абстрагуватися від реальних потреб соціуму, різних соціальних груп. Воля соціуму повинна втілюватися в законах, які мають відображати саме публічні інтереси індивідів, а не приватні інтереси окремих членів соціуму. На нашу думку , повне усунення держави зі сфери публічних фінансів та вирівнювання споживання загальних благ може сприяти появі надання публічно сервісних послуг.

Відповідно до Конституції України держава — це інструмент, який робить можливими процеси соціальної взаємодії, покликана створювати умови оптимального використання фінансових ресурсів, є своєрідною о рганізацією публічної влади, яка відповідає за добробут індивідів, які проживають на її території, та реалізує економічні інтереси народу, інстр ументом якого вона є. На обґрунтування такої мети публічних фінансів варто навести твердження А. Сміта про те, що до обов’язків держави п ередусім належить «створювати і підтримувати ті суспільні інститути й ті суспільні функції, які, будучи найвищою мірою вигідні суспільству в ц ілому, мають, однак, таку природу, що прибуток ніколи не відшкодував би витрат для кожної окремої особи або невеликої групи осіб, і які, отже,

навряд чи будуть створюватися або підтримув атися окремою особою або невеликою групою осіб» [8; 9]. Інструментальну роль держави можна яскраво продемонструвати на прикладі, який наводить Девід Юм. Він описав таку ситуацію: двоє сусідів можуть легко укласти угоду щодо осушення лугу, який належ ить їм обом. При цьому кожен з них має розуміти, що наслідком невиконання ним своєї частини роботи буде провал всього проєкту. Однак практично нереально, щоб таку угоду уклало відразу тисяча людей: їм важко скла сти такий план, а ще важче здійснити його, бо кожен шукає привід, аби уникнути праці й витрат, а всю тяжкість звалити на інших. І саме держ авний лад, зазначає Девід Юм, дуже легко усуває вказані недоліки. Пр а-

вителі зацікавлені в реалізації інтересів значної частини своїх підданих. І оскільки навіть ч асткове невиконання плану призводить до його провалу загалом, правителі намагаються уникнути цього, бо не бачать у цьому вигоди для себе. Тому «будуються мости, створюються гавані, спорудж уються вали, проводяться канали, споряджаються флоти і формуються армії — це скрізь здійснюється завдяки турботам уряду…» [10, с. 696–697;

11, с. 30]. Із цього прикладу соціальної взаємодії індивідів та ілюстрації ролі держави у створенні загальних благ можна зрозуміти причини появи держави і взяття нею зобов’язання щодо с творення загальних благ та надання публічно-сервісних послуг.

У дослідженні конституційно встановленої міри свободи держави у сфері публічних фінансів важливим є питання щодо права власності на публічні фінансові ресурси. Згідно зі ст. 5 та 95 Конституції України держава не є суб’єктом права власності на публічні фінансові ресурси. Си стемний аналіз Конституції України дає достатні підстави вважати, що фінансові ресурси, які не належать індивідам чи юридичним особам на праві власності, є надбанням Українськ ого народу та належать йому на праві публічної власності. Ці багатства, як правило, створюються та нак о-

пичуються за рахунок податкових та інших обов’язкових платежів нас елення. Саме тому інститути публічної влади в процесі здійснення повн оважень публічного власника повинні діяти не у своєму приватному інт ересі, а зважаючи на публічні інтереси соціуму, громади.

Згідно з п.п. 1, 2 ст. 95 Конституції України, правова природа та призначення коштів Державного бюджету України, як і всіх публічних фінансових ресурсів, розкривається через поняття «суспільне багатство». Передусім зазначимо, що суспільне багатство є конституційним поняттям, і, за логікою правового регулювання, воно потребує розвитку та конкретизації в галузевому конституційному законодавстві. Проте п оняття «суспільне багатство», як і оснований на ньому якісно новий методологічний підхід до розуміння правової природи публічних фінансів, не одержал о якогонебудь додаткового обґрунтування ні в системі сучасного національного законодавства, ні в загальнотеоретичній чи галузевих юридичних науках.

Конституція України, як і чинне законодавство, не дає відповіді на зап итання, що варто розуміти під «суспільним багатством», які права власн ика на суспільне багатство має здійснювати держава, а які соціум та інд ивіди. Досі нерозкритою на концептуальному рівні є конституційна кон струкція «публічні фінансові ресурси — суспільне багатство». А тому ці питання потребують вивчення, дослідження та обґрунтування.

У сучасній юридичній науці традиційним є твердження про те, щ о публічні фінансові ресурси є державною власністю, та, у зв’язку із цим , організація розподілу і перерозподілу публічних фінансів може здійсн юватися тільки державою та її інститутами [12]. Однак, як показує велич езний історичний досвід, зарахування публіч них фінансових ресурсів до об’єктів виключного/суверенного права держави неминуче призводить до фактичного відторгнення фінансових ресурсів від соціуму загалом, до реального присвоєння окремими інститутами публічної влади, тобто до деформованих форм розуміння публічних фінансів як форми розподілу та перерозподілу суспільного багатства, що фактично узаконює відчуження індивідів, соціуму від участі в розподілі і перерозподілі суспільного бага т-

ства. Системний аналіз чинної Конституції України переконує, що де ржава не є монопольним власником публічних фінансових ресурсів, а р адше специфічним посередником, публічним представником соціуму в питаннях розподілу та перерозподілу суспільного багатства. Держава не вправі використовувати публічні фінансові ресурси з мет ою, що супер ечить Конституції та законам України, не відповіда є природі соціуму. Вона тісно зв’язана цільовим призначенням публічних фінансових ресурсів.

Дослідження норм Конституції України щодо компетенції держави в публічних фінансах та меж її владних повноважень дає можливість охарактеризувати її повноваження як управлінські. Вважаємо, що управління публічними фінансовими ресурсами — це публічно -сервісна діяльність інститутів публічної влади щодо прийняття рішень та здійснення впливу на розподільчі та перерозподільчі відносини, що дає змогу упорядкувати наявну систему публічних фінансів, надає державі можливості реалізув а-

ти свою соціальну функцію щодо задоволення публічних потреб індивідів шляхом реалізації владних повноважень. Відзначимо також, що дос лідження міри свободи держави в публі чних фінансах демонструє, що ефективне управління публічними фінанс овими ресурсами може бути здійснене тільки державою як представником публічних інтересів всіх індивідів. Управління публічними фінансовими ресурсами, як і довірені публічній владі, за своєю природою пов’язане з розв’язанням поточних проблем суспільного розвитку та покращенням добробуту конкретного соціуму. Для цього публічна влада повинна залишатися в закріплених на конституційному рівні межах, не посягаюч и на свободу та фінансово-матеріальні ресурси індивідів.

Загальновідомо, що з об’єктивних причин більшість сучасних ко нституцій надають державі повноваження на управління та розпорядже ння значною частиною фінансових ресурсів соціуму. Відповідно держава не може стояти осторонь багатьох соціальних процесів. Стимулюючи одні з них шляхом різних економічних інструментів, вона зобов’язана надавати підтримку конкретним індивідам, соціальним групам, територіальним громадам, членам всього соціуму, які потребують цього. З а справедливим твердженням Л. М. Древаль, «кожен із цих заходів є або прямими витр атами бюджетних коштів, або зменшує дохідну частину бюджету без под альшої прямої компенсації» [4]. Це позитивний аспект участі держ ави в публічних фінансах.

Водночас не варто залишати поза увагою зворотну, негативну ст орону участі держави в публічних фінансах, її діяльності у процесі ств орення загальних благ, задоволенні публічних потреб індивідів та наданні публічно-сервісних послуг. Ідеться про вихід держави за приро дні рамки своєї компетенції, спотворення свого інструментального призначення.

Так, держава досить часто вдається до примусу у формі патерналізму, беручи на себе зобов’язання щодо «захисту споживання» в разі появи тенденції до скорочення споживання деяких з агальних благ та публічних послуг [13]. Держава стимулює зростання попиту на окремі загальні бл ага ціновими субсидіями [14], податковими пільгами та іншими заходами, підвищує інформованість населення щодо негативних наслідків «нед оспоживання», інвестує кош ти в розвиток галузей суспільного сектору, що виробляють ці блага. Такий примусовий перерозподіл, до якого вдається держава, на нашу думку, призводить до змін у рівні добробуту окремих індивідів: одні члени соціуму одержують покращення за рахунок погі ршення для інших. Така діяльність держави, на наше переконання, є а н-

типравовою, антиконституційною та антисуспільною. Вважаємо, що природа соціуму як процесуальної системи взаємодії індивідів полягає в тому, що він відкриває можливість для існування в еликої кількості окремих соціальних груп, діяльність яких спрямована на покращення суспільного добробуту. Однак схильність сучасних держав брати під свою опіку та контроль більшість публічних інтересів індивідів загрожує деформації природи самого соціуму, його приз начення. Як н аслідок, дедалі більше індивідів, які в минулому добровільно й активно

брали участь у вирішенні суспільних завдань, відвертаються від суспіл ьного життя [6]. Системний аналіз норм Конституції України демонструє, що міра свободи інститутів публічної влади, передусім держави, охоплює і межі повноважень інститутів публічної влади щодо встановлення граничного розміру фіскальних надходжень держави з приватного сектору, задля досягнення якнайбільшої ефективності використання валового внутрішнього продукту (ВВП) та національного доходу (НД). Так, згідно із ст. 95 Конституції України держава в публічних фінансах не наділена безмежними повноваженнями, а повинна діяти в інтересах соціуму та його членів, здійснювати його представництво і забезпечення. Такий результат досягається шляхом в и-

значення основних публічних потреб індивідів, і вже на основі отриманої інформації можна встановлювати справедливий рівень фінансового навантаження на індивідів щодо забезпечення їхніх публічних інтересів. Тому вважаємо, що держава не уповноважена збільшувати фінансове навант аження на індивідів щодо сплати податків, інших обов’язкових платежів без вагомих на те причин. Коли держава завищує податковий рівень, вона порушує права власності всіх індивідів, тому що мобілізує значно більше коштів, ніж потрібно для задоволення публічних потреб. Податкове навант аження на соціум повинно визначатися за критерієм доцільності, для вст ановлення його рівня повинні застосовуватися об’єктивні чинники та обст а-

вини (див. [15]). Публічні фінанси неминуче спричиняють обмеження економічної свободи індивіда [16]. У зв’язку із цим , існує потреба у вставленні обм ежень для держави щодо втручання у сферу приватної автономії індивіда , адже держава, зважаючи на свою природу, не сприймає самої ідеї встановлення яких -небудь обмежень своїм повноваженням у сфері публічних фінансів. А оскільки ці обмеження повинні бути встановленими самою державою, тобто, з юридичного погляду, вони матимуть характер самоо бмеження, розв’язати цю проблему досить скла дно (див. [17]). Тому задля забезпечення стабільності правового статусу індивіда та гарант ування йому основних соціально -економічних прав і свобод потрібно, вр а-

ховуючи досвід однієї з найновіших європейських конституцій — Конституції Швейцарії (ст.с т. 128, 130) [18], закріпити на конституційному рівні чіткі обмеження щодо граничного розміру витрат індивіда на фінанс ування суспільних благ. Це дозволить забезпечити баланс приватного та публічного інтересів індивіда. Адже якщо держава при встановленні п одатків і визначенні їхніх ставок піде на ігнорування встановленого пок азника або його перегляд, то це буде сигналом для звернення до Констит уційного Суду України для протидії сваволі держави й боротьби легал ьними засобами із цими нововведеннями. У підсумк у цей конституційний норматив звузить повноваження держави у сфері публічних фінансів, послужить гарантією реалізації конституційних прав і свобод індивіда,

забезпечить стабільність економічного становища індивідів — платників податків. Держава для того, щоб бути сильною, ефективною та життєздатною, має бути «ослабленою», отримати конституційні межі своєї діяльності,

бути конституційно обмеженою. З одного боку, Конституція інституціоналізує конкретну державу, її форму, наділяє її владою, визначеною її ко мпетенцією, організовує її. З іншого боку, Конституція обмежує державу, її владу, вказує межі її діяльності, ставить державу в певні конституційні рамки. У цьому, на нашу думку, і суть конституціоналізму як ідеї втіле ння конституції, як реакції на абсолютизм.

Держава не може бути всевладною, саме тому конституції повинні містити численні норми про обмеження цієї влади в інтересах індивіда, колективу, соціуму. Тут регулювання має характер обмеження державної влади (див. [19]). Держава повинна дотримуватися меж конституційно встановленої компетенції, щоб її повноваження не переросли у свавілля, за якого порушуються інтереси індивіда, всього соціуму. Незважаючи на те, що держава своїми законодавчими актами сама для себе може встановл ювати права і повноваження, це не означає, що її повноваження безмежні.

Досліджуючи проблему повноважень держави в публічних фінансах, потрібно зважати на те, що, згідно з Конституцією України, держава як організація публічної влади не може своїми законодавчими актами встано влювати для себе межі своїх владних повноважень щодо розподілу та пер ерозподілу ВВП і НД, які виходять за рамки ст.ст. 5 і 95 Конституції України.

Правосуб’єктність держави чітко визначена Основним законом України, а тому інститути державної влади не мають повноважень довільно та надміру наділяти себе владними повноваження. Інститути публічної влади повинні виходити з об’єктивних і реальних потреб соціуму в публічних фінансах, які є необхідними для підтримання належного рівня існування такого соціуму.

Межі цих потреб і визначають рівень повноважень держави в публічних фінансах (див. [20]). Вважаємо, що конституціоналізація публічних фінансів має важл иве значення з позиції стабільності цих суспільних відносин. Конституці йні норми та принципи за своєю правовою природою визначають межі з аконодавчої діяльності, обмежують свободу держави у відносинах з прив атним суб’єктом і тому призначені насамперед для законодавця. Інструментальна держава не може реалізувати власні повноваження всупереч інтересам соціуму та індивіда. Тому в дослідженні правової природи де ржави акцент потрібно робити не стільки на тому, що державна влада є верховною та всеосяжною в межах своєї території, скільки на тому, що держав-

на влада покликана виражати інтереси соціуму, забезпечувати публічні інтереси індивідів, охорони соціуму від зазіхань інших структур усередині держави. У такому розумінні ф інансова діяльність держави повинна бути спрямована на створення, розподіл та використання фондів грошових коштів, необхідних для забезпечення ж иттєдіяльності соціуму, а не самої де ржави, зокрема її апарату.

Отже, згідно з Конституцією України, у публічних фінансах держ ава, в особі її інститутів, уповноважена діяти виключно в публічних інт ересах індивідів, а процедура здійснення нею повноважень ма є бути строго визначена нормами об’єктивного права. Не будучи суверенним власником публічних фондів грошових коштів, держава, згідно з Конституції Укра їни, не уповноважена розподіляти та перерозподіляти публічні фінансові

ресурси з метою й на потреби, які виходять за рамки категорії «публічний інтерес індивідів». З позиції конституційного права, метою публічних ф інансів є не розподіл та перерозподіл ВВП та НД, а організація виконання обов’язку інститутів публічної влади щодо належного управління публі чними фінансовими ресурсами в публічних інтересах індивіда. Метою інститутів публічної влади є забезпечення волі повноцінного власника. Як н аслідок, публічні фінансові ресурси не можуть бути використані державою на що завгодно, а тільки на публічні потреби індивіда. Особливий режим пу блічних фінансових ресурсів полягає в їх призначенні — служити задоволенню публічних потреб індивідів. Відтак, Конституція України з о-

бов’язує державу здійснювати справедливий та неупереджений розподіл і перерозподіл публічних фінансо вих ресурсів від імені та в інтересах соц іуму. Зважаючи на зміст ст.ст. 5 і 95 Конституції України, ст. 326 ЦК України та постановку проблеми зарахування публічних фінансових р есурсів до власності соціуму, можна запропонувати кілька варіантів ком промісу п овноважень держави та прав індивіда, соціуму загалом щодо їх взаємодії в публічних фінансах. По -перше, визнати і більш послідовно розмежувати сфери приватноправового та публічно -правового регул ювання відносин власності. Питання формування публічних фінансо вих ресурсів (податки, збори, мито тощо), визначення напрямів та обсягів їх використання (бюджетні питання), встановлення меж компетенції публ і-

чних суб’єктів щодо управління публічними фінансовими ресурсами по трібно зарахувати до публічно -правових відносин : конституційно правових, адміністративно -правових, фінансово-правових. У цих віднос инах публічним суб’єктам не потрібен цивільно-правовий статус.

По-друге, індивіду та соціуму можна надати статус суб’єкта права публічної власності на фінансові ресурси, н е наділяючи його цивільно правовим статусом , адже Український народ є суб’єктом конституційного права, має загальний правовий статус і, отже, може бути учасником ф інансово-економічних відносин та здійснювати свої права в рамках більш загальних конституційних правовідносин.

По-третє, аби визнати за індивідом та народом право власності на публічні фінансові ресурси, можна запропонувати відому загальнотеор етичну конструкцію — конструкцію довірчого управління та довірчої вла сності. У варіанті довірчого управлі ння соціум є титульним власником публічних фінансових ресурсів, держава — довірчим управителем. Соц іум, шляхом прийняття конституції, може делегувати належні йому по вноваження власника на публічні фінансові ресурси іншим інституціям, права яких будуть похі дними. У цьому разі держава як особливий інстр умент здійснення волі соціуму виступає довірчим власником. Вона обм ежується в наборі своїх повноважень власника, оскільки є ширший набір повноважень власника, що виходить від соціуму. У цій конструкції поз и-

тивним є те, що в соціуму залишається конституційна якість суверена у відносинах розподілу та перерозподілу публічних фінансових ресурсів й одночасно держава отримує статус суб’єкта права публічної власності, що зручно для цивільно -правового розуміння механізм у здійснення права

публічної власності. Саме в такому розумінні доцільно розглядати пита ння суб’єктного складу у здійсненні права власності на публічні фінансові ресурси, аби не допускати юридичних відхилень від конституційних засад дворівневої конструкції права власності на фінансові ресурси.

Для вирішення проблеми розподілу повноважень публічного вла сника важливо виділити та конституційно закріпити найбільш значущі питання публічних фінансів, для вирішення яких варто встановити чіткі правила та обмеження. До таких питань, на нашу думку, передусім н алежать: питання формування публічних фінансових ресурсів; джерела формування, межі фіскального навантаження на соціум, індивіда платника податку; визначення пріоритетних напрямів витрачання пу блічних фінансових ресурсів. Ці повноваження соціуму як власника варто прописати в Конституції України або в акті конституційно -правового х арактеру.