Оскарження прокурором рішення у справі про містобудівні умови після спливу одного року: Верховний Суд роз’яснив межі застосування частини другої статті 299 КАСУ

Оскарження прокурором рішення у справі про містобудівні умови після спливу одного року: Верховний Суд роз’яснив межі застосування частини другої статті 299 КАСУ

 

Підприємство звернулося до суду з позовом до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради про визнання протиправними та скасування окремих положень містобудівних умов та обмежень, виданих 28 грудня 2019 року. Спір стосувався, зокрема, вимог щодо погодження з органами охорони культурної спадщини, посилань на розташування об’єкта в межах Центрального історичного ареалу міста Києва, а також необхідності дотримання вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини при розробленні проєктної документації та отриманні дозволу на виконання робіт.

Позов було мотивовано тим, що спірні положення містобудівних умов та обмежень покладають на позивача обов’язок отримувати погодження органів охорони культурної спадщини, які, на його думку, не передбачені чинним законодавством. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2021 року позов задоволено, а постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2021 року це рішення залишено без змін.

Надалі Департамент містобудування та архітектури подав касаційну скаргу, однак Верховний Суд ухвалою від 28 жовтня 2021 року закрив касаційне провадження у зв’язку з ненаведенням підстав касаційного оскарження, визначених частиною четвертою статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Через чотири роки і п’ять місяців після ухвалення рішення суду першої інстанції заступник керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства культури України подав апеляційну скаргу на це рішення.

Шостий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 17 листопада 2025 року відмовив у відкритті апеляційного провадження, виходячи з того, що прокурор подав апеляційну скаргу після спливу річного строку, встановленого частиною другою статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України. Прокурор у касаційній скарзі наполягав, що рішення суду першої інстанції безпосередньо зачіпає інтереси та обов’язки Міністерства культури України як центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, який не був залучений до участі у справі, а тому апеляційний суд не мав права обмежитися лише формальним застосуванням однорічного строку.

Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу, скасував ухвалу апеляційного суду та направив справу до Шостого апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Суд дійшов висновку, що апеляційний суд неправильно застосував частину другу статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України та не дослідив належним чином, чи підлягає в цій справі застосуванню виняток із загального річного строку.

Мотивуючи своє рішення, Верховний Суд навів положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 53 Кодексу адміністративного судочинства України, а також врахував правові підходи, викладені у Рекомендації CM/Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи щодо ролі публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції. Суд зазначив, що представництво прокурором інтересів держави має винятковий і субсидіарний характер та допускається за наявності встановлених законом підстав, зокрема коли компетентний орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист інтересів держави. При цьому Суд урахував і Рішення Конституційного Суду України від 03 грудня 2025 року № 6-р(ІІ)/2025, наголосивши, що воно не позбавляє прокурора права на представництво у правовідносинах, які виникли раніше.

Окремо Верховний Суд звернув увагу, що саме по собі оприлюднення рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень не створює презумпції обізнаності органу прокуратури про можливе порушення інтересів держави. На думку Суду, прокурор, який не брав участі у справі, може обґрунтовувати пропуск строку на апеляційне оскарження тим, що дізнався про підстави для такого оскарження лише після одержання достатньої сукупності відомостей, які дозволяють ідентифікувати порушення інтересів держави та документально підтвердити нездійснення або неналежне здійснення їх захисту уповноваженим органом.

Суд також зазначив, що при застосуванні процесуальних строків необхідно забезпечувати справедливий баланс між принципом остаточності судового рішення та правом на ефективний доступ до суду. Якщо суб’єкт владних повноважень не був залучений до участі у справі, але рішення стосується його прав чи обов’язків, формальне застосування преклюзивного строку без урахування конкретних обставин може призвести до непропорційного обмеження права на судовий захист. У цій справі апеляційний суд не дослідив, коли саме прокурор об’єктивно дізнався про можливе порушення інтересів держави, якими відомостями він володів та чи стосувалося рішення суду першої інстанції прав та обов’язків Міністерства культури України.

 

Верховний Суд сформулював такі основні правові висновки:

1.    Прокурор, який подає апеляційну скаргу в інтересах держави в особі суб’єкта владних повноважень, не залученого до участі у справі, не може автоматично вважатися таким, на кого безумовно поширюються наслідки спливу однорічного строку, передбаченого частиною другою статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України. Якщо оскаржуване рішення стосується прав чи обов’язків такого суб’єкта, суд повинен перевірити можливість застосування винятку, встановленого цією нормою. 

2.    Незалучення уповноваженого органу до участі у справі та невідомість прокурору про наявність підстав для захисту інтересів держави не можуть оцінюватися виключно через дату складення повного тексту судового рішення. Для вирішення питання про поновлення строку суд має встановити момент, коли прокурор або відповідний орган об’єктивно отримали достатні відомості про можливе порушення інтересів держави, а також оцінити, чи була апеляційна скарга подана у розумний строк після цього. 

3.    Відмова компетентного органу від самостійного оскарження рішення суду за наявності об’єктивних ознак порушення інтересів держави може свідчити про неналежне здійснення захисту таких інтересів і бути достатньою підставою для субсидіарного представництва прокурором. Остаточна ж оцінка наявності підстав для такого представництва належить суду і не може бути підмінена суто формальним посиланням на процесуальний строк. 

4.    Закриття касаційного провадження за скаргою іншого учасника справи з процесуальних підстав не означає підтвердження законності судових рішень по суті та не має преюдиційного значення для вирішення питання про процесуальні права прокурора або незалученого суб’єкта владних повноважень. Так само посилання на принцип правової визначеності та res judicata не є самодостатнім, якщо не з’ясовано, чи стосується рішення прав та обов’язків особи, яка не брала участі у справі.

 

Постанова Верховного Суду від 13 березня 2026 року у справі № 640/7435/21 (адміністративне провадження № К/990/52592/25) https://reyestr.court.gov.ua/Review/134813842