Передача цілісного майнового комплексу до сфери управління державного органу: Верховний Суд відмежував управління державною власністю від її відчуження

Орендне підприємство звернулося до суду з позовом до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та скасування розпорядження від 17 жовтня 2018 року № 749-р, яким цілісний майновий комплекс колишньої філії науково-дослідного і конструкторсько-технологічного інституту у місті Шостці було віднесено до сфери управління Адміністрації Державної прикордонної служби України. Позивач посилався на те, що майно продовжувало фактично використовуватися підприємством у процедурі санації, а прийняття такого акта, на його думку, ставило під загрозу господарську діяльність, виконання договірних зобов’язань та економічні інтереси регіону.

Підприємство обґрунтовувало позов тим, що під час підготовки та прийняття розпорядження не було дотримано належного механізму повернення орендованого майна, не проведено інвентаризації, оцінки та розмежування державного майна і майна самого орендаря у складі цілісного майнового комплексу. Також воно вказувало на недотримання Порядку визначення суб’єкта управління об’єктами, що повернуті у власність держави, та іншим майном, суб’єкт управління якого не визначений, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 жовтня 2015 року № 817, Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 07 серпня 1997 року № 847, а також Положення про порядок передачі об’єктів права державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 року № 1482.

Кабінет Міністрів України заперечував проти позову і зазначав, що розпорядження було прийнято в межах повноважень Уряду щодо управління об’єктами державної власності та у зв’язку з потребами охорони державного кордону. Відповідач наголошував, що строк дії договору оренди цілісного майнового комплексу від 23 серпня 1990 року закінчився 30 червня 2010 року, після чого орендні відносини належним чином не були продовжені, а тому позивач не довів наявності такого права чи інтересу, який би порушувався оспорюваним розпорядженням.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, а суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін. Суди виходили з того, що розпорядження Кабінету Міністрів України № 749-р прийнято в межах повноважень, визначених статтями 5, 20, 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» та статтями 4, 5, 6 Закону України «Про управління об’єктами державної власності». Вони також встановили, що належних доказів продовження чи переукладення договору оренди після 30 червня 2010 року позивач не надав, а тому не підтвердив порушення своїх прав саме внаслідок прийняття спірного урядового акта.

Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення та погодився з висновками попередніх інстанцій. Суд підкреслив, що у цій справі оскаржується не акт повернення орендованого майна від орендаря, не акт приватизації чи іншого відчуження державного майна, а організаційно-розпорядчий акт Кабінету Міністрів України про визначення суб’єкта управління об’єктом державної власності. Саме тому правове значення мають насамперед норми Конституції України, Закону України «Про Кабінет Міністрів України» та Закону України «Про управління об’єктами державної власності».

Мотивуючи постанову, Верховний Суд окремо розмежував правову природу управління державною власністю та її відчуження. Суд зазначив, що управління об’єктами державної власності у розумінні статті 1 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» охоплює реалізацію повноважень держави як власника щодо володіння, користування і розпорядження майном у межах, визначених законом, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Натомість відчуження державного майна передбачає зміну форми власності та регулюється спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна» та Законом України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності». Оспорюване розпорядження не змінювало форму власності на спірний комплекс: майно залишалося у державній власності, а змінювався лише уповноважений орган управління.

Суд дійшов висновку, що Порядок № 847, Порядок № 817 і Положення № 1482 не встановлюють тих обмежень повноважень Кабінету Міністрів України, на які посилався скаржник, оскільки регулюють інші за правовою природою правовідносини. 

Порядок № 847 стосується комплексу заходів із повернення орендованого майна від орендаря до орендодавця після припинення або розірвання договору оренди і регулює цивільно-правові та господарсько-правові відносини сторін договору. Натомість спірне розпорядження Кабінету Міністрів України не є актом такого повернення. Аналогічно Положення № 1482 регламентує передачу об’єктів права державної власності між суб’єктами управління у випадках, визначених цим Положенням, а позивач не є суб’єктом управління у розумінні Закону України «Про управління об’єктами державної власності».

Окремо Верховний Суд відхилив доводи про порушення майнових прав підприємства на належну йому приватну частку у складі комплексу. Суд звернув увагу, що диспозитивна частина розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2018 року № 749-р лише відносить цілісний майновий комплекс за певною адресою до сфери управління Адміністрації Державної прикордонної служби України і не містить жодних приписів щодо вилучення, конфіскації, приватизації, передачі у державну власність чи іншого відчуження майна або майнових прав позивача. За таких обставин суди обґрунтовано дійшли висновку, що спірне розпорядження саме по собі не порушує прав та інтересів позивача.

Верховний Суд сформулював такі основні правові висновки:

1.    Віднесення цілісного майнового комплексу до сфери управління певного державного органу є актом управління державною власністю, а не актом її відчуження. Якщо форма власності на об’єкт не змінюється, а змінюється лише суб’єкт управління, до таких правовідносин застосовуються положення Конституції України, Закону України «Про Кабінет Міністрів України» та Закону України «Про управління об’єктами державної власності», а не спеціальні процедури приватизації чи передачі майна у власність іншого суб’єкта. 

2.    Порядок повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди, затверджений наказом Фонду державного майна України від 07 серпня 1997 року № 847, регулює цивільно-правові та господарсько-правові відносини між сторонами договору оренди і не визначає межі повноважень Кабінету Міністрів України при вирішенні питання про визначення або зміну суб’єкта управління об’єктом державної власності. 

3.    Сам по собі факт посилання орендаря на наявність у складі цілісного майнового комплексу майна, яке належить йому на праві приватної власності, не є достатньою підставою для скасування урядового акта про визначення суб’єкта управління державним майном, якщо такий акт не містить розпоряджень щодо вилучення, конфіскації, передачі у власність держави чи іншого відчуження майнових прав цієї особи. 

4.    Преюдиційне значення мають лише ті обставини, які встановлені судовим рішенням у справі, де брали участь ті самі особи або особа, щодо якої ці обставини встановлено. Оскільки Кабінет Міністрів України не був учасником справи № 6/11-06, обставини, встановлені у цій господарській справі, не мають для нього преюдиційного значення у спорі про правомірність урядового розпорядження.

 

Постанова Верховного Суду від 24 березня 2026 року у справі № 640/18982/18 (адміністративне провадження № К/990/46665/25) https://reyestr.court.gov.ua/Review/135111428