Питання конституційності кримінальної відповідальності судді за постановлення завідомо неправосудного рішення

Анотація

УДК 343.36:340.131.5

Ірха Юрій Богданович, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, старший науковий співробітник ДНДІ МВС України, м. Київ, Україна

ORCID ID 0000-0002-6442-0974

ПИТАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУДДІ ЗА ПОСТАНОВЛЕННЯ

ЗАВІДОМО НЕПРАВОСУДНОГО РІШЕННЯ

У статті розглянуто питання відповідності положень статті 375 Кримінального кодексу України конституційному принципу верховенства права. Висвітлено проблеми притягнення суддів до кримінальної відповідальності за постановлення завідомо неправосудного рішення. Наголошено на недосконалості правового регулювання цього питання. Зроблено висновок, що незважаючи на відсутність законодавчого визначення поняття “неправосудне рішення”, підстав стверджувати про неконституційність зазначеної статті немає.

Ключові слова: неправосудне рішення, кримінальна відповідальність судді,

гарантії незалежності судді, перегляд судового рішення, верховенство права, юридична визначеність. Незалежність судді під час виконання ним своїх повноважень є однією з фундаментальних основ здійснення правосуддя та розбудови демократичної, правової держави. Її нормативне гарантування є вимогою сучасних процесів державотворення та розбудови громадянського суспільства.

В Україні гарантії незалежності суддів закріплені на конституційному рівні та, якщо необхідно, можуть бути додатково розвинуті Верховною Радою України у законах. Зазначені гарантії не тільки створюють умови для здійснення справедливого правосуддя та надійного захисту прав і свобод людини і громадянина, але й забезпечують незалежність і самостійність судової влади, її рівність із законодавчою та виконавчою владою в системі стримувань і противаг, від чого залежить стабільність конституційного ладу в державі.

Конституційний Суд України зазначив, що незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації та функціонування судів і професійної діяльності суддів; незалежність суддів полягає передусім у їхній самостійності, непов’язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею (абзац перший підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004).

Гарантії незалежності суддів хоч, і спрямовані на захист суддів від будьякого неправомірного зовнішнього чи внутрішнього впливу на їх професійну діяльність, однак вони не перешкоджають можливості перегляду судових рішень у випадках та порядку, визначених законом, а також притягнення судді до

юридичної відповідальності за ухвалені рішення в разі вчинення ним злочину або дисциплінарного проступку. На переконання О. Овчаренко, юридична відповідальність судді є дуалістичною і ґрунтується на фундаментальних постулатах про відповідальність державної влади перед народом і суду як її невід’ємного елемента перед суспільством.

Держава надає судді широкі владні повноваження, наділяє підвищеним рівнем правового захисту для належного виконання ним важливої функції з відправлення правосуддя, утвердження найвищих соціальних цінностей, захисту особистості й забезпечення принципу верховенства права у правовідносинах. Тому суддя є відповідальним перед суспільством за результати своєї професійної діяльності [1, ñ. 395].

Відповідно до Конституції України у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (частина п’ята статті 62). Оскільки зазначена конституційна норма допускає випадок ухвалення суддею неправосудного вироку, то очевидно, що разом із відшкодуванням державою особі завданої шкоди, необхідно вирішити питання про притягнення судді до юридичної відповідальності за такі дії. Крім того, оскільки суддя, залежно від інстанції та юрисдикції, може ухвалити не тільки вирок, але й інші процесуальні документи (рішення, постанову, ухвалу, судовий наказ), то визнання їх неправосудними буде також підставою для притягнення судді до певного виду юридичної відповідальності.

Про існування проблеми ухвалення в Україні неправосудних рішень наголошував колишній Голова Верховного Суду України Я. Романюк, який звернув увагу на те що “процесуальні закони не передбачають можливості проведення перевірок судових рішень, якщо сторони їх не оскаржують. Немає механізму перегляду таких рішень інакше ніж за заявою чи скаргою самих учасників справи.

Ці умови дають недобросовісним суб’єктам підстави залучати суд для вирішення їх проблем “в обхід закону” та пропонувати судді неправомірну вигоду за постановлення неправосудного рішення, про яке вони домовилися між собою”. А суддя піддається спокусі, бо впевнений, що його рішення не буде оскаржене, а справа потрапить в архів. І він не понесе жодного покарання за свої дії, адже не скасоване судове рішення залишається формально законним [2].

Питання притягнення суддів до юридичної відповідальності за ухвалення неправосудного рішення розроблялися у працях П.П. Андрушка, В.І. Борисова, А.М. Бойка, Л.Є. Виноградової, Ю.М. Грошевого, О.О. Дудорова, О.В. Капліної, О.Ю. Карташова, Н.Д. Квасневської, О.О. Кваши, В.К. Кореняки, І.І. Когутича, О.М. Лемека, А.В. Маляренка, В.О. Навроцького, О.М. Овчаренко, М.А. Погорецького, О.Л. Польового, М.С. Пономарьової, І.А. Тітка, В.І. Тютюгіна, Є.В. Фесенка, М.І. Хавронюка, В.Д. Чабанюка, А.В. Щасного, О.Г. Яновської та інших вчених. Науковці аргументовано стверджують про наявність проблем у притягненні судді до кримінальної відповідальності за ухвалення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (далі – Рішення), що передбачено

статтею 375 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Водночас учені недостатньо уваги приділили питанням щодо конституційності зазначеної статті, що і становить предмет нашого наукового пошуку.

Основною метою цієї статті є дослідження відповідності положень статті 375 КК України вимогам конституційного принципу верховенства права. Незважаючи на загальновизнану необхідність максимального гарантування суддям незалежності та недоторканності при здійснення правосуддя, у міжнародних актах наголошено на відсутності у суддів імунітету на притягнення до юридичної відповідальності у випадках скоєння злочину чи дисциплінарного проступку.

Так, згідно з положеннями Європейської хартії про Закон “Про статус суддів” від 10 липня 1998 року, державою гарантується відшкодування збитків за шкоду, заподіяну в результаті протиправної поведінки або незаконних дій судді під час виконання ним обов’язків судді; законом може передбачатися можливість порушення державою справи з метою примусити суддю компенсувати суму, виплачену державою за шкоду, заподіяну ним у випадку грубого і невиправданого порушення правил, що регулюють виконання обов’язків суддями; кожна особа повинна мати можливість оскаржити неправильно винесене рішення в конкретній справі до незалежного органу без необхідності дотримання окремих формальностей;

там, де в результаті повного та ретельного розгляду цей орган виявить безперечне порушення з боку судді, як це зазначається у параграфі 5.1, цей орган має повноваження передати справу на розгляд дисциплінарної інстанції або принаймні рекомендувати здійснити таку передачу органу, що має відповідну компетенцію згідно із судовим законом (підпункти 5.2, 5.3 пункту 5).

У Додатку до Рекомендації СМ/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки зазначено, що тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не мають бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру; судді не мають нести особисту відповідальність за випадки, коли їхні рішення були скасовані або змінені в процесі апеляційного розгляду (пункти 68, 70).

У Висновках першої експертної комісії Міжнародної Асоціації Суддів “Відповідальність суддів” зазначено, що суддя не може бути відповідальним за свої рішення, якщо вони є результатом помилки у праві чи у факті, але єдиний випадок, коли суддя несе відповідальність за свої рішення – це груба халатність або випадки геть неправильної поведінки, тобто вчинки, які несумісні зі званням судді, що нормально і розумно виконує свої функції.

Хоча в українській правовій системі поняття “неправосудне рішення” закріплено давно, на практиці досі відсутні єдині підходи до його розуміння та застосування, що в окремих випадках створює умови для здійснення неправомірного впливу на суддів та порушення гарантій їх незалежності.

З метою забезпечення єдності судової практики Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у 2015–2016 рр. намагався сформувати відповідні узагальнення. Було створено робочу групу з розробки постанови Пленуму “Про судову практику у справах про постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови”.

Проєкт зазначеної постанови був підтриманий у першому читанні. Під час доопрацювання судді прийняли рішення направити документ на повторне друге

читання, оскільки деякі ключові, базові, системні роз’яснення не повністю узгоджені, залишилися спірними [3]. У подальшому кінцевий документ так і не ухвалили. Для забезпечення юридичної визначеності під час вирішення питань, пов’язаних з матеріальними та процесуальними підставами кримінальної відповідальності судді за постановлення завідомо неправосудного Рішення, Верховний Суд України у 2016 році звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо офіційного тлумачення словосполучення “як неправосудного”, що міститься у частині четвертій статті 62 Конституції України. Однак Конституційний Суд України відмовив у відкритті конституційного провадження у цій справі.

Немає однозначного розуміння змісту поняття “неправосудне рішення” і у вітчизняних науковців. Так, професор П. Андрушко вважає, що всі рішення судів у кримінальних, цивільних, господарських та адміністративних справах мають бути правосудними, тобто законними, обґрунтованими, справедливими. Рішення суду у кримінальній справі будуть неправосудними, якщо: 1) засуджено невинного або виправдано винного чи він безпідставно звільнений від покарання; 2) призначено явно несправедливе, занадто суворе чи занадто м’яке, покарання; 3) здійснено неправильну кваліфікацію злочину, що потягло за собою несправедливу міру покарання, тощо. Завідомо неправосудним буде вирок чи інше рішення судді, який при цьому знає (усвідомлює), що рішення, яке ним прийняте (постановлене),

є незаконним (неправосудним), і бажає його прийняття. Кримінально-процесуальне поняття “незаконне судове рішення” ширше, ніж кримінально-правове поняття “неправосудне судове рішення”. Оцінці органом досудового слідства, прокурором і судом судового рішення як неправосудного має передувати визнання такого рішення незаконним із підстав і в порядку, визначених кримінально-процесуальним кодексом. Склад злочину, передбачений статтею 375 КК України, матиме місце лише тоді, коли неправосудне рішення постановлене суддею (суддями) умисно (завідомо). Однак для констатації наявності в діях судді події злочину, склад якого передбачений частиною першою статті 375 КК України, необхідно також встановити, що вчинене діяння є суспільно небез-

печним у кримінально-правовому розумінні, не є малозначним і вчинене за відсутності обставин, що виключають злочинність діяння [4]. Професор М. Погорецький звертає увагу на те, що в законодавстві багатьох європейських країн відсутні норми, що визначають відповідальність судді за постановлення неправосудного рішення, оскільки подібне правопорушення розглядається як вид посадового злочину. На його думку, терміни “неправосудне судове рішення” та “незаконне судове рішення” мають різне змістовне навантаження та потребують нормативно-правового визначення. Правосудне судове рішення має відповідати стандартам законності, обґрунтованості, вмотивованості, справедливості, розумності та своєчасності. У тому разі, коли судове рішення не відповідає

одному із зазначених стандартів, воно є неправосудним. Незаконним є рішення, ухвалене суддею (суддями) з порушенням норм матеріального та/або процесуального права. Наявність прямого умислу в діях судді зумовлюється усвідомленням небезпеки діяння, його наслідків та бажанням їх настання. Прямий умисел, що характеризується цілеспрямованістю діяння, дає можливість відрізняти поста-

новлення суддею завідомо неправосудного рішення від інших службових злочинів судді, а також від дисциплінарних проступків. Кримінальна відповідальність судді за постановлення завідомо неправосудного рішення виключається в разі помилки судді, відсутності в його діях прямого умислу. Допустивши судову помилку, суддя не усвідомлює неправосудності свого рішення [5].

У своїх дослідженнях професор О. Дудоров та доцент Л. Палюх дійшли висновку, що під неправосудним слід розуміти судове рішення, що характеризується порушенням чи неправильним застосуванням норм матеріального права та (або) істотним порушенням норм процесуального права, допущених при судовому розгляді справи (провадження) і постановленні відповідного судового рішення (неповнота судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, недоведеність обставин, які мають значення для справи, які суд вважав встановленими, тощо), що призвело до постановлення несправедливого судового рішення. Постановлення неправосудного судового рішення є суспільно небезпечним діянням (заподіює або здатне заподіяти істотну шкоду фізичній або юридичній

особі, суспільству або державі), що підлягає встановленню в конкретній справі [6, ñ. 327]. Професор В. Навроцький вважає, що поняттям винесення завідомо неправосудного вироку, рішення чи іншого неправосудного акта охоплюється будь-яке умисне неправильне рішення суду щодо будь-якого із питань, що підлягають вирішенню у суді [7].

Під неправосудним Рішенням М. Пономарьова пропонує розуміти “як незаконний так і необґрунтований вирок, рішення, ухвалу або постанову місцевих судів, апеляційних судів, Верховного Суду, Конституційного Суду України за результатами судового розгляду або перегляду кримінального провадження або спірних правовідносин, заяви про перегляд рішення за нововиявленими та виключними обставинами, у якому висновки суду завідомо суперечать фактичним обставинам провадження та завідомо неправильно застосовують норми матеріального права та/або завідомо постановлене з грубим порушенням норм процесуального права” [8].

Під час застосування положень статті 375 КК України на практиці виникає багато спірних питань, які не мають однозначного вирішення. Так, О. Дудоров та Л. Палюх зазначають, що проблемними є питання про: види судових рішень як предмет вказаного злочину; поняття неправосудності судового рішення; визнання зміни (скасування) неправосудного рішення обов’язковою умовою застосування статті 375 КК України; момент закінчення відповідного злочину; розуміння тяжких наслідків як однієї з кваліфікуючих ознак; співвідношення статті 375 КК України із кримінально-правовими нормами про відповідальність за злочини у сфері службової діяльності; розмежування складів злочинів, передбачених статтями 375 і 371 КК України; кваліфікацію постановлення судо-

вого рішення суддею, строк повноважень якого на час постановлення такого рішення закінчився, а також суддею, який пішов у відставку, перебував у відпустці, на лікарняному, у відрядженні, був відсторонений від посади в установленому законом порядку; розмежування кримінальної і дисциплінарної відповідальності

судді за неправосуддя; доцільність запровадження самостійної кримінальної відповідальності за постановлення неправосудного судового рішення через необережність [6]. Під час роботи над проєктом постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ “Про судову практику розгляду кримінальних проваджень, пов’язаних із винесенням суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (стаття 375 КК України)”, як зазначає В. Навроцький, спірними були такі питання: чи підпадають під дію статті 375 КК України судді Конституційного Суду України (а також судді Верховного Суду і присяжні); чи можуть бути предметом злочину так звані проміжні

рішення (зокрема, ухвали слідчих суддів, ухвали про забезпечення позову тощо); чи може бути предметом злочину рішення, яке інкримінується судді як неправосудне, якщо воно не було змінено або скасовано вищестоящим судом; з якого моменту цей злочин є закінченим? [7].

У своїй дисертації М. Пономарьова наголошує на тому, що у процесі застосування положень статті 375 КК України дискусійним є: визначення об’єкта злочину та наявності додаткового об’єкта кримінально-правової охорони суспільних відносин; визначення ознаки неправосудного судового рішення та її елементів;

наукові підходи до визначення тяжких наслідків та їх вмісту як ознаки об’єктивної сторони складу злочину; тлумачення категорії завідомо, враховуючи фаховість та кваліфікаційний рівень судді (суддів), який постановляє судове рішення; наявність потерпілого як особи, права якої порушені; скасування рішення вищестоящим судом як обов’язкової умови кваліфікації діяння; рішення Конституційного Суду України як предмета складу злочину; критерії розмежування із деякими складами злочинів розділу “Злочини у сфері службової та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг” [8].

На нашу думку, труднощі у правозастосуванні та дискусія у наукових і професійних колах щодо підстав притягнення суддів до кримінальної відповідальності за постановлення ними завідомо неправосудного Рішення зумовлені відсутністю:

1) офіційного тлумачення Конституційним Судом України словосполучення “як

неправосудного”, яке міститься в положеннях частини четвертої статті 62 Конституції України; 2) офіційного тлумачення Конституційним Судом України положень статті 375 КК України в період, коли він мав повноваження на здійснення такої діяльності; 3) законодавчих критеріїв визнання Рішення таким, що є неправосудним та завідомо неправосудним; 4) єдиного підходу судів касаційної інстанції (Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховного Суду України, Верховного Суду) до розгляду справ за обвинуваченням осіб у скоєнні злочину, передбаченого статтею 375 КК України.

Дослідження змісту статті 375 КК України, практики її застосування та наукові розробки вчених дають нам підстави стверджувати, що її положення не забезпечують передбачуваність їх застосування адже судді, приймаючи Рішення, не можуть прогнозувати чи будуть вони згодом розцінені як завідомо неправосудні, а самі судді піддані кримінальному переслідуванню. Очевидно, що таке правове регулювання на перший погляд має певні ознаки невідповідності конституційному принципу верховенства права.

У Рішенні від 20 червня 2019 року № 6-р/2019 Конституційний Суд України зазначив, що юридична визначеність забезпечує адаптацію суб’єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави;

юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність чинного законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування); юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права; кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується в певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права

(абзаци четвертий – шостий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини). Верховна Рада України під час законотворення зобов’язана формувати чіткі, зрозумілі та передбачувані норми права. Проте парламент об’єктивно не може прийняти закон на всі випадки життя, тим більше оперативно реагувати на зміни суспільних відносин чи обґрунтовані потреби суб’єктів права у створенні чи оновленні правового регулювання.

У практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) разом із вимогою дотримання юридичної визначеності норми права зазначено, що неможливо з абсолютною точністю передбачати наслідки застосування відповідної норми. Хоч і дуже бажано прагнути до абсолютної чіткості викладення норми, це іноді зумовлює її негнучкість, тоді як закон має враховувати конкретні обставини.

Саме тому тексти багатьох законів більшою чи меншою мірою нечіткі, а їх тлумачення та застосування залежать від практики (справа “Санді Таймс проти Сполученого Королівства”). У рішенні “Скоппола проти Італії” ЄСПЛ зазначає, що національні закони неминуче формулюються через терміни, котрі більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їх інтерпретація та застосування залежать від практики. Визначеність закону, хоч і є надзвичайно бажаною, проте може спричинити надмірну його суворість. У рішенні “S.W. проти Сполученого Королівства” ЄСПЛ наголосив, що будь-який злочин має бути чітко визначений у законі, при цьому необхідно, аби кожен міг зрозуміти з тексту відповідної статті, а якщо потрібно – за допомогою

судового тлумачення, за яку дію або бездіяльність передбачено кримінальну відповідальність. У рішенні “Коккінакіс проти Греції” ЄСПЛ вказав, що іноді вимоги визначеності закону можна досягнути тільки у разі його тлумачення судом.

У справі “Вєренцов проти України” ЄСПЛ визнав, що, як би чітко не було сформульоване положення, у будь-якій галузі права, включно з кримінальним, існуватиме неминучий елемент судового тлумачення. Завжди буде потреба в роз’ясненні нечітких норм або тих, що потребують пристосування до обставин, що змінюються. З іншого боку, хоча визначеність є вкрай необхідною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а закон має бути здатним встигати за обставинами, що змінюються. Відповідно, багато законів неминуче сформульовані в термінах, що тією чи іншою мірою є нечіткими та тлумачення й застосування яких є

питанням. Функція здійснення правосуддя, закріплена за судами, полягає саме в подоланні сумнівів щодо тлумачення, що залишаються. Аналіз змісту положень статті 375 КК України свідчить, що поняття “неправосудне Рішення” є досить оціночним. Водночас конструкція статті 375 КК України не має достатніх змістовних недоліків, які можуть бути підставою для визнання її такою, що не відповідає конституційному принципу верховенства права. Наявні труднощі в застосуванні положень цієї статті зумовлені відсутністю законодавчого розуміння поняття “неправосудне Рішення”. Ми вважаємо, що йдеться про так звану “неправильну (неточну) криміналізацію”, яка, за твердженнями професора М. Мельника, полягає в тому, що при її здійсненні злочинним

визнається діяння, характер і ступінь шкідливості якого є достатнім для його криміналізації, але законодавчий опис якого не зовсім правильно відображає сутність такого діяння. Тобто в такому випадку є неправильне відображення в законі сутності злочинного діяння. Результатом неправильної криміналізації є розпливчасте, двозначне, неточне формулювання ознак злочину, яке призводить, по-перше, до нечіткого встановлення меж кримінальної відповідальності за певне діяння, по-друге, до складнощів у визначенні ознак такого діяння, по-третє, до проблем у відмежуванні злочинного діяння від незлочинного, оскільки через зазначені причини відбувається “злиття” ознак, відповідних злочину, та адміністративного чи іншого правопорушення [9].

Відсутність або неповне правове регулювання суспільних відносин, тобто прогалини, можуть впливати на реалізацію та захист конституційних прав і свобод людини і громадянина. Прогалина права, як вважає О. Водянніков, означає ситуацію ultra legem, тобто відсутність правового регулювання певних суспільних відносин. Водночас прогалина у праві охоплює два випадки: 1) “прогалини формулювання”, або “технічні прогалини”, коли відсутні нормативно-правові приписи у правовій системі, які суддя може використати для вирішення конкретної справи, або такі норми є неповними; 2) “аксіологічні” або “оцінні” прогалини, коли наявне правоположення не є належним, задовільним чи справедливим.

Прогалини права не можуть внаслідок самої своєї природи бути предметом конституційного контролю. Однак прогалини у праві – можуть, адже в такому разі йдеться про якість “закону” загалом, так і про дотримання державою своїх позитивних зобов’язань. Прогалини у праві є саме тим мостом, який із точки зору юридичної техніки й аргументації пов’язує конституційні права і свободи та позитивні обов’язки держави [10].

На нашу думку, у разі виявлення прогалин у кримінальному законі їх усунення має здійснюватися через законотворчу діяльність або судову практику. Інколи наявність таких прогалин може бути предметом конституційного контролю.

Однак визнання їх неконституційними можливе у виняткових випадках, коли в результаті їх наявності допускається, зокрема, порушення сутнісного змісту конституційного права чи свободи. В аспекті статті 375 КК України ми не вбачаємо, що застосування її положень порушує сутнісний зміст конституційних прав і свобод суддів, гарантій їх незалежності чи недоторканності.

Незалежно від законодавчого регулювання розуміння поняття “неправосудне Рішення”, зміст положень статті 375 КК України має розкриватися через судову

практику. Суди в кожному конкретному випадку можуть об’єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно визначити наявність чи відсутність у судді умислу на ухвалення саме неправосудного рішення. Крім того, судді під час застосування положень кримінального закону могли б певним чином корегувати його зміст відповідно до існуючих реалій та обставин справи, забезпечуючи таким чином гнучкість норми права та справедливий судовий розгляд. Судова практика має остаточно формувати та розвивати критерії розмежування помилкових, законних, незаконних та неправосудних рішень.

З огляду на наведене, очікуваним та важливим має стати ухвалення Великою палатою Верховного Суду рішення у справі № 0306/7567/12. Прогнозується, що в цій справі мають бути розроблені єдині підходи до розуміння та застосування судами положень статті 375 КК України, адже визнано, що практика тлумачення та застосування цієї статті вказує на існування виключної правової проблеми [11].

У контексті дослідження змісту статті 375 КК України вважаємо за необхідне наголосити на наявних зловживаннях з боку слідчих і прокурорів стосовно внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про вчинення злочинів, передбачених цією статтею.

Так, Вища рада правосуддя у щорічній доповіді за 2018 рік “Про стан забезпечення незалежності суддів в Україні” наголосила на втручанні правоохоронних органів у діяльність суддів щодо здійснення правосуддя шляхом внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинення суддею злочину, передбаченого статтею 375 КК України. Реєстрація таких відомостей здійснюються з метою тиску на суддю для прийняття певного “потрібного” рішення у справі в майбутньому або задля помсти за ухвалення судового рішення всупереч правовій позиції прокурора [12].

Як зазначає В. Кореняка, положення чинного КК України дозволяють представникам правоохоронних органів або самим ініціювати початок досудового розслідування у зв’язку із винесенням суддею конкретного рішення, або використовувати для цього заяви інших осіб, після чого вони отримують можливість протягом тривалого часу в межах відповідного кримінального провадження в будь-який момент ініціювати та проводити певні слідчі дії (як то обшуки приміщень суду, тривалі та неодноразові допити самого судді й усіх пов’язаних з ним осіб, що супроводжуватимуться намаганнями отримати показання і щодо подій, які не стосуються обставин кримінального провадження), здійснювати заходи забезпечення кримінального провадження (найчастіше – тимчасові доступи

до речей і документів з вилученням останніх), при бажанні – фактично блокувати на певний час роботу судді та всього суду. Останнє можливе не лише шляхом проведення слідчих дій та здійснення заходів забезпечення кримінального провадження, а й через включення до відповідних груп прокурорів та слідчих груп максимальної кількості службових осіб для того, щоб штучно створити підстави для відводу судді при розгляді справ, до яких такі прокурори чи слідчі прокуратури мають безпосереднє відношення.

В абсолютній більшості випадків здійснення досудових розслідувань судді, відносно яких в Єдиний реєстр досудових розслідувань внесені відомості про

винесення ними завідомо неправосудних рішень, позбавлені можливості ефективно обстоювати свою правову позицію, оскільки оскаржити початок досудового розслідування вони не можуть, а повідомляти про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 375 КК України, їм, швидше за все, ніхто і не збирався [13].

На наше переконання, проблема можливого незаконного впливу на суддів та порушення гарантій їх незалежності знаходиться у площині правозастосування і пов’язана з недосконалістю окремих положень Кримінального процесуального кодексу України, які дозволяють ініціювати і здійснювати розслідування щодо суддів на загальних підставах. Вважаємо, що положення статті 480-1 цього кодексу, відповідно до яких, відомості, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення суддею Вищого антикорупційного суду, вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань Генеральним прокурором (виконувачем обов’язків Генерального прокурора), мають бути поширенні й на інших суддів.

Враховуючи наведене, ми дійшли висновку, що проблемні питання застосування положень статті 375 КК України мають бути вирішені Верховною Радою України у законодавчому порядку. Парламент має заповнити прогалину у статті 375 КК України, а також переглянути норми Кримінального процесуального кодексу України, зокрема щодо підвищення гарантій незалежності суддів під час внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про вчинення ними злочину.