У березні Верховний Суд розглянув дві справи щодо відшкодування матеріальної шкоди, що завдана законом, який визнаний неконституційним. В обох випадках Суд направив справи на новий розгляд, вперше зробивши певні попередні висновки щодо цього правового інституту.
справа 300/2457/19:
45. Суд першої інстанції ухвалюючи рішення, дійшов висновку, що позивач недоотримав належні йому виплати в розмірі 46572,26 грн через дію неконституційної норми закону, тому і компенсація цих коштів повинна бути здійснена за рахунок коштів Державного бюджету України і суб`єктом відшкодування завданої шкоди є держава, атому шкода відшкодовується за рахунок Державного бюджету України. Також суд зазначив, що діями третьої особи було порушено конкретно право позивача на майно, яке розглядається як автономне поняття в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та полягає в правомірному очікуванні, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, в приватних власних інтересах, встановлених національним законодавством. Мається на увазі, що набуваючи страховий стаж, позивач мав право очікувати отримання пенсійних виплат у певному розмірі. Зміни в законодавстві нівелюють право позивача на майно, можливість правомірного очікування доходу.
Задовольняючи позов та стягуючи з Державного бюджету України на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 46572,26 грн, суд першої інстанції виходив з того, що саме таку суму збитків поніс позивач в результаті незаконних дій органу пенсійного фонду.
На підтвердження такого висновку суд першої інстанції послався на недоотримані позивачем належні йому виплати в розмірі 46572,26 грн.
46. Водночас, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у позивача на момент, коли з його довічного грошового утримання до державного бюджету відраховувався податок з доходів фізичних осіб та військовий збір, не було законних сподівань на отримання довічного грошового утримання без оподаткування, оскільки на цей момент діяли правові норми абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, які визначали цивільне право позивача на отримання довічного грошового утримання судді у відставці шляхом його оподаткування податком на доходи фізичних осіб і військовим збором.
47. Крім того, апеляційний суд вказує, що право на компенсацію шкоди, заподіяної внаслідок прийняття акта, який визнаний неконституційним, не може виникнути, на підставі частини 3 статті 152 Конституції України, без відповідного закону, який визначає порядок реалізації цього права.
Однак, Верховний Суд не може погодитись з таким висновком суду апеляційної інстанції, яким реалізацію конституційно закріпленого права ставить у залежність від наявності закону, що визначає порядок реалізації такого права, оскільки це суперечить частині третій статті 8 Конституції України.
Відсутність відповідного закону не може бути підставою для відмови у позові щодо компенсації шкоди, оскільки право на відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актом, що визнаний неконституційним, є конституційною нормою прямої дії.
48. Не погоджується Верховний Суд й з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність закону, що визначає порядок реалізації права на відшкодування моаральної та матеріальної шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним. Таким законом є Цивільний кодекс України (статті 16, 22, 1166, 1173, 1175) з урахуванням положень статті 56 Конституції України, юридичних позицій, сформулованих у Рішенні Конституційного Суду України від 27.02.2018 №1-р/2018, а також висновків Верховного Суду, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №920/715/17, від 18.02.2020 у справі №815/7279/15.
49. Судами попередніх інстанцій не були досліджені і не встановлені фактичні обставини у цій справі, зокрема, не досліджені і не перевірені доводи позивача щодо наявності неправомірних дій органу пенсійного фонду, чи заподіяна шкода, не перевірено чи зазнав позивач збитків від неправомірних дій органу пенсійного фонду та у якому розмірі, не було надано оцінку розрахунку суми цієї шкоди, не досліджувалось питання наявності належних доказів в підтвердження понесеної шкоди, не було встановлено розмір цієї шкоди.
50. Застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі, підтвердження їх відповідними доказами. Застосування судом норм матеріального права повинно вирішити спір, який виник між сторонами у конкретних правовідносинах, які мають бути встановлені судами на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в справі.
51. Визначення вини та розміру шкоди є першочерговим у цих правовідносинах, при цьому слід враховувати дію наведених норм права у часі (до рішення Конституційного Суду України від 27.02.2018 №1-р/2018 та після прийняття цього Рішення).
52. Обов`язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з`ясування всіх обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого нормами статті 2 та частини четвертої статті 9 КАС України, відповідно до змісту якого суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Цей принцип зобов`язує суд до активної ролі в судовому процесі для належного встановлення обставин у справі, що розглядається.
53. Відповідно до частини першої статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Результат такого дослідження має бути відображений у мотивувальній частині судового рішення відповідно до положень частини четвертої статті 246 КАС України.
54. При наданні оцінки наданим сторонами доказам підлягають врахуванню приписи частин першої та другої статті 77 КАС України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень), відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
55. У межах цієї справи суди першої та апеляційної інстанцій не дотрималися обов`язку із безпосереднього, всебічного, повного та об`єктивного дослідження обставин справи та надання правової оцінки усім доводам учасників справи, застосувавши формальний підхід до її вирішення та порушивши правила офіційного з`ясування обставин справи. Обставини справи щодо понесеної позивачем шкоди та її розміру, наявності вини і причинного зв`язку між неправомірними діями і заподіяною шкодою не були з достовірністю встановлені та перевірені.
56. За правилами статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.
З матеріалів справи вбачається, що позовні вимоги заявлені позивачем до відповідачів: Головного управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області та Державної казначейської служби України.
Разом з тим, позивач у позові посилається на неправомірні дії Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, які, на думку позивача, призвели до заподіяння шкоди.
57. Приписами частини третьої статті 48 КАС України визначено, що у разі, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача.
Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі відмови у задоволенні позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави (частина четверта статті 48 КАС України).
58. Належним є відповідач, який є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не повинна і не може відповідати за пред`явленим позовом. У разі якщо за змістом норми матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, учасником спірних відносин та зобов`язаною особою є інша, ніж особа, до якої пред`явлено позов, підстави для задоволення позову відсутні.
59. Водночас колегія суддів зазначає, що позивач не завжди спроможний правильно визначити відповідача. Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначає відповідачем особу, яка, на його думку, повинна відповідати за позовом, проте під час розгляду справи він може заявити клопотання про заміну неналежного відповідача належним. У такому випадку суд з метою забезпечення захисту порушеного (оспорюваного, невизнаного) права особи повинен замінити неналежного відповідача належним або залучити до участі у справі співвідповідача, однак на це потрібна згода позивача. При цьому, заміна відповідача може відбутися за клопотанням не лише позивача, а й будь-якої іншої особи, яка бере участь у справі, у тому числі й за клопотанням самого відповідача, або навіть за ініціативою суду. Після заміни сторони, залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи починається спочатку. Заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції
60. Отже визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. При цьому обов`язком суду є встановлення належності відповідачів та їх заміна у разі необхідності, або залучення співвідповідачів.
61. Проте суд першої інстанції вищенаведених вимог процесуального закону не дотримався, та, вирішуючи спір по суті позовних вимог, не з`ясував, хто є належним відповідачем у цій справі та не вирішив питання про залучення до участі у справі співвідповідача.
Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц та Верховного Суду, викладеними у постанові від 29.06.2021 у справі №460/2903/20.
62. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
63. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій про наявність або відсутність протиправної бездіяльності суб`єкта владних повноважень без залучення співвідповідача є передчасними, адже суди встановили, що питання про виплату грошового утримання позивача відноситься до повноважень пенсійного органу, який не залучений до участі у справі у якості відповідача.
64. Відповідно до частин першої-четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
65. Колегією суддів встановлено, що судами першої та апеляційної інстанцій допущено поверхневий підхід до вирішення спору, який виник між сторонами у цій справі, а тому Верховний Суд не може визнати законними і обґрунтованими рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі, оскільки не встановлення дійсного предмета доказування та/або ненадання правової оцінки обставинам справи, що входять до предмета доказування, свідчить про недотримання судом вимог процесуального закону щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження усіх обставин справи, невжиття належних та достатніх заходів для встановлення фактичних обставин справи, шляхом виявлення та витребування доказів, зокрема, з власної ініціативи.
справа № 120/3342/19-а:
Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що передбачені законом підстави для відшкодування шкоди завданої неконституційним законом відсутні.
Водночас, вимоги позивача головним чином ґрунтуються на положеннях Конституції України, якою передбачено обов?язок держави у встановленому законом порядку відшкодувати шкоду завдану неконституційним законом (стаття 152 Конституції України).
Законом, який дає визначення моральної та матеріальної шкоди, встановлює підстави та порядок її відшкодування, є Цивільний Кодекс України.
Верховний Суд у постанові від 19.03.2025 у справі № 300/2457/19 також дійшов висновку, що законом, який визначає порядок реалізації права на відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним є Цивільний кодекс України (статті 16, 22, 1166, 1173, 1175) з урахуванням положень статті 56 Конституції України, юридичних позицій, сформульованих у Рішенні Конституційного Суду України від 27.02.2018 №1-р/2018, а також висновків Верховного Суду, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №920/715/17, від 18.02.2020 у справі №815/7279/15.
Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій в цій частині не можна визнати обґрунтованими.
Крім того, за змістом позовних вимог позивач просив відшкодувати шкоду, завдану йому в період з 01.02.2015 по 01.07.2016 законом (абзац перший підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України), який визнано неконституційним.
В період з 01.02.2015 по 01.07.2016 абзац перший підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України діяв в редакції Закону від 28.12.2014 № 71-VIII, який передбачав оподаткування пенсій, розмір яких перевищує три розміри мінімальної заробітної плати.
Водночас, рішенням Конституційного Суду України від 27.02.2018 № 1-р/2018, на яке покликається позивач в обґрунтування своїх вимог, визнано неконституційним положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, яким передбачено оподаткування пенсій, розмір яких перевищує десять розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, запроваджене Законом від 02.06.2016 №1411-VІІІ.
В порушення вимог статті 242 КАС України щодо законності та обґрунтованості судового рішення судами першої та апеляційної інстанції не з?ясовано чи визнавався неконституційним абзац перший підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, в редакції чинній у період, за який позивач просить відшкодувати шкоду завдану неконституційним законом.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що позовні вимоги заявлені позивачем до відповідачів: Держави Україна в особі Управління Державної казначейської служби України у м. Вінниці, Вінницької області, Державної казначейської служби України.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц сформувала наступні висновки:
«…сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов`язкового залучення до участі у справі відповідачем ДКСУ чи її територіального органу. У разі сприйняття подібного підходу до участі у справах про стягнення коштів, відшкодування шкоди завжди необхідно було б щоразу залучати суб`єкта, який здійснює управління рахунком, на якому розміщені грошові кошти відповідача…
…З урахуванням того, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав….».
Таким чином, в порушення вимог статті 242 КАС України щодо законності та обґрунтованості судового рішення суди попередніх інстанцій не встановили належного відповідача, який від імені держави у спірних правовідносинах несе обов?язок відшкодування шкоди, завданої неконституційним законом, в разі доведеності її заподіяння.