Водянніков О. Пряма дія Конституції і розмежування юрисдикції між судами системи судоустрою і Конституційним Судом України

Водянніков Олександр, 
кандидат юридичних наук, LLM, 
Національний радник з юридичних питань 
Координатора проектів ОБСЄ в Україні 

Пряма дія Конституції і розмежування юрисдикції між судами системи судоустрою і Конституційним Судом України

Конституція України, на відміну від радянських конституцій, які за своєю природою становили програмні документи, що фіксували минуле і сьогодення – «процес побудови соціалізма і перехід до побудови комунізму»[1], спрямована у майбутнє – «розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу»[2]. Слідуючи повоєнному консенсусу і європейській інтелектуальній традиції, українська Конституція побудована на трьох догмах постмодерного конституціоналізму[3]: (1) перетворення основних прав, декларованих конституцією, на юридичні права, що підлягають реальному судовому захисту; (2) обмеження, упорядкування і поділ влади, при чому не тільки в рамках принципу поділу влади, але й обмеження і упорядкування вторинної установчої влади щодо внесення змін до конституції; та (3) доктрина «озброєної демократії» (нім. – streitbare Demokratie)[4]. 

У рамках цієї ж інтелектуальної традиції Конституція України встановлює принцип верховенства Конституції, що перетворює її на системоутворюючий акт для всього правопорядку держави як політичної спільноти, та принцип прямої дії Конституції, що реалізує перший догмат постмодерного конституціоналізму.  

Принцип прямої дії Конституції, встановлений частиною третьою статті 8 Конституції України, доповнює конструкцію всієї статті 8, яка складається з трьох взаємопов’язаних положень: (1) про верховенство права, (2) про найвищу юридичну силу Конституції та (3) про пряму дію норм Конституції. Конституцієдавець, помістивши в одній статті вказані три положення, визначив їх системне поєднання і взаємозв’язок.

Перше положення передбачає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Це положення є визначальним для інших положень статті 8. Для нашої дискусії також важливим є той факт, що, окрім статті 8, принцип верховенства права згадується ще в двох інших положеннях Конституції України: частині першій статті 129, якою встановлений конституційний обов’язок судді суду системи судоустрою керуватися верховенством права під час здійснення правосуддя, та частині другій статті 147, якою визначено, що діяльність Конституційного Суду України ґрунтується, серед іншого, на принципі верховенства права. 

Друге положення встановлює принцип найвищої юридичної сили Конституції та імперативний припис, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Воно визначає структурний принцип побудови правової системи і конституційного ладу, встановлюючи ієрархію джерел права. Разом з тим, це положення містить й інституційний вимір – забезпечення найвищої юридичної сили і відповідності законів та інших нормативно-правових актів вимагає існування органів, що мають відповідні повноваження для забезпечення реалізації і дотримання цієї конституційної вимоги. Хоча всі органи, що займаються правотворчістю в рамках владної тріади (законодавча, виконавча і судова влада), мають дотримуватися цієї конституційної вимоги, а Конституційний Суд, опікуючись захистом Конституції як волі первинної установчої влади, має виключні повноваження давати відповідь на питання, чи дотримав державний орган цієї вимоги, стабільність правопорядку, що ґрунтується на ієрархічному підпорядкуванні Конституції, покладає на суди певну конституційну функцію під час здійснення правосуддя.   

Принцип верховенства Конституції означає не тільки ієрархію норм у правовій системі. Якщо його викласти іншими словами, а саме, що принцип верховенства Конституції означає підпорядкування закону положенням, принципам і цінностям Конституції і, як наслідок, підпорядкування волі законодавця таким положенням, принципам і цінностям[5] – змінюється сама констеляція найвищих органів державної влади. Функціонально місія захисту Конституції виводить орган конституційної юрисдикції на щабель, вищий за класичну тріаду влади (законодавча, виконавча, судова). Конституційний суд стає арбітром над всіма іншими державними органами і посадовими особами держави. Адже, як зазначає С. Шевчук, конституційні цінності, принципи, права і свободи людини повинні сприйматися як такі, що мають найвищу юридичну силу, та домінувати над результатами діяльності законодавця, тобто бути вищими за закони та інші нормативно-правові акти[6]. 

Третя частина статті 8 встановлює, що норми Конституції є нормами прямої дії і зобов’язує суди захищати конституційні права і свободи безпосередньо на підставі Конституції України. Конструкція третьої частини безпосередньо визначає пряму дію за положеннями, що гарантують конституційні права і свободи. Чи можуть інші положення Конституції бути підставою для звернення до суду – питання досить делікатне не тільки тому, що конституційний текст містить положення, що не є нормами в класичному розумінні, але й тому, що в Україні запроваджена континентальна модель конституційного контролю, за якою єдиним органом конституційної юрисдикції визначений Конституційний Суд України. 

Тому питання розмежування юрисдикції між судами системи судоустрою і Конституційним Судом України набуває важливого практичного значення. Це значення має декілька вимірів: (1) забезпечення ефективності конституційних гарантій прав і свобод; (2) принцип демократичної держави; (3) поділ влади, включаючи ефективність запобіжників проти узурпації влади; (4) право на справедливий суд; (5) стабільність правопорядку. 

Сучасне конституційне право є продуктом тяглої, постійно чинної і валідної діалектики між конституційною культурою й інституціолізованою практикою конституційного судочинства[7]. У цьому сенсі конституційне право, як воно постає з практики органів конституційної юрисдикції, не є ані автономним, ані сталим[8].

Континентальна система конституційного контролю містить особливості, що не дають можливості говорити про абсолютну монополію органу конституційної юрисдикції у питаннях визначення відповідності чи невідповідності нормативно-правового акта Конституції. Це є, власне, наслідком, по-перше, існування окремого органу конституційного контролю, адже визначення його компетенції невідворотно веде до виникнення сфер, питань чи актів, що не підпадають під її дію. Так, Конституційний Суд України не має компетенції оцінювати конституційність актів органів державної влади, що не вказані в частині першій статті 150 Конституції України. По-друге, принцип верховенства Конституції і принцип прямої дії Конституції встановлюють конституційний обов’язок забезпечення ефективності системоутворюючого значення Конституції і прямої дії її положень. Цей обов’язок стосується всіх органів державної влади, що застосовують право, в першу чергу – судів системи судоустрою України. Це означає, що всі суди системи судоустрою у певному сенсі виконують конституційні функції щодо забезпечення ефективності й дієвості вказаних конституційних принципів, що відносяться до засад конституційного ладу. Інша позиція (згідно з якою суди системи судоустрою не мають компетенції щодо конституційного контролю) мала би наслідком позбавлення сутності та дієвості вказаних засад конституційного ладу. Тому не можна не погодитися з висновком С. Різника, який справедливо зазначає: 

«Єдиним центром, але не єдиним елементом [системи забезпечення конституційності нормативних актів] є Конституційний Суд України. … Незважаючи на те, що тільки Конституційний Суд України уповноважений остаточно визнавати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) нормативні акти, це не позбавляє інших суб’єктів конституційного контролю і нагляду відповідально оцінювати нормативні акти на предмет їх конституційності та вживати наявних у них засобів для гарантування верховенства національної Конституції»[9].

У цьому полягає, власне, парадокс континентальної моделі конституційного контролю – визначивши централізацію системи конституційного контролю за кельзенівською концепцією конституційного суду і його виключну компетенцію «негативного законодавця»[10], ця модель не може забезпечити ефективне дотримання догмату постмодерного конституціоналізму, згідно з якою конституційні права визнаються як юридичні, що підлягають реальному судовому захисту, без визнання, хоч і з певними застереженнями і обмеженнями, функції конституційного контролю за загальними судами.  

Тому постає досить делікатне питання співвідношення такої конституційної функції судів системи судоустрою з конституційно встановленою централізованою моделлю конституційного контролю, згідно з якою єдиним органом конституційної юрисдикції є Конституційний Суд України. 

Другим важливим моментом, який також пов’язаний з централізованою моделлю конституційного контролю, є питання дії презумпції конституційності. Конституційний лад України ґрунтується на презумпції конституційності, закріпленої[11] в частині другій статті 152 Конституції України і визнаної Конституційним Судом в одному з його найперших рішень у 1997 році[12]. Презумпція конституційності означає, що правовий акт вважається таким, що відповідає Конституції України і має юридичну силу до визнання його неконституційним окремим рішенням органу конституційного контролю. Тому категорія конституційності виступає спростовною презумпцією (rebuttable presumption)[13]. 

Презумпція конституційності зобов’язує суди й інші органи державної влади, включаючи Конституційний Суд України, застосовувати закони та інші правові акти, якщо такі закони й акти не були визнанні неконституційними[14]. Однак презумпція конституційності не є абсолютною. У контексті здійснення правосуддя її зміст полягає в тому, що суди під час тлумачення і застосування законодавчого положення повинні обирати таке тлумачення, яке узгоджується з конституційними положеннями. Лише якщо жодне з можливих тлумачень не забезпечує відповідність Конституції або суди не вправі обрати таке тлумачення в силу сталої правової позиції Верховного Суду, презумпція стає спростованою[15]. 

Презумпція конституційності не є однаковою для всіх законодавчих актів. Сильна презумпція стосується лише законів і міжнародних договорів, ратифікованих Верховного Радою України. Згідно з положеннями процесуальних кодексів, суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Застосування судом інших правових актів, прийнятих відповідним органом, обумовлене їх прийняттям на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. 

Ця відмінна природа презумпції стосовно різних актів обумовлена тим, що у випадку закону та міжнародного договору діє перш за все стаття 1 Конституції, що закріплює принцип демократичної держави і стаття 6 Конституції, яка містить принцип поділу влади. Перший з вказаних принципів – принцип демократичної держави – означає належність влади народу, який здійснює її безпосередньо і через представницькі органи влади, передусім через Верховну Раду України, яка має виключне право приймати закони. Тому, як зазначає М. Козюбра, «…така провідна роль має створювати базу для єдності і внутрішньої узгодженості всієї системи нормативних актів, що є однією з вимог верховенства права»[16]. Другий з названих принципів зобов’язує органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів. Найбільш базове, але далеко не єдине, значення другого принципу полягає у розмежуванні повноважень між різними органами державної влади, включаючи законодавчу і судову, та недопущенні привласнення повноти державної влади однією з гілок влади[17]. 

Другий аспект, що визначає сильну презумпцію конституційності у випадку законів та міжнародних договорів і який також випливає з принципу поділу влад – стабільність конституційного ладу. Адже як зазначив суддя С. Шевчук у окремій думці стосовно Рішення у справі щодо офіційного тлумачення положення «на наступній черговій сесії Верховної Ради України»[18]:

«Заперечення презумпції конституційності законів та інших правових актів є прямою загрозою стабільності конституційного ладу, оскільки будь-який орган державної влади, до прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України, може відмовитися від виконання законів, посилаючись на їх неконституційність, а суди не будуть їх застосовувати при здійсненні правосуддя. При наявності явного та безпосереднього протиріччя між Конституцією та законами України слід застосовувати Конституцію України».

У випадку інших актів презумпція конституційності є слабшою в силу дії частини другої статті 19, яка передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Як заначив Верховний Суд, це «означає, що суб’єкт владних повноважень зобов’язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов’язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень»[19].

На відміну від статті 6, в якій йдеться про встановлені Конституцією межі й відповідність законам, тобто про повноваження, визначені конституцієдавцем і деталізовані законодавцем, стаття 19, говорячи про підстави, межі повноважень і спосіб, передбачені Конституцією і законами, суттєво звужує розсуд / дискрецію органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, і тому розширює підстави судового контролю за реалізацію такої дискреції.

Однак дія презумпції для Конституційного Суду і для судів системи судоустрою не є однаковою в наслідок відмінних функцій і обмежень, встановлених Конституцією України. Передумовами спростування презумпції конституційності в практиці судів є: 

1.     положення закону чи іншого правового акта стосуються конституційних прав і свобод. Суд повинен оцінювати правові акти, що підлягають застосуванню, на відповідність саме положенням Конституції, які гарантують такі права і свободи, адже саме вони визначені в частині третій статті 8 Конституції. Відповідність іншим положенням Конституції – виключне повноваження Конституційного Суду України; 

2.     презумпція конституційності стосовно інших положень не може бути спростована судами, за винятком, якщо 

a.      Конституційний Суд України вже висловився щодо конституційності подібного законодавчого положення. Юридична позиція Конституційного Суду є обов’язковою згідно зі статтею 151-2 Конституції України і може бути переглянута лише самим Конституційним Судом України або

b.     існує юридична позиція Конституційного Суду, застосування якої до законодавчого положення невідворотно веде до його невідповідності Конституції України. 

Наведені вище міркування щодо презумпції конституційності мають безпосереднє відношення до визначення повноважень судів щодо їх конституційної функції забезпечення верховенства Конституції та прямої дії положень, що гарантують конституційні права і свободи. Такі повноваження судів системи судоустрою України мають характер sui generis і поділяються на три типи: 

-         повноваження комплементарного конституційного контролю у випадку законодавчих положень, визначення конституційності яких належить до юрисдикції Конституційного Суду України, і які дозволяють різне тлумаченні і застосування (тобто не є a priori неконституційними). У такому випадку функція суду полягає у визначенні такого тлумачення законодавчого положення, яке би відповідало конституційним положенням та узгоджувалося з ними;  

-         повноваження інцидентного (казуального) конституційного контролю щодо відповідності Конституції актів, які суд має застосувати, вирішуючи справу;

-         повноваження безпосереднього конституційного контролю, які включають контроль стосовно (1) актів, що не належать до компетенції Конституційного Суду України та (2) актів Президента України, Верховної Ради України (крім законів і міжнародних договорів) та Кабінету Міністрів України, які стосуються конституційних прав і свобод конкретної особи.

Характер sui generis таких повноважень судів обумовлений декількома факторами. По-перше, на відміну від рішення Конституційного Суду України, яке діє erga omnes, судові рішення, зазвичай, мають дію inter partes. Винятком є адміністративні провадження щодо оскарження рішень, включаючи нормативні акти, суб’єктів владних повноважень, судові рішення в яких, хоча і адресовані суб’єкту владних повноважень, мають ефект erga omnes. По-друге, реалізація таких повноважень конституційного контролю має враховувати виключну юрисдикцію Конституційного Суду України. Іншими словами, реалізація таких повноважень має відбуватися у взаємодії з Конституційним Судом України. Суди не можуть перебирати на себе функції Конституційного Суду, визначені Конституцією України. По-третє, система конституційного контролю, закладена в Конституції Україні, побудована на принципі судового діалогу між судами системи судоустрою і Конституційним Судом, адже саме суди формулюють конституційне питання, яке має вирішити Конституційний Суд, а він, у свою чергу, має давати чіткі орієнтири конституційного аналізу. 

Комплементарний конституційний контроль

Компліментарний конституційний контроль полягає в тому, що суди, застосовуючи правові акти, повинні тлумачити їх у спосіб, що забезпечує, наскільки можливо, їх відповідність Конституції України. Тобто коли положення правового акта дозволяє декілька тлумачень, то, відповідно до конкретної юридичної ситуації, йому надається тлумачення у контексті конституційних принципів і норм[20].

Це повноваження є наслідком структурної особливості правової системи, а саме ієрархії джерел права, на чолі якої знаходиться Конституція. Верховенство Конституції та презумпція конституційності мають наслідком обов’язок суду обирати таке тлумачення правоположення, яке б відповідало конституційним положенням, цінностям і принципам. У цьому полягає конституційна функція судів – забезпечення повної юридичної сили конституційним положенням. Лише якщо таке конформне тлумачення неможливе, суди мають застосувати повноваження інцидентного (казуального) конституційного контролю, тобто не застосовувати закон чи інший правовий акт, а застосувати норми Конституції України як норми прямої дії з подальшим зверненням через Верховний Суд до Конституційного Суду України. Адже, як зазначає М. Савчин, тільки якщо у ході правозастосування неможливо забезпечити конформне тлумачення, тоді таку колізію остаточно вирішує Конституційний Суд України[21]. 

Інцидентний (казуальний) конституційний контроль судів системи судоустрою 

Пряма дія Конституції, зокрема в частині конституційних прав і свобод, зобов’язує суди системи судоустрою безпосередньо застосувати конституційні положення, якими закріплюються такі права і свободи. Це імпліцитно вимагає від суду здійснення оцінки відповідності акта конституційним положенням. Тому в ході реформи процесуальних кодексів 2017 року до Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК), Господарського процесуального кодексу України (ГПК) і Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) було включено положення ідентичного змісту, які встановлюють такий інцидентний (казуальний) контроль за конституційністю актів, що мають бути застосовані під час вирішення конкретної справи[22]: 

«Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому разі суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України»[23]. 

Законодавець, реалізуючи приписи статті 8 Конституції України, встановив повноваження судів системи судоустрою щодо оцінки конституційності / неконституційності актів, які вони мають застосовувати, вирішуючи конкретну справу. Однак така оцінка не має наслідком визнання неконституційності акта, а лише незастосування акта. 

Другий важливий момент юридичної конструкції положення процесуальних кодексів про пряму дію конституційних норм – суд не застосовує закон чи інший правовий акт, якщо він доходить висновку про його неконституційність, але ухвалює рішення у справі та звертається до Верховного Суду щодо вирішення питання про звернення до Конституційного Суду України. Цей порядок – ухвалення рішення, в якому a priori суд має викласти мотиви незастосування акта, і лише після цього звернутися до Верховного Суду, який має внести відповідне конституційне подання до Конституційного Суду – продиктований двома міркуваннями. Перше пов’язане зі здійсненням правосуддя в розумні строки, адже у випадку висновку суду про неконституційність акта провадження не зупиняється і суд не очікує вирішення питання про звернення до Конституційного Суду України чи винесення ним рішення. Друге пов’язане з конституційним провадженням: предметом конституційного контролю у випадку звернення Верховного Суду має бути положення акта у тому розумінні й тлумаченні, яке йому надано в судовому рішенні. Іншими словами, мова йде не про абстрактний контроль конституційності в тому сенсі, в якому він має місце за поданням Президента України; щонайменше сорока п’яти народних депутатів України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи поданням Верховного Суду proprio motu (тобто за власною ініціативою без прив’язки до конкретної справи). Адже предметом конституційного контролю є положення акта в тому його значенні, яке йому надається судом системи судоустрою. Саме тому у частині третій статті 89 Закону України «Про Конституційний Суд України» передбачена можливість визнання Конституційним Судом України у своєму рішенні неконституційності тлумачення загальним судом законодавчого положення. Положення акта законодавства може мати декілька однаково можливих тлумачень. І, оскільки тлумачення законодавчого положення є невід’ємною складовою його застосування судами, таке положення має розумітися саме у тому значенні і сенсі, якого йому надають суди, коли доходять висновку про неконституційність акта[24]. 

Умови здійснення інцидентного (казуального) контролю

Формулювання положень кодексів про інцидентний (казуальний) контроль визначають такі умови його здійснення:

1.     законодавче положення, що може бути оцінене судом на конституційність, має безпосереднє застосування у справі і є визначальним для її вирішення; 

2.     предметом контролю може бути законодавче положення, встановлення конституційності / неконституційності якого віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України, адже законодавець, передбачивши можливість незастосування такого положення, зобов’язав суд звертатися до Верховного Суду для вирішення питання щодо внесення конституційного подання. Тому у випадку правових актів, що не віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України, вказане положення не застосовується;  

3.     оцінка конституційності може стосуватися виключно відповідності конституційним положенням, що гарантують конституційні права і свободи: положення кодексів, зобов’язуючи суди у цих випадках застосовувати норми Конституції України як норми прямої дії, імпліцитно відсилають до частини третьої статті 8 Конституції, якою гарантується звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. Отже, питання відповідності іншим положенням Конституції України не може бути предметом оцінки суду;

4.      у випадку законів та міжнародних договорів суд не вповноважений оцінювати дотримання конституційної процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності відповідним актом. Цей висновок підтверджується і положеннями кодексів, які вказують, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (частина друга статті 10 ЦПК, частина друга статті 7 КАС, частина друга статті 11 ГПК), і лише щодо інших правових актів кодекси передбачають, що суди їх застосовують, якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України (частина третя статті 10 ЦПК, частина третя статті 7 КАС, частина друга статті 11 ГПК). Іншими словами, законодавець не передбачив прямих чи імпліцитних повноважень суду оцінювати дотримання процедури прийняття закону чи ратифікації міжнародного договору в порядку інцидентного (казуального) контролю. Єдиним винятком є питання оприлюднення такого акта, адже згідно зі статтею 57 Конституції, яка встановлює конституційне право знати свої права і обов’язки, акти, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними[25];

5.     висновок про невідповідність законодавчого положення Конституції України можливий виключно, якщо 

a)     жодне з можливих тлумачень законодавчого положення не усуватиме суперечності або 

b)    існують висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, які суд має враховувати згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК, частиною п’ятою статті 242 КАС та частиною четвертою статті 236 ГПК, але тлумачення, викладене в таких висновках, на думку суду, суперечить Конституції України. Конституційний Суд України має повноваження, передбачені в частині третій статті 89 Закону України «Про Конституційний Суд України», визнати законодавче положення конституційним з одночасним визнанням неконституційності тлумачення, яке надається йому судовою практикою.

Мотивація суду щодо невідповідності закону чи іншого правового акта Конституції України повинна відповідати стандарту prima facie, тобто бути достатньою для встановлення певного факту, презумпції чи підстав спростування презумпції, якщо не буде доведено протилежне або надане належне спростування[26]. Для цілей конституційного контролю кваліфікація prima facie означає, що аргументи, викладені в мотивації суду, можуть попередньо вважатися достатніми і адекватними для спростування презумпції конституційності законодавчого положення. Суд не зобов’язаний перебирати на себе роль Конституційного Суду України і давати детальне обґрунтування висновку про невідповідність Конституції – обов’язок суду натомість полягає саме у наданні підстав для спростування презумпції конституційності і передачі питання на розгляд Конституційного Суду.  

Конституційне подання proprio motu та alia motu Верховного Суду 

Це повертає нас до питання змісту права на конституційне подання Верховного Суду в частині другій статті 150 Конституції України. У світлі викладеного, в конструкції цього конституційного повноваження Верховного Суду слід виокремити дві складові: 

-         конституційне звернення proprio motu, тобто за власною ініціативою без прив’язки до конкретної справи, що є тотожним праву на конституційне звернення інших суб’єктів, визначених статтею 150 Конституції; 

-         конституційне звернення alia motu, тобто за зверненням суду системи судоустрою до Верховного Суду стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, який, згідно з висновком суду, суперечить Конституції України.  

Ця друга складова виникає із взаємодії декількох конституційних положень. Так, частина друга статті 8 Конституції України, передбачаючи, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, прямо не вказує на обов’язок суду перевіряти таку відповідність. Натомість суди мають виходити з презумпції конституційності закону чи іншого правового акта. Однак, якщо суд доходить висновку про наявність prima facie, підстав для спростування такої презумпції, в нього виникає не тільки обов’язок не застосовувати законодавче положення, але й обов’язок звернутися до Верховного Суду щодо внесення відповідного конституційного подання до Конституційного Суду України. 

Друга важлива конституційна вимога полягає в тому, що судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судоустрою[27]. Такий статус має юридичне значення, зокрема, спрямоване на захист прав і свобод людини і громадянина через здійснення правосуддя незалежним і безстороннім судом[28]. Тому, якщо суд дійшов висновку про неконституційність законодавчого положення, це питання має бути передане на розгляд Конституційного Суду України. Верховний Суд, реалізуючи своє конституційне право на подання, не має дискреції, адже йдеться про конституційне звернення alia motu – Верховний Суд може лише перевірити дотримання вимог щодо оформлення і комплектності подання і направити його до Конституційного Суду України. Верховний Суд у такому випадку не може вирішувати подавати чи не подавати питання конституційності законодавчого положення, яке постало у судовому провадженні, на розгляд Конституційного Суду України. Якщо формальних вимог для конституційного подання, передбачені Законом України «Про Конституційний Суд України», дотримано, воно має бути передано на розгляд Конституційного Суду України, який уповноважений вирішувати питання про відкриття чи відмову у відкритті конституційного провадження. 

Чинний Закон України «Про судоустрій і статус суддів» відносить до компетенції Пленуму Верховного Суду питання прийняття рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України (пункт 5 частини другої статті 46 Закону). Стосовно конституційного звернення proprio motu, тобто за власною ініціативою Верховного Суду і поза рамками судового провадження, такий механізм не викликає заперечень. Адже Пленум Верховного Суду є колегіальним органом, до складу якого входять усі судді Верховного Суду. 

Однак щодо конституційних звернень alia motu Пленум не може мати повноважень щодо звернення чи відмови у зверненні до Конституційного Суду України: питання конституційності вже постало у справі, в якій постановлено рішення. Суд системи судоустрою вже висловив думку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, відмовився від застосування такого закону чи іншого правового акта, застосувавши норми Конституції України як норми прямої дії. Відмова від передачі такого питання про конституційність не тільки означає перебрання Верховним Судом на себе повноважень Конституційного Суду України щодо оцінки наявності чи відсутності підстав для відкриття конституційного провадження, адже, згідно з частиною першою статті 61 Закону України «Про Конституційний Суд України», питання щодо відкриття конституційного провадження у справі вирішуються на засіданнях колегій, сенатів, Великої палати Конституційного Суду України, але й ставить питання про дотримання конституційного принципу поділу влади: повноваження щодо інцидентного (казуального) конституційного контролю є, по суті, втручанням у повноваження законодавчої та виконавчої гілок влади, яке можливе за наявності ефективного контролю з боку Конституційного Суду України. 

Оскільки питання конституційності закону чи іншого правового акта є фундаментальною правовою проблемою, що постала у конкретній справі, предметом якої є конституційні права і свободи, вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта не може залежати від власного розсуду Пленуму Верховного Суду, адже протилежна позиція також веде до порушення частини першої та другої статті 55 у системному взаємозв’язку з положеннями частини другої статті 19 Конституції України. Іншими словами, у випадку звернення суду до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання, Пленум, вирішуючи це питання на власний розсуд, набуває процесуальну функцію відносно справи, де таке питання постало, що не передбачено процесуальними кодексами. 

Справа може ще розглядатися в апеляційній чи касаційній інстанції, яка також може не погодитися з нижчою інстанцією щодо незастосування законодавчого положення і застосувати його. Однак навіть у такому випадку висновок про невідповідність Конституції закону чи іншого правового акта має бути переданий на розгляд Конституційного Суду України, адже відмова може вливати на справедливість судового розгляду. Так ЄСПЛ неодноразово вказував: 

«Суд також наголошує, що Конвенція не гарантує право на передачу справи національним судом іншому національному суду чи міжнародній установі для надання попереднього висновку, включаючи питання конституційності законодавчого положення (див. Coëme and Others v. Belgium, nos. 32492/96 and 4 others, §114, ECHR 2000 VII, та Renard and Others v. France (dec.), no. 3569/12, §21, 25 серпня 2015). Однак Суд не виключає можливості того, що, коли існує механізм попереднього звернення, відмова національного суду задовольнити вимогу про таке звернення може за певних обставин негативно вплинути на справедливість провадження (див. Coëme and Others, §114; Ullens de Schooten and Rezabek v. Belgium, nos. 3989/07 and 38353/07, §59, 20 вересня 2011; та Renard and Others, цитоване вище, §22)»[29].

Адже, якщо рішення Конституційного Суду України про конституційність/неконституційність закону чи іншого правового акта може мати вирішальне значення для прав і обов’язків сторони у справі, таке подання до Конституційного Суду України і конституційне провадження також підпадають під сферу дії частини першої статті 6 Конвенції[30]. 

Безпосередній конституційний контроль

Принцип верховенства Конституції вимагає перевірки всіх актів, що має застосовувати суд, на відповідність конституційним положенням, а принцип прямої дії Конституції – застосовувати конституційні положення як норми прямої дії. З іншого боку, континентальна модель конституційної юрисдикції надає виключні повноваження щодо конституційного контролю спеціальному органу, рішення якого мають характер erga omnes. Разом з тим, така виключна конституційна юрисдикція має конкретні межі. Тому у взаємодії цих принципів виникають дві великі сфери, де суди системи судоустрою отримують повноваження безпосереднього конституційного контролю, а саме (1) щодо актів, які не належать до юрисдикції Конституційного Суду України; (2) щодо актів (крім законів і міжнародних договорів), які стосуються конституційних прав і свобод.     

Акти, що не належать до юрисдикції Конституційного Суду України

Юрисдикція Конституційного Суду України визначена безпосередньо Конституцією України[31]. Зокрема Конституційний Суд вирішує питання про конституційність законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, чинних міжнародних договорів України. До юрисдикції Конституційного Суду, таким чином, не відносяться правові акти інших органів державної влади, як передбачених Конституцією (наприклад, Антимонопольний комітет України, Національний банк України, Вища рада правосуддя, Рахункова палата), так і міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, правові акти органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, акти індивідуальної дії (за певними винятками), приватно-правові акти і правочини. 

Стосовно цих інших актів конституційний контроль, відповідно до частини другої статті 19 Конституції, мають здійснювати суди системи судоустрою. Це положення містить дві важливі вимоги: вимогу законності і вимогу конституційності. Вимога конституційності означає, що правові акти як формально, так і за своїм змістом мають відповідати вимогам Конституції. Процесуальні кодекси зобов’язують суди у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили застосовувати норми правового акта вищої юридичної сили[32], що eo ipso включає конституційні норми як норми найвищої юридичної сили в національному правопорядку. 

Ці повноваження є наслідком принципу вертикальної прямої дії Конституції, що означає застосування положень Конституції у відносинах між приватними особами і органами державної влади. Вертикальна дія має два виміри: нормативний і суб’єктний. Нормативний полягає в тому, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного Конституцією і законом», а правові акти, тому, мають відповідати актам вищої юридичної сили, включаючи конституційні норми. Суб’єктний вимір означає, що принцип вертикальної прямої дії зобов’язує органи державної влади і їх посадових осіб дотримуватися конституційних положень. Іншими словами конституційні положення встановлюють зобов’язання для органів державної влади vis-à-vis приватних осіб, які мають право вимагати від них дотримання конституційних вимог.   

Водночас вертикальна пряма дія не є тотожною законності, яка виконує важливу структурну функцію правопорядку. Законність, яка це випливає з частини другої статті 19 Конституції, вимагає дотримання таких критеріїв: 

1.     правомірності, тобто підстав, меж повноважень та способу, що визначені Конституцією та законами України: «суб’єкт владних повноважень зобов’язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов’язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень»[33];

2.     правової (справедливої) процедури, який передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади, встановлює чітку послідовність дій із зазначенням способів і методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності[34];

3.     цілеспрямованості: як зазначив Верховний Суд, «Принцип законності означає, що суб’єкт владних повноважень при здійсненні дискреційних повноважень не переслідує іншої мети, аніж та, для досягнення якої були надані такі повноваження»[35]. 

Іншими словами, законність статті 19 Конституції України є подібною до «законності управління» (Gesetzmäβigkeit der Verwaltung) німецького конституційного права[36], встановлюючи високий стандарт раціональності й відповідальності у сфері державного управління[37]. 

Натомість вертикальна пряма дія є більш широкою за своїм змістом. Вона вимагає не тільки формальної відповідності вимогам законності, але й субстантивної відповідності конституційним нормам, принципам і цінностям. У її основу покладена ідея, що конституційні права і свободи індивіда vis-à-vis держави і її органів мають об’єктивну конституційну цінність, що має визначальний вплив і значення для всього правопорядку, адже, як метафорично зазначив Аарон Барак у справі Kibbutz Hatzor, такі засадничі цінності утворюють «нормативну парасольку, що розгорнута над всім законодавством»[38].  

Однак законодавець, прописуючи в кодексах обов’язок суду у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили застосовувати норми правового акта вищої юридичної сили, не надав повноважень скасовувати акти з підстав їх неконституційності чи незаконності. 

Винятком є адміністративні суди, адже для оскарження нормативно-правових актів суб’єктів владних повноважень закон передбачає особливий порядок адміністративного провадження, який встановлено статтею 264 КАС України та господарські суди щодо оскарження нормативно-правових актів Антимонопольного комітету України (пункт 7 частини першої статті 20 ГПК та стаття 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції»). 

Відповідно до змісту пункту 2 частини першої статті 264 КАС, такий порядок поширюється на розгляд адміністративних справ щодо законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень. Таким чином, законодавець по суті визнав повноваження конституційного контролю за адміністративними судами щодо нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень, адже відповідність правовим актам вищої юридичної сили включає відповідність Конституції та міжнародним договорам України. І як і у випадку конституційного контролю Конституційного Суду України, рішення адміністративних судів мають характер erga omnes: згідно з частиною другою статті 265 КАС нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. 

Другим важливим конституційним принципом, що визначає повноваження судів щодо безпосереднього конституційного контролю є принцип горизонтальної прямої дії Конституції, що означає застосування положень Конституції у відносинах між приватними особами. Мова йде саме про положення, які гарантують конституційні права і свободи[39]. 

Горизонтальна пряма дія Конституції, поняття якої було сформульоване у післявоєнній конституційній практиці Федерального Конституційного Суду ФРН (доктрина Drittwirkung[40]) означає, що конституційні права і свободи мають «випромінюючий ефект»[41] на приватне право, що вимагає від судів тлумачити його відповідно до конституційних прав і свобод. Як зазначив Конституційний Суд ФРН у справі Lüth: 

«Немає сумніву, що основоположні права в першу чергу спрямовані на захист сфери свободи особи від посягань органу публічної влади; вони є захистом громадянина проти держави. Це є наслідком інтелектуального і історичного розвитку ідеї основоположних прав, а також історичних подій, що спричинили включення основоположних прав до конституцій окремих держав…. 

Однак не менш вірним є те, що Основний Закон, що не спрямований створювати порядок, який є нейтральним у відношенні цінностей, … у своїй частині про основоположні права також створив об’єктивну систему цінностей, через яку саме і втілюється фундаментальна сила і валідність основоположних прав. …Ця система цінностей, що зосереджена на людській індивідуальності і гідності, що вільно розвиваються в соціальній спільноті, має застосовуватись як конституційна засада у всіх сферах права. Законодавство, урядування і правосуддя скеровуються нею і отримують від неї стимул. Це також впливає на цивільне право – жодне положення цивільного права не може суперечити їй, кожне положення має тлумачитися згідно з її духом»[42].     

Горизонтальна пряма дія Конституції означає визнання і застосування конституційних прав і свобод у приватно-правових відносинах. Адже як зазначив суддя Уолш Верховного Суду Ірландії у справі Meskell, «… якщо особа зазнала шкоди в наслідок порушення конституційного права або його обмеження, така особа має право отримати правовий захист проти особи чи осіб, що вчинили порушення такого права»[43].  

Принцип горизонтальної прямої дії Конституції визначає повноваження судів щодо конституційного контролю за приватно-правовими актами. Він відображений, зокрема, в положення статті 228 Цивільного кодексу України, якою визнаються нікчемними правочини, що порушують публічний порядок, а саме якщо вони спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина. Такий конституційний контроль має здійснюватися навіть якщо законодавство прямо не встановлює вимогу відповідності Конституції, як це має місце у випадку Кодексу законів про працю України. 

Акти, які стосуються конституційних прав і свобод.

Компетенція судів системи судоустрою, а саме адміністративних судів, включає справи про оскарження актів Верховної Ради України, Президента України (стаття 266 КАС), Кабінету Міністрів України (стаття 264 КАС). Ці повноваження не поширюються на закони і міжнародні договори, питання конституційності яких віднесено до виключної юрисдикції Конституційного Суду України. 

Відповідно до положень КАС, Верховний Суд у складі колегії Касаційного адміністративного суду розглядає справи щодо законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України (пункт 1 частини першої статті 266 КАС), а справи щодо законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України – за правилами загального позовного провадження (стаття 264 КАС). 

Саме в таких справах явно і недвозначно постає досить чутливе питання розмежування юрисдикції адміністративного суду і Конституційного Суду України. Адже питання предметної юрисдикції є фундаментальною правовою проблемою, що має конституційний вимір. Поняття «суд» в частині першій та другій статті 55 Конституції України включає не тільки формальні ознаки органу, що утворений з метою здійснення правосуддя, але й також правову основу його існування та дотримання таким органом законодавства, що регулює його діяльність[44]. Іншими словами поняття суду для цілей частин першої та другої статті 55 Конституції України включає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів[45]. 

Тому недотримання меж юрисдикції адміністративним судом може призводити до порушення частини першої та другої статті 55 у системному взаємозв’язку з положеннями частини другої статті 19 Конституції України: у випадку порушення предметної юрисдикції адміністративний суд перестає відповідати поняттю «суд» в сенсі статті 55 Конституції і остаточне рішення такого органу постановлене у такому випадку не відповідає поняттю судового рішення.

Законодавець, прописуючи повноваження адміністративних судів прямо передбачив, що такі повноваження не включають питання конституційності. Це, на перший погляд, спричиняє парадоксальну ситуацію: адміністративні суди повинні забезпечувати ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень та, як зазначалося вище, застосовувати конституційні права і свободи як норми прямої дії, що невідворотно включає повноваження конституційного контролю, але одночасно законодавець прямо забороняє судам розглядати справи щодо конституційності.  

Велика палата Верховного Суду, розглядаючи це питання, встановила, що, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд керується статтями 169-171 КАС України і, поряд із оцінкою виконання формальних вимог до позовної заяви, суд має оцінити, чи належить спір розглядати за правилами адміністративного судочинства. Ця оцінка складається із послідовних відповідей на запитання[46]:

- чи наявний юридичний спір відповідно до статті 124 Конституції України?

- чи є він публічно-правовим (тобто виник з публічно-правових, а не приватноправових відносин)?

- чи поширюється на цей публічно-правовий спір юрисдикція адміністративних судів (тобто спір не віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України та не має вирішуватись в порядку кримінального судочинства відповідно до частини другої статті 19 КАС України)?  

Цей стандарт оцінки, однак, не є достатньо чітким, адже критерій «спір не віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України» повертає нас назад до питання юрисдикційних меж. Разом з тим, Верховний Суд, як вбачається, встановив загальний підхід до вирішення таких питань, який має полягати в тому, що повноваження Конституційного Суду є спеціальними правилами, а повноваження адміністративного – загальними. Іншими словами, адміністративний суд повинен переконатися, що такі спеціальні правила не застосовуються.   

Другий важливий аспект полягає в тому, що адміністративні суди не мають повноважень вирішувати юридичні спори in abstracto. Презумпція конституційності й пряма заборона законодавця розглядати питання конституційності унеможливлюють абстрактний конституційний контроль адміністративних судів щодо актів Президента, Верховної Ради чи Кабінету Міністрів. Право на звернення до адміністративного суду обумовлене необхідністю захисту порушених прав, свобод або законних інтересів. Тобто спір має бути in concreto і стосуватися конституційних прав і свобод особи[47]. Тому, якщо акт вказаних суб’єктів владних повноважень прийнятий на виконання положень Конституції і не стосується конституційних прав і свобод, адміністративний суд не має повноважень його оцінювати на відповідність Конституції – це повноваження Конституційного Суду України. 

Загалом можна запропонувати такі критерії розмежування юрисдикції адміністративного суду і Конституційного Суду України: 

1.     критерій конституційних прав і свобод: акт безпосередньо стосується конституційних прав та свобод особи. Заборона законодавця щодо розгляду питання конституційності у такому випадку має поступитися прямій конституційній гарантії звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції України;  

2.     критерій конституційного питання: обставини справи не вказують на існування prima facie конституційного питання, що має вирішальне значення для розгляду справи, але належить до компетенції Конституційного Суду України. Іншими словами, вирішення справи: 

                               i.            не вимагає звернення до конституційних положень, які не стосуються конституційних прав і свобод, або 

                             ii.            положення Конституції є настільки чіткими та недвозначними, що не дають підстав для неоднозначного тлумачення, або 

                          iii.            Конституційний Суд вже сформулював юридичну позицію щодо тлумачення таких положень. У такому випадку діятиме конституційна вимога обов’язковості рішення Конституційного Суду України.

Якщо ці два критерії дотримано, адміністративні суди можуть здійснювати конституційний контроль за актами Президента України, Верховної Ради України (крім законів і міжнародних договорів) та Кабінету Міністрів України.  

Висновки 

Модерна конституція як «мапа влади» давно відійшла у минуле. Сучасний конституціоналізм, що розвинувся навколо трьох догматів, призводить до «конституціоналізації» всіх галузей права, і провідну роль в цьому процесі відіграє взаємодія і діалог між судами і органом конституційної юрисдикції. Як справедливо зазначив А. Шайо, «конституційне судочинство в першу чергу впливає не на законодавця, а на звичайне відправлення правосуддя, і на практиці воно поширює конституціоналізм (передусім через захист індивідуальних прав) на сфери поза публічним правом, на кримінальне, адміністративне і приватне право»[48]. 

Континентальна модель конституційного контролю, запроваджена в Україні, не означає повної монополії Конституційного Суду України – як і в інших державах[49], така модель наділяє суди системи судоустрою конституційною функцією контролю sui generis. 

Поділ юрисдикції між судами системи судоустрою і Конституційним Судом України є структурною диференціацією двох рівнозначних конституційних функцій: правосуддя як захисту суб’єктивних конституційних прав і свобод та захисту Конституції і конституційних прав і свобод як об’єктивних цінностей правопорядку. Він відображає функціональну визначеність як судів так і Конституційного Суду, передбачає не тільки розмежування їх повноважень, а й їх взаємодію, систему взаємних стримувань, які мають на меті забезпечення їх співробітництва як інституційної системи захисту конституційних прав і свобод і стабільності та дієвості конституційного правопорядку.

 
[1] Ронин С. Возникновение и развитие конституционных основ советского многонационального государства. Вопросы советского государства и права 1917-1957. Москва: Изд-во Академии наук СССР, 1957. С. 170.
[2] Абзац шостий преамбули Конституції України.
[3] Водянніков О. Демократія і конституція: приховані парадокси. Актуальні проблеми держави і права. 2020. № 87. С. 23-42
[4] Ця остання доктрина виходить з того, що демократія базується на певній незмінній основі (англ. – unamendable core) з цінностей та принципів, які є настільки фундаментальними, що навіть інші конституційні положення можуть бути неконституційними у випадку невідповідності такій основі. Див. Wise J. Dissent and the Militant Democracy: The German Constitution and the Banning of the Free German Workers Party. The University of Chicago Law School Roundtable. 1998. Vol. 5, Issue 1. Р. 302. Демократичні вибори, процедури прийняття рішень не можуть розглядатися як річ у собі – в основі будови демократичної держави лежить ідея суспільства, в якому особам гарантується перелік основних прав, одним з яких є право обирати своїх лідерів. Однак користування такими правами не може бути підставою для скасування будь-якого з таких основних прав.
[5] Limbach J. The Concept of the Supremacy of the Constitution. The Modern Law Review. 2001. Vol. 64, No. 1. P. 1.
[6] Шевчук С. Європейські стандарти обмеження люстраційних заходів: правовий аспект. Вісник Академії правових наук України. 2006. № 2(45). С. 32-42.
[7] Post R. Foreword, Fashioning the Legal Constitution: Culture, Courts, and Law. Harvard Law Review. 2003. Vol. 117, No. 1. P. 11.
[8] Як зазначає Р. Пост (ibid.), 

«Судді і юристи продовжують апелювати до автономії конституційного права, однак, саме тоді, коли вони вірять, що незалежне і визначене конституційне право є необхідною основою, що дозволяє судовій владі стримувати демократичного законодавця. Саме з цієї причини теза про автономію конституційного права все ще переслідує конституційну практику, хоча академічна наука вже давно відмовила цій тезі в описовій чи теоретичній адекватності для нашого конституційного порядку».   
[9] Різник С. Про поняття конституційності нормативних актів. Український часопис конституційного права. 2020. №2. С. 9. 
[10] Kelsen H. General Theory of Law and State. Cambridge: Harvard University Press, 1949. Р. 268-269: 

«Можливість того, що закон, прийнятий законодавчим органом, скасовується іншим органом, становить примітне обмеження влади законодавчого органу. Така можливість означає, що поряд з позитивним законодавцем виникає негативний законодавець, який утворюється відповідно до зовсім відмінних принципів у порівнянні з тими, що застосовуються до парламенту, який обирається народом. Тоді виникнення антагонізму між двома законодавцями – позитивним і негативним – стає невідворотним». 
[11] Окремі вчені не вважають презумпцію конституційності такою, що закріплена expressis verbis Конституцією України, а виводять її із загального змісту та юридичних властивостей Конституції. Див. Терлецький Д. Презумпція конституційності правових актів: теоретико-методологічні передумови. Правове життя сучасної України: у 3 т.: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 15 трав. 2020 р.) / відп. ред. М. Р. Аракелян. Одеса: Гельветика, 2020. Т. 1. С. 291. 
[12] Див. абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 1997 року № 8-зп/1997. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v008p710-97#Text:

«Частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю». 
[13] Sunstein C. Problems with Rules. California Law Review. 1995. Vol. 83, No. 4. Р. 963
[14] Див. Окрема думка судді Конституційного Суду України Лемака В.В. стосовно Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 9-р/2020. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/na09d710-20#n2  
[15] Див. Єзеров А, Терлецький Д. Суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України: питання взаємодії. Право України. 2020. № 8. С. 233 («… суди мають прагнути витлумачити акти в такий спосіб, щоб узгодити із Конституцією, а у разі явного й очевидного протиріччя, яке не може бути у жодний спосіб узгоджене з Конституцією, – відмовлятися від їхнього застосування і застосовувати норми Конституції як норми прямої дії»).
[16] Загальна теорія права: Підручник/ За заг. ред. М.І. Козюбри. К.: ВАІТЕ, 2015. С. 366.
[17] Абзац перший пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v006p710-99#Text 
[18] Окрема думка судді Конституційного Суду України Шевчука С.В. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положення «на наступній черговій сесії Верховної Ради України», яке міститься у статті 155 Конституції України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/nfa1d710-16/ 
[19] Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 7 грудня 2020 року, справа № 320/1248/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/93336196 
[20] Див. Савчин М., Марчук Р. Конформне тлумачення Конституції та забезпечення єдності правової системи в діяльності Конституційного Суду України. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2010. № 11. С. 46; Окрема думка судді Конституційного Суду України Лемака В.В. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/nd01d710-19#Text: 

«…методики тлумачення закону, якщо зважити на досвід зарубіжних конституційних судів, полягають у тому, що навіть якщо певне положення закону допускає два різні тлумачення, одне з яких узгоджується з конституційними принципами, а друге – не узгоджується, то це означає відсутність підстав для скасування цього положення (конституційно-конформне тлумачення)…».
[21] Див. Савчин М. Конституціоналізм і природа конституції. Ужгород: Ліра, 2009. С. 372.
[22] Тут може постати питання, чи існували б такі повноваження інцидентного (казуального) конституційного контролю за відсутності такого законодавчого положення. Відповідь на це питання має бути ствердною з огляду на приписи частини третьої статті 8 Конституції України. Однак поставала б невизначеність щодо порядку і меж такого контролю. 
[23] Частина шоста статті 10 ЦПК, частина четверта статті 7 КАС, частина шоста статті 11 ГПК.
[24] Див. Водянніков О. Концепція інтересу в конституційному праві: до питання розуміння понять «суспільний інтерес» та «особливе суспільне значення» в провадженнях за конституційними скаргами. Український часопис конституційного права. 2020. № 4(17). С. 13-14.
[25] Стосовно питання порушення порядку оприлюднення акта як підстави його незастосування практика судів має виходити з розрізнення законів та міжнародних договорів, з одного боку, та інших правових актів, з іншого. Щодо першої категорії актів суд може здійснювати інцидентний (казуальний) контроль, тобто не застосовувати акт на підставі висновку про невідповідність статті 57 Конституції України з подальшим зверненням до Верховного Суду для внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності такого акта. Стосовно другої категорії суд, встановивши факт порушення порядку оприлюднення, може визнати акт нечинним на підставі статті 57 Конституції. У такому випадку акт не є і ніколи не був частиною законодавства, тому Конституційний Суд України не має повноважень перевіряти його конституційність. 
[26] Див. Herlitz G. The Meaning of the Term "Prima Facie". Louisiana Law Review. 1994. Vol. 55, No. 2. Р. 391-408.
[27] Див. абзац шостий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Великої палати Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v011p710-18#Text 
[28] Там само.
[29] Xero Flor w Polsce sp. z o. o. v. Poland (2021), para. 166. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-210065; див. також Pronina v. Ukraine (2006), para. 24 URL : https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-76457 
[30] Xero Flor w Polsce sp. z o. o. v. Poland (2021), para. 191. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-210065; Süßmann v. Germany (1996), para. 41. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57999; Voggenreiter v. Germany (2004), para. 42-43. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-61564; Wendenburg and Others v. Germany (dec.), no. 71630/01. 6 February 2003. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-23337  
[31] До таких повноважень належать: 

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (пункт 1 частини першої статті 150 Конституції);

2) офіційне тлумачення Конституції України (пункт 2 частини першої статті 150 Конституції);

3) надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних депутатів України, або Кабінету Міністрів України висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (частина перша статті 151 Конституції);

4) надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних депутатів України висновків про відповідність Конституції України (конституційність) питань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою (частина друга статті 151 Конституції);

5) надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (статті 111 і 151 Конституції);

6) надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України (стаття 159 Конституції);

7) надання за зверненням Верховної Ради України висновку про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України (пункт 28 частини першої статті 85 Конституції);

8) вирішення питань про відповідність Конституції України та законам України нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим за зверненням Президента України (частина друга статті 137 Конституції);

9) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України (їх окремих положень) за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України (стаття 151-1 Конституції). 
[32] Частина третя статті 7 КАС, частина сьома статті 10 ЦПК, частина сьома статті 11 ГПК.
[33] Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 7 грудня 2020 року, справа № 320/1248/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/93336196 
[34] Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 3 грудня 2020 року, справа № 420/194/20, пара. 71. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/93268209 
[35] Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року, справа № 826/3694/16. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/92385403 
[36] Див. Kommers D., Miller R. Th e Constitutional Jurisprudence of the Federal Republic of Germany / 3rd end. Durham and London: Duke University Press, 2012. P. 175
[37] Див.: Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 4 червня 2020 року, справа № 460/354/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/89674997: 

«69. Основна мета правової (справедливої) процедури - щоб суб`єкти владних повноважень, діяли правомірно, тобто належно, згідно з визначеними нормами права, але такими нормами права, які відповідають критеріям природного права, моральності, розумності, справедливості, а також загальноправовим принципам, що встановлені органами правосуддя». 
[38] CA 165/82 Kibbutz Hatzor v Assessing Officer, [1985] 39(2) IsrSC 70, 75 (Barak J.).
[39] Як зазаначає Кас Санстейн, «…посткомуністичні конституції повсюдно не в змозі провести розмежування [між публічною і громадянською сферами], а натомість накладають свої обов’язки на кожного та створюють права vis-à-vis всіх. Цей підхід увічнює, хоч і в незначній мірі, неспроможність комуністичних суспільств створити та захистити громадянську сферу». 

Sunstain C. Against Positive Rights in Western Rights? Post-Communist Application / A. Sajo ed. The Hague, London, Boston: Kluwer Law Int., 1996. P. 228.
[40] Див. Kommers D., Miller R. Th e Constitutional Jurisprudence of the Federal Republic of Germany / 3rd end. Durham and London: Duke University Press, 2012. P. 60-61.
[41] Ibid., p. 61. 
[42] Urteil des Ersten Senats vom 15. Januar 1958. 1 BvR 400/51. BVerfGE 7, 198 ff. URL: https://www.bundesverfassungsgericht.de/SharedDocs/Entscheidungen/DE/1958/01/rs19580115_1bvr040051.html 
[43] Meskell v. Coras Iompair Eireann [1973] I.R. 121 (Walsh J.). URL: https://ie.vlex.com/vid/meskell-v-coras-iompair-804676777 
[44] Див. щодо подібного підходу ЄСПЛ Sokurenko and Strigun v. Ukraine (2006), para. 24. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-76467 
[45] Див. щодо подібного підходу ЄСПЛ Leo Zand v. Austria, commission decision (1978), para. 68. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-49231. У своєму рішенні Комісія з прав людини (орган Конвенції, що існував до реформи 1998 року, запровадженої Протоколом № 11 до Конвенції) наголосила: «…термін ˮсуд, встановлений закономˮ у частині першій статті 6 стосується всієї організаційної структури судів, включаючи не тільки питання, що належать до юрисдикції певних категорій судів, але й також утворення конкретних судів та визначення їх локальної юрисдикції».
[46] Постанова Великої палати Верховного Суду від 28 квітня 2021 року, справа № 9901/20/21. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96978263 
[47] Див. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, справа № 9901/283/19, пара. 34. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/84229880 («…право на оскарження індивідуального акта суб’єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується»).
[48] Sajo A. Limiting Government: An Introduction to Constitutionalism. Budapest: CEU Press, 1999. P. 243. 
[49] Див. Garlicki L. Constitutional Courts versus Supreme Courts. International Journal of Constitutional Law. 2007. Vol. 5. No. 1. P. 44-68.