ВСТУП ДО СУЧАСНОЇ КОНСТИТУЦІОНАЛІСТИКИ [ЛЕКЦІЯ, 2015]

ВСТУП ДО СУЧАСНОЇ КОНСТИТУЦІОНАЛІСТИКИ  [ЛЕКЦІЯ, 2015]

 Проблеми державного та правового розвитку країн сучасного світу не можуть бути розв’язані без взяття до уваги цивілізаційного, геополітичного, релігійного та інших складників буття людини. Під тиском глобалізаційних процесів відбувається повсюдне просування до інформаційного суспільства, поєднане зі зменшенням ролі національних культур і локальних цивілізацій в побудові державності сучасного типу. Випрацювання і визнання системи загальнолюдських цінностей, закріплених як на внутрішньодержавному (конституційному), так і на міжнародному рівні, незмінно зумовлює спроби уніфікації національних законодавств на основі загальновизнаних стандартів. Насамперед йдеться про стандарти прав людини.

 На кожному з етапів конституційного розвитку [1] Конституція як чинник демократичного прогресу суспільства вбирала в себе нові досягнення людства, охоплювала своїм регулятивним впливом все нові соціальні відносини. Кожен новий оберт конституційного розвитку нерозривно пов’язаний з досягненнями у сфері прав людини. Наприклад, «старі» конституції включали тільки перше покоління прав (громадянські та політичні), з конституціями другого періоду з’явилися соціально-економічні права, з конституціями третього етапу – колективні. Новітні конституції закріплюють вже і біологічні (четверте покоління) права.

 Сучасна держава, що прагне забезпечити адекватність конституційного ладу реаліям і перспективам суспільного розвитку, зобов’язана орієнтуватися на загальноприйняті демократичні стандарти. Тому усталена у світі концепція правової держави повсюдно знаходить своє практичне втілення. Ця концепція ґрунтується на принципі верховенства права, що означає панування права (природного права) в суспільстві, яке потребує від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність. У такій ситуації йдеться про встановлення допустимих меж втручання держави в приватне життя індивіда, про вимоги законності в здійсненні владних повноважень, про вимоги до якості законодавства (визначеність, передбачуваність, гуманність і т. і.), про забезпечення єдності правової системи, зважаючи на верховенство Конституції.

 Сучасна держава повинна вважатися своєрідним засобом суспільного компромісу, формою подолання соціальних розбіжностей і конфліктів, управлінською організацією, яка самостійно впливає на хід суспільного розвитку [2]. Беручи до уваги головні аспекти, що розкривають ціннісну сутність сучасної держави держави, останню визначають як єдину суверенну організацію політичної влади певних соціальних сил, що керує суспільством за допомогою апарату управління та примусу, за допомогою правових актів і закріплених в них норм, а також прямого адміністрування, що забезпечує умови для активної частини населення брати участь у формуванні та здійсненні владних велінь, спрямованих на переважне здійснення соціальних інтересів на певній території [3]. Тут слід зауважити, що ефективною, «сильною» може бути тільки така сучасна держава, яка дотримується принципу верховенства права, тобто є правовою (такою, що прагне до цього стану). Правовий характер сучасної держави зумовлений пріоритетністю в суспільстві прав людини, що, на думку відомого українського теоретика права професора П. М. Рабіновича, виявляється в таких рисах:

 – закріплення в конституційному та інших законах держави основоположних прав людини (закони, що суперечать правам і свободам людини, є неправовими);

 – панування в суспільному та державному житті таких законів, які відбивають волю більшості або всього населення країни, втілюючи водночас загальнолюдські цінності та ідеали – передовсім права та свободи людини;

 – врегулювання відносин між особистістю і державою на основі принципу «особі дозволено робити все, що прямо не забороняє закон»;

– взаємовідповідальність людини й держави [4].

 Утім, як слушно зауважував інший український теоретик права, професор Ю. М. Оборотов, «Використання ідеї правової держави під час апологізаціі національного права неминуче повинне було призвести до кризи, оскільки створення наднаціональних структур (зокрема, Європейського суду з прав людини) і розгляд ними тих конфліктів, які не вдалося розв’язати всередині держави, свідчить про неспроможність правової держави як реалії.

 Апелювання до ідеї верховенства права як раз і забезпечує подолання цього наднаціонального докору теперішнім правопорядкам. Своєю чергою помітна тенденція, яка повинна стати найважливішою в стратегії інституціоналізації та ієрархізації державної влади в епоху постмодерну, а саме: вивищення суду в сучасному державному й правовому житті. Саме суд сьогодні здатний долати вади нормативності правової сфери, прямуючи до використання ситуативного підходу, і тим самим забезпечувати реальне втілення в життя концептуальної ідеї верховенства права.

 Апологізація права надалі повинна вибудовуватись на наповненні так званого «офіційного права» тими цінностями та ідеалами, які відповідають цивілізаційним і національним традиціям народу країни» [5].

 Сучасна правова наука, особливо конституційне право, вимагає фундаментальних досліджень, які містили б, поряд з теоретичними відомостями, узагальнення та осмислення практики конституційного будівництва, аналіз історії та перспектив розвитку національних політичної та правової систем. Становлення суверенної правової держави, демократизація державно-правових процесів останнім часом стають значущим фактором активізації досліджень в галузі конституційного права. Це пов'язане, перш за все, зі збільшенням попиту з боку світової спільноти на якісні наукові конституційно-правові дослідження, з підвищенням ролі експертної та прогностичної функції науки конституційного права, з необхідністю подолання правового нігілізму в сучасному суспільстві. Залишається низка питань, на який конституційно-правова теорія до теперішнього часу не давала однозначної відповіді. До них належать питання конфліктності конституційно-правових відносин, конституційно-правової інженерії, соціології конституційного права тощо. Ці сфери характеризуються особливою важливістю як для науки конституційного права, так і для всіх гуманітарних наук, оскільки стосуються, по суті, всіх норм та інститутів конституційного права як галузі національного права, всіх фізичних і юридичних осіб, які перебувають під юрисдикцією сучасних держав, всіх складових громадянського суспільства.

 Беручи до уваги розширення діапазону наукового пошуку у сфері конституційного права, яке відбувається в умовах становлення сучасної державності, його проблемний характер і орієнтацію на розв'язання практичних проблем державного будівництва, можна з упевненістю говорити про взаємопроникнення гуманітарних наук. У процесі вивчення сучасної державно-правової системи є очевидними можливість і необхідність застосування досягнень сучасної світової конституційної думки, досвіду національного державотворення, а також знань інших наук – політології, соціології, психології, загальної та юридичної конфліктології тощо. Це підтверджує думку про те, що будь-який серйозний політичний феномен корисно вивчати силами відразу декількох наук [6].

 Вивчення конституційних систем країн сучасного світу, конституційно-правових інститутів, що склалися і функціонують в сучасних країнах, виявлення закономірностей їхнього розвитку виводять науку конституційного права на якісно новий рівень. Розвиток порівняльно-правового спрямування науки конституційного права необхідний і з погляду забезпечення в умовах конституційного динамізму невідставання науки від прикладних політичних рішень, гідного наукового супроводу здійснюваних конституційних перетворень.

 Не повинне викликати здивування те, що цим питанням слід займатися конституційному праву, а не, скажімо, політології (адже вивчаються саме політичні феномени – держава, право, суспільство, влада): конституційному праву належить панівне місце в структурі політичних досліджень, а політична наука дає науці конституційного права філософське осмислення сутнісного змісту і форм життя в політичному суспільстві [7]. Крім цього, конституційне право – це не суто юридична наука [8], і право – феномен політичний. Більш того, сама політика як така є предметом конституційного права як галузі права і як науки.

 Показово, що світова конституційна думка вже не перше десятиліття робить акценти на політологічних та соціологічних аспектах конституційного права [9]. Будучи спочатку політологічними, соціологічними, психологічними та загальноправовими, такі категорії як «конфлікт», «консенсус», «паритет», «делікт», «суперечність», «компроміс», «моніторинг», «політична система», «соціальний інтерес», «суспільна психологія», «суспільна злагода», «правова культура» та інші в процесі розвитку конституційно-правової доктрини пристосовуються до конституційно-правової матерії та логічно опосередковують явища реальної дійсності, які вивчаються конституційним правом, тим самим категоріально збагачуючи науку конституційного права.

 На це звертав увагу і професор М. П. Орзіх, вказуючи, що стосовно конституційного права виникає проблема нових знань, які не отримали єдиного розуміння в науці, освіті, практиці, не мають ще науково обґрунтованого змісту, структури, місця в навчальному курсі. Ці знання є об’єктом науки, що підлягає вивченню. Проте вимоги до сучасної підготовки фахівців, складності предмета конституційного права, його ролі в інтеграції соціально-політичних поглядів кожного громадянина в єдину правову позицію громадянського суспільства, що одержує в цьому процесі самостійну конституційну правосуб’єктність, вимагають звернення до цієї проблематики. Вона – необхідний складник в безперервному процесі: наука – освіта – практика – інновації – впровадження – результат [10].

 Будучи в будь-якій правовій системі фундаментальною галуззю, конституційне право впроваджується в систему інших галузей права, регулюючи в них базові відносини. Так само і наука конституційного права, на відміну від інших юридичних наук, які вивчають винятково однойменні галузі права, досліджує не тільки конституційно-правові норми та інститути, а «всю сферу суспільних відносин, які підпадають під конституційно-правове регулювання» [11]. Зважаючи на ці міркування, – вважає професор М. П. Орзіх, – недостатньо користуватися звичними узагальненнями – конституційне право, законодавство, наука, практика, навіть такими категоріями як поняття конституційного ладу – «основною інтегрувальною і граничною категорією» конституційного права [12], або конституціоналізм – центр, навколо якого «обертається» вся конституційно-правова проблематика [13].

 У наведеній ситуації, на справедливу думку цього науковця, виникає потреба пошуку інтегративної засади, інструментальної та досить універсальної для науково-освітнього прикладного вимірювання конституційного права.

 Таким мірилом всього того, що підпадає під конституційно-правове регулювання, є конституціоналістика. В її просторі виникають, розвиваються, трансформуються конституційні норми, інститути, постулати (догма права); конституційне законодавство (нормативно-правовий масив); конституційні правовідносини (соціологія права); конституційність (критеріальна ознака щодо правовідносин); конституціоналізації (процес «примішування» конституційних ідей і норм до іншогалузевих правовідносин); конституційна свідомість (знання, теорія, наука, психологія); конституційне конструювання в нормальних, звичайних умовах або у «позаштатній» конфліктній ситуації (конституційна інженерія); конституційні вміння та навички (конституційна технологія); конституційна практика, що передбачає звернення не тільки до наявних у конституційно-правовій дійсності постулатів (на рівні догми) і конституційної ідеології в широкому значенні, а й до презумпцій, традицій та звичаїв, навіть до конституційно-правових фікцій, поза якими конституційно-правова практика неможлива; навчальна дисципліна (навчальний курс). І цей змістовний перелік не є вичерпним, він постійно збагачується, наповнюється новим змістом, його складники розвиваються і впроваджуються в суспільне життя дискретно, що дає можливість на кожному історичному етапі розв’язувати проблему системності цих конституційних явищ, навіть беручи до уваги елементарні вимоги до системи – наявність необхідних і достатніх складників для її функціонування [14].

 Попри те, що в природі конституційно-правового регулювання сучасних держав багато спільного (засадниче положення в правовій системі, закріплення основ держави та суспільства, широта регулювання), розглядаючи питання про предмет, метод і систему конституційного права вважається правильним говорити саме про галузь конституційного права окремо взятої країни. Щоправда, стосовно країн правової сім’ї загального права використовувати термін «галузь» вбачається не зовсім коректним, оскільки історично розподілу системи права на галузі в цій правовій сім’ї немає (проте багато сучасних дослідників відзначають дедалі більш часто зустрічається звернення до такої класифікації під впливом процесів взаємообміну між правовими сім’ями).

 Утім під час виявлення онтологічної сутності конституційного права сучасні дослідники розглядають його не як одну з галузей права окремо взятої країни, а як «частина культури людства» [15]. І це об’єктивно, оскільки воно вбирає в себе саме ті, що визначають суспільний розвиток, моделі регулювання суспільних відносин, принципи та цінності, в яких окремий індивід визнається центральною фігурою.

 Професор Ю. А. Тихоміров, зауважуючи про «все більш яскраве відбиття тенденції універсалізації конституційних принципів в сучасному світі», вказує на розширення обсягу конституційно-правового регулювання, посилення подібності в структурі та змісті конституційного права різних країн і одночасно розширення конституційно-правової різноманітності, зростальний вплив загальногуманітарних цінностей на конституційне право, зменшення питомої ваги ідеологізації та посилення елементів політизації та соціалізації в конституційному праві [16].

 У всіх правових системах конституційне право як галузь права за допомогою своєї інтегративної щодо інших галузей права функції традиційно вважається провідною, пріоритетною, системоутворювальною галуззю публічного права [17]. Професор М. П. Орзіх найбільш повно розкриває сутність фундаментальності конституційного права як галузі права. На його справедливу думку, фундаментальність конституційного права виявляється, по-перше, в тому, що конституційні приписи регулюють і охороняють найважливіші суспільні відносини, що виникають в процесі здійснення державної та публічно-самоврядної влади, та їхні відносини з громадянським суспільством і населенням країни.

 По-друге, норми конституційного права закріплюють засади юридичної організації держави та її відносин з людиною в різних цивільних станах, містять найбільш загальні принципи права, що конкретизуються в принципах всіх галузей права й мають нормативно-регулятивне та юрисдикційне значення, а конституційно-правові відносини мають тенденцію «домішуватися» до відносин «чужорідної» галузевої належності.

 По-третє, конституційне право виконує інтегративну функцію щодо інших галузей права, що не інтегрують, а диференціюють правовий матеріал.

 По-четверте, конституційне право не може обмежуватися власним нормативним змістом. Воно органічно включає конституційну практику не тільки як державно-правовий досвід вищого рівня, але і як індикатор конституційності та законності юридичної практики всіх рівнів правотворчої й правозастосовної діяльності.

 По-п’яте, системоутворювальна функція конституції, конституційного законодавства і права, конституційної практики щодо правової системи країни вимагає становлення і сталого функціонування системозберігального механізму, представленого презумпціями, прецедентами, фікціями, преюдиціями, способами подолання і заповнення прогалин у законі, колізійними угодами, меморандумами, деклараціями, звичаями (звичаями), традиціями, міжнародно-правовими стандартами [18].

 Будь-яку галузь права виділяють за двома основними критеріями – за об’єктом правового регулювання та за методом правового регулювання. У межах об’єкта правового регулювання конституційне право є системою, внутрішні частини якої становлять дві великі групи суспільних відносин (інститути):

 – основи правового становища особи (правовий статус особи, громадянство, права, свободи й обов’язки людини та громадянина, гарантії їхньої реалізації й т. і.);

 – основи правового становища об’єднань людей (територіальні колективи, національні меншини та ін.), а також інститутів громадянського суспільства;

 – основи юридичної організації держави (форма правління, форма державного устрою, інститут судової влади, інститут глави держави тощо);

 – основи політичної, економічної, соціальної та духовної сфер суспільства.

 Отже, конституційне право будь-якої країни світу буде розглядатися як комплексна галузь публічного права, що регулює основи правового статусу особи, різних спільнот людей, юридичної організації держави та різних сфер суспільства. Як стверджував професор В. Є. Чіркін, в сучасних умовах конституційне право як особлива галузь права регулює засади зв’язків у відносинах: особистість – колектив – держава – суспільство. Їхні правові взаємозв’язки встановлені в законодавчому порядку на основі застосування державної влади й, у загальному підсумку, характеризують владовідносини в суспільстві [19].

 З об’єктом правового регулювання пов’язана проблема найменування галузі права, оскільки, як слушно зауважував А. І. Лєпєшкін, кожна назва галузі права показує певний її зміст, специфіку тих правових норм, які об’єднуються за предметом правового регулювання в галузь права під певним загальним найменуванням [20]. Тому найменування галузі є формою вираження специфічного змісту сукупності норм, що об’єднуються цією галуззю права, яка історично склалася в процесі розвитку системи права.

 Спочатку в XVIII столітті дилема «конституційне» або «державне» право мала характер протистояння необмеженої влади держави, вираженої в державному праві, і її демократичного обмеження в конституційному праві. Утім вже до кінця XVIII – початку XIX століття сенс дискусії змінився в процесі демократизації та соціалізації державного ладу, коли відбулося «наповнення» конституційного права публічно-правовим змістом, що належить до громадянського суспільства, «громадянськми» правами..., спостерігається становлення і поширення теорії та практики суб’єктивного публічного права як можливості в порядку правопретензій громадянина ініціювати відповідальність держави аж до деполітизованої юридичної формули: Громадянин А. проти держави [21].

 У виборі назви галузі важливе значення має якісна оцінка основних рис суспільного ладу та держави, які (відповідні риси) закріплені в Конституції. З огляду на це Н. А. Богданова стверджує, що конституційне право складається і зміцнюється в державі, для якої характерні широке коло проголошених та гарантованих прав і свобод людини, реальне народне представництво і пряме здійснення народовладдя, проведення принципу поділу влади. На її думку, конституційне право можливе тільки в конституційній державі, що є реальним втіленням держави правової, тому конституційне право слід розглядати як особливий якісний етап у розвитку державного права [22].

 Разом з тим професор О. Є. Кутафін вважав такі міркування позбавленими будь-якого практичного значення, а самій дискусії про найменування галузі надавав лише термінологічне значення [23]. Слід звернути увагу, що в таких розвинених демократичних державах як ФРН, Австрія, Португалія, Швейцарія, галузь має найменування – державне право. Своєю чергою держави з незавершеними конституційними перетвореннями, які не достатньою мірою гарантують права людини, дотримуються принципу поділу влади (Російська Федерація, Україна, Азербайджан та ін.) відповідну галузь права називають конституційним правом. Тому слід зробити висновок про те, що ця термінологічна дискусія не є змістовною, а кожна конкретна держава самостійно визначає найменування відповідної галузі свого національного права з огляду на теоретичні та історичні чинники.

 Методи правового регулювання в конституційному праві – це способи впливу конституційного права на певний вид суспільних відносин, що є об’єктом регулювання цієї галузі права. Для конституційного права характерне поєднання різних методів правового регулювання за домінантного значення імперативного методу, оскільки конституційно-правові зв’язки – це, назагал, владні відносини, що базуються на владі та підпорядкуванні суб'єктів правових зв’язків, на їхній субординації. 

  До особливостей методу конституційно-правового регулювання відносять три основні ознаки. По-перше, в конституційному праві безліч норм узагальнювального характеру, які впливають на правове регулювання в інших галузях національної правової системи. Конституція має найвищу юридичну силу, і, відповідно, закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції та повинні відповідати їй. Тим самим за допомогою цієї норми встановлюється для всіх галузей права режим конституційної законності. По-друге, норми конституційного права впливають на суспільні відносини як безпосередньо, так і опосередковано: оскільки норми Конституції є нормами прямої дії, не є обов’язковою для їхнього застосування їхня деталізація в поточному законодавстві, проте, з іншого боку, під час їхнього застосування потрібно апелювати до інших нормативних актів. По-третє, установчий характер конституційного права: Конституція встановлює назву держави, визначає основи конституційного ладу, основи статусу особи, систему державних органів тощо.

  Будучи елементом правової системи держави, конституційне право, своєю чергою, є складною системою, що формується з багатьох співзалежних частин і елементів, які відокремлюють його від інших галузей права. Система галузі права характеризує внутрішню структуру конституційного права, яка зумовлена системними зв’язками між її нормами та інститутами, що перебувають в певній супідрядності. Нормам відповідних конституційно-правових інститутів властива внутрішня єдність, яке відокремлює їх від норм інших інститутів конституційного права.

 Система галузі конституційного права складається з найважливіших конституційно-правових інститутів: основ конституційного ладу; основ правового статусу людини та громадянина; безпосереднього народовладдя; територіального устрою; основ правового статусу органів державної влади та місцевого самоврядування. Характеризуючи систему конституційного права певної країни, необхідно не тільки виявляти елементи цієї галузі права, а й роль, місце кожного конституційно-правового інституту в його системі. В основі співвідношення цих інститутів та їхньої взаємодії виявляється реальне співвідношення і взаємодія тих сфер регулювання суспільних відносин, які є предметом їхньої регламентації.

 У системі конституційного права, крім норм та інститутів, виділяються також і підгалузі – парламентське, виборче, муніципальне право. Різні країни мають власні традиції та особливості регулювання окремих сфер конституційно-правового буття, що і позначається на обсягах тих чи інших інститутів (підгалузі) конституційного права. У будь-якому разі система галузі конституційного права завжди тісно пов’язана зі структурою Конституції. Проте між ними є і відмінність, оскільки система галузі включає всю сукупність конституційно-правових відносин, а система Конституції – тільки частина цих норм, виражених у відповідному джерелі права.

 Конституційні норми переважно функціонують в певному, формально закріпленому вигляді, тобто містяться в джерелах права. Тому такі норми, будучи обов’язковими приписами державної влади, являють собою формально визначені правила поведінки. Утім особливістю конституційно-правового регулювання є пряма дія норм природного права, які можуть мати відбиття як у конституційних актах і прецедентах, так і можуть бути не визначеними формально. Звідси можна зробити узагальнений висновок про те, що конституційно-правові норми – це загальнообов'язкові правила поведінки, які є втіленням природного права та/або встановлені державою, що реалізуються через права та обов’язки суб’єктів правовідносин.

 У конституційному праві значно більше, ніж в інших галузях, міститься норм загальнорегулятивного характеру. До них належать норми-визначення, норми-принципи, норми-декларації, норми-цілі, норми-програми. Норми-принципи, зазвичай, мають основоположний характер та їх багато міститься в конституційних актах, наприклад: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову» (ст. 6 Конституції України); «Територіальна цілісність Республіки Болгарія є недоторканною» (ст. 2 Конституції Болгарії).

 Норми конституційного права часто мають установчий характер. Вони встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови) державних органів, порядок їхнього ухвалення та опублікування, компетенцію державних структур у сфері правотворчості, порядок зміни й скасування нормативних актів. За допомогою саме конституційних норм створюються самі державні органи, визначається їхня компетенція.

 Утім для досягнення правового результату однієї правової норми недостатньо, а потрібна їхня сукупність для регулювання відповідної сфери суспільних відносин. Тому норми будь-якої галузі права поділяються на правові інститути.

 Конституційно-правовий інститут – це відповідна система норм конституційного права, що регулює однорідні й взаємопов’язані відносини, що становлять порівняно самостійну групу. Юридичними критеріями відокремлення тієї чи іншої сукупності норм в конкретний правовий інститут служать три ознаки:

 юридична єдність правових норм: єдність змісту, яка виражається в загальних положеннях конституційно-правових принципів або сукупності використовуваних понять, єдність правового режиму, регульованих конституційно-правових відносин;

 повнота регулювання певної сукупності конституційно-правових відносин: правовий інститут в конституційному праві охоплює різні види норм, які в комплексі містять необхідні важелі правового впливу на відповідну групу конституційно-правових відносин;

 відокремлення норм, що утворюють конституційно-правовий інститут, в розділах конституції, в законах, інших джерелах.

 До конституційно-правових інститутів належать такі як: засади конституційного ладу, основи правового становища особи, юридична організація публічної влади та ін. 

 Конституційне право як галузь наукового знання належить до правознавчих дисциплін. Конституційно-правова наука являє собою сукупність знань про різні прояви конституціоналізму і конституційного права як фундаментальної галузі національного права як окремих держав, так і про закономірності конституційного розвитку у світі.

 Конституційне право як наука – це об’єктивне знання про виникнення і розвиток засадничих наукових підходів, концепцій і теорій про права та свободи особи, громадянське суспільство і народний суверенітет, безпосередньої й представницької демократії, державну владу та місцеве самоврядування, сприйняття їх в суспільстві й державі, а також вчення про минуле, сьогодення і майбутнє конституціоналізму, стан норм і інститутів конституційного права як галузі права тощо. Основний об’єкт дослідження цієї науки пов'язаний з соціально-політичними явищами, що мають правове значення і потрапляють у сферу правового регулювання. Відповідно, конституційно-правова наука спирається як на загальнотеоретичні правові концепції, поняття і категорії, так і розробляє власні, галузеві підходи до аналізу проблем правової держави, громадянського суспільства і народного суверенітету, прав і свобод особи, безпосередньої та представницької демократії, публічної влади, закономірностей їхнього виникнення та перспектив розвитку. Тому справедливим є зауваження В. Є. Чіркіна про те, що «дослідження конституційного права закордонних країн – це вивчення певних боків світового досвіду. Воно допомагає відібрати, вдосконалити, застосувати на практиці ті моделі конституційного регулювання, які виявилися ефективними в подібних умовах, і відмовитися від інститутів, які опинилися непродуктивними або не відповідають загальнолюдським цінностям» [24].

 Наука конституційного права вивчає не тільки, та й не стільки конституційно-правові норми й інститути, скільки закономірності виникнення, становлення і розвитку конституціоналізму, формування конституційного ладу, особливості організації та функціонування публічної влади, процеси, пов’язані з її реалізацією тощо. Тому об’єктом наукового дослідження цієї галузі виступає сукупність механізмів публічного владарювання, конституційних відносин, відповідних правових норм і інститутів, юридичної, політичної, а також соціальної практики, в тій частині, в якій вона впливає на все конституційно-правові явища і процеси.

 Певні ідеї (наприклад, про устрій суспільства і держави, сутність влади) були висловлені у творах Платона, Арістотеля, Цицерона, Гая та ін. Проте наукове знання в цій сфері стало формуватися значно пізніше – наприкінці XVIII століття.

 У період боротьби проти феодалізму ідеологи демократії Г. Гроцій,    Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ш.-Л. Монтеск’є, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та інші висунули й обґрунтували найважливіші концепції конституційного права: конституціоналізм, народний суверенітет, народне представництво, поділ влади, природні невідчужувані права людини. У XIX столітті правознавці-конституціоналісти – Т. Мей, А. Дайсі, Д. Мілль – у Великобританії, Р.  Гейнст – в Німеччині та інші створили класичні теорії конституційного права, включно з такими конституційно-правовими дисциплінами як парламентаризм, правова, соціальна й демократична держава. На рубежі та на початку XX століття значний внесок в розвиток теорії конституційного права зробили Л. Дюгі, М. Оріу (Франція), В. Орландо (Італія), Д. Брайс,         С. Лоу (Великобританія), Г. Єллінек (Німеччина). У їхніх поглядах з’являються судження про необхідність обмеження волі парламентів та посилення участі уряду в ухваленні законодавства, ідея «сильної держави» тощо.

 Найпомітнішими представниками сучасної західної науки конституційного права є Ж. Бюрдо, М. Дюверже, М. Пріло, Ж. Ведель у Франції, А. Дженнінгс, Х. Філліпс, Д. Маккінтош, Д. Маршалл,                П. Бромхеда у Великобританії, Р. Паунд, Е. Карвін, Т. Кельзен,                К. Левенщтейн, Л. Трайб у США, А. Шайо — в Угорщині, Т. Маунц,         Г. Навяскі, К. Хессе, К. фон Байне в Німеччині – розробники теорії плюралістичної демократії та ін.

 У полі зору зазначених та інших вчених, що займаються питаннями конституціоналістики, зокрема, перебувають суспільні відносини, які зазнають регулювання з боку цієї галузі:

 1) суспільні відносини, що виникають стосовно прав і свобод людини та громадянина – закріплення, набуття і реалізація прав та свобод, а також обов’язки людини, груп людей, об’єднань, що виникають щодо взаємодії держави й людини, суспільства, і також й під час реалізації безпосередньої демократії;

 2) суспільні відносини, що виникають стосовно здійснення публічної влади – умови, порядок, процедура створення основних органів публічної влади (парламент, уряд і т. і.), а також порядок реалізації своїх функцій цими органами, порядок їхньої взаємодії одне з одним, відповідальність перед людиною, обмеження та самообмеження влади.

 В конституційному праві набувають важливого значення порівняльні дослідження зважаючи на повсюдне визнання цінностей конституціоналізму як фундаменту сучасної правової державності. Разом з тим такі дослідження повинні здійснюватися з неухильним дотриманням принципів (аксіом), виділених Р. В. Енгібаряном. Перша з них вказує на те, що конституційне право є вираження історії, психіки, психології, традицій і культури правових систем у світі, тому порівняльне правознавство має брати до уваги цю закономірність. По-друге, порівняння правових систем вимагає об’єктивності, тому в них не повинно бути місця релігійним або ідеологічним упередженням. По-третє, порівняльне правознавство вимагає діалектичного підходу до вивчення правових систем (кожна з них має свої позитивні й негативні аспекти, і, вдосконалюючись, повинна зважати на досягнення інших правових систем). По-четверте, порівняльне правознавство має спиратися не тільки на історичний досвід, а й звертати увагу на динамічний розвиток національних правових систем і на вияви нових тенденцій в їхньому розвитку. По-п’яте, перенесення ідей з однієї правової системи в іншу вимагає їхнього ретельного аналізу на сумісність [25].

 Порівняльне конституційне право надає дослідникам широку картину всієї правової системи, оскільки «в межах конституційного права визначаються основні елементи національної правової системи; в Конституції встановлена ієрархія правових актів...» [26].

 Зіставлення конституційно-правових норм та інститутів, інших елементів системи конституційного права різних країн має бути підпорядковане прагненню проаналізувати загальне, особливе й одиничне в різних конституційно-правових системах країн світу. Цей методологічний підхід має на меті не тільки розв’язання теоретичних задач, а й має прагматичний характер: визначення можливостей і меж використання тих чи інших конституційно-правових інститутів в тотожних або трансформаційних умовах в інших країнах [27].

 Н. В. Мішина вказує, що використання порівняльно-правового методу для проведення компаративістських досліджень є надзвичайно перспективним, що зумовлюється різноманітністю його застосування. По-перше, порівняльно-правовий метод можна застосувати для здійснення «вертикального» дослідження - для вивчення еволюції норм конституційного права однієї держави. У такому разі порівняльно-правовий метод використовується для визначення «загальних закономірностей розвитку теорії та практики конституціоналізму» (В. М. Шаповал [28]). І дійсно, – застосування порівняльно-правового методу таким способом є найбільш поширеним для оцінки правових явищ в їхній динаміці, – наприклад, для того, щоб проаналізувати ефективність проведених реформ. По-друге, не менш перспективні й «горизонтальні» дослідження з використанням порівняльно-правового методу – дослідження правових інститутів на сучасному етапі їхнього існування, але в різних правових сім’ях, країнах і т. і. Проте подібні дослідження є більш складними, тому що вимагають більш ґрунтовної підготовки до них, ширшого світогляду, зокрема і юридичного. Ефективність таких компаративістських досліджень, зазвичай, вища, – вони збагачують національну юридичну науку, включно з конституційним правом, теоретичним обґрунтуванням можливих перспектив розвитку інститутів галузі, і допомагають спрогнозувати наслідки змін у відповідних моделях правового регулювання [29].

 

 Література:

 

1. Детальніше про чотири основні етапи конституційного розвитку див.: Енгибарян Р. В. Конституционное развитие в современном мире. Основные тенденции / Р. В. Енгибарян. – М. : Норма, 2007. – С. 43–51.

2. Оборотов Ю. Н. Современное государство : основы теории / Ю. Н. Оборотов. – Одесса : Астропринт, 1998. – С. 15.

3. Затонский В. А. Эффективная государственность / Под ред. А. В. Малько. – М. : Юристъ, 2006. – С. 43.

4. Рабінович П. М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). – Харків : Право, 1997. – С. 12.

5. Общетеоретическая юриспруденция : учебный курс : учебник / под ред. Ю. Н. Оборотова. – Одесса : Феникс, 2011. – С. 429.

6. Речицкий В. В. Политическая активность. Конституционные аспекты. – Киев, 1999. – С. 5.

7. Современная буржуазная политическая наука: проблемы государства и демократии. – М.: Наука, 1982. – С. 9.

8. Еременко Ю. К разработке предмета науки советского государственного права // Правоведение, 1980. – № 6. – С. 37.

9. Егоров С. А. Современная наука конституционного права США. – М., 1987. – С. 17.

10. Проблемы современной конституционалистики : учеб. пособ. / М. Ф. Орзих, А. Р. Крусян [и др.] ; под. ред. М. Ф. Орзиха. – К. : Юринком Интер, 2012. – С. 6.

11. Мяловицька Н. Конституційно-правова реформа і методологія науки конституційного права // Вісник Конституційного Суду України. – 2006. – № 2. – С. 24.

12. Богданова Н. А. Система науки конституционного права. – М.: Юристъ, 2001. – С. 12, 160.

13. Детальніше див.: Орзих М. Ф., Крусян А. Р. Современный конституционализм в Украине. – К.: Алерта, 2006. – С. 4.

14. Проблемы современной конституционалистики : учеб. пособ. / М. Ф. Орзих, А. Р. Крусян [и др.] ; под. ред. М.Ф. Орзиха. – К. : Юринком Интер, 2012. – С. 7.

15. Гаджиев Г. А. Онтология права : (критическое исследование юридического концепта действительности) : монография / Г. А. Гаджиев. – М. : Норма : ИНФРА-М, 2013. – С. 188.

16. Тихомиров Ю. А. Правовое регулирование: теория и практика. – М.: Формула права, 2010. – С. 252–253.

17. Федоренко В. Л. Питання теорії конституційного права і модернізації Конституції України: Зб. наук. праць / В. Л. Федоренко; за ред. і з передмов. акад. О. В. Скрипнюка. – К.: Видавництво Ліра-К, 2013. – С. 8.

18. Орзих М. Ф. Опыт введения в конституционное право Украины // Научные труды Одесской национальной юридической академии. – Т. 5. – Одесса: Юридическая литература, 2006. – С. 89–90.

19. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – С. 13.

20. Лепешкин А. И. Соотношение государственного права и норм Советской конституции // Сов. государство и право. – 1971. – № 2. – С. 102.

21. Орзих М. Ф., Крусян А. Р. Конституционное право Украины : учеб.-метод. пособ. / М. Ф. Орзих, А. Р. Крусян. – 4-е изд., перераб. и доп. – Одесса : Феникс, 2011. – С. 11–12.

22. Богданова Н. А. К новой концепции преподавания конституционного права // Государство и право. – 1994. – № 7. – С. 12–13.

23. Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. – М. : Юристъ, 2001. – С. 34–35.

24. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – С. 22.

25. Детальніше див.: Енгибарян Р. В. Конституционное развитие в современном мире. Основные тенденции / Р. В. Енгибарян. – М. : Норма, 2007. – С. 7–9.

26. Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. – М. : Норма, 1996. – С. 187.

27. Батанов А. В. Основные тенденции развития конституционного права в современном мире // Курс конституционного права Украины. Том 1. Общая часть: Основы теории конституционного права. Учебник (Под ред. М. А. Баймуратова и А. В. Батанова). – Х. : Одиссей, 2008. – С. 589–590.

28. Шаповал В. М. Державний лад країн світу. – К., 1999. – С. 29.

29. Мишина Н. В. Компаративистское исследование в конституционном праве // Проблемы современной конституционалистики : учеб. пособ. / М. Ф. Орзих, А. Р. Крусян [и др.] ; под. ред. М. Ф. Орзиха. – К. : Юринком Интер, 2012. – С. 102–103.