“Equal weapons” у практиці конституційних судів Чехії, Румунії, Латвії і Азербайджану

"Equal weapons" або "equality of arms" (з анг. дослівно "рівність рук" :) ) - принцип судочинства, який означає процесуальну рівність сторін у справі, тобто надання всім учасникам рівних (в залежності від особливостей їх статусу у справі) процесуальних можливостей відстоювати свою позицію перед судом:
"Кожній стороні в справі має бути надана розумна можливість викласти свою позицію, в т.ч. подати докази, на умовах, які не ставлять її у значно більш сприятливе становище, ніж становище іншої сторони" (рішення ЄСПЛ у справі "Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands, №14448/88", п. 33).

Декілька прикладів застосування цього принципу в зарубіжній конституційній практиці:

1. Рішення Конституційного Суду Чехії від 31.10.2001 року № Pl. ÚS 15/01

В цій справі Суд визнав неконституційною норму КПК, відповідно до якої лише сторона держави в особі Міністра юстиції могла подати скаргу на рішення суду у кримінальній справі. Сторона обвинуваченого (і сам обвинувачений) не могли подати скаргу, передбачену цією нормою КПК.

Оцінюючи конституційність цієї норми Конституційний Суд зазначає, що за умови надання державі додаткового процесуального засобу оскарження судового рішення у кримінальній справі, доступу до якого не має інша сторона (обвинувачений), неможливо дійти іншого висновку, окрім як про невідповідність такої норми статті 96 Конституції та статті 6 Конвенції.

2. Рішення Конституційного Суду Азербайджану від 19.03.2002 року.

В цьому рішенні визнано неконституційною заборону на подання касаційної скарги потерпілим у кримінальній справі, в той час як сторона обвинуваченого мала право на подання такої скарги. Це рішення розміщено на російській мові на сайті Суду. Конституційний Суд дійшов висновку, що надання настільки різних за рівнем процесуальних гарантій щодо оскарження судового рішення різним учасникам судового процесу порушує їх права на змагальність і рівність.

3. Рішення Конституційного Суду Румунії від 17.01.2017 року.

Розглянувши цю справу Конституційний Суд визнав неконституційним обмеження на перегляд виправдувального судового рішення у кримінальній справі за нововиявленими обставинами.  Оскаржуваною у цій справі нормою було передбачено, що лише такий вирок, яким обвинувачену особу було визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, міг бути переглянутий за нововиявленими обставинами. Тобто відповідно до оскаржуваної норми потерпілі у кримінальному провадженні, а зокрема цивільні позивачі, не мали права на перегляд вироку за нововиявленими обставинами (адже у таких осіб може бути інтерес в перегляді саме виправдувального вироку, право на що законом не передбачено).

Конституційний Суд дійшов висновку, що таке законодавче регулювання не відповідає конституційній вимозі «рівності громадян перед законом щодо визнання основоположного права на доступ до правосуддя».

Суд зазначає, що позбавлення законодавцем потерпілого у кримінальному провадженні і цивільного позивача права на перегляд вироку за нововиявленими обставинами є формою дискримінації: ці особи перебувають у порівняно схожій ситуації із обвинуваченою особою (яка є також цивільним відповідачем у цьому кримінальному провадженні), а тому надання їм різних процесуальних прав такого роду не виправдано жодними легітимними цілями. Конституційний Суд зазначає, що принцип рівності всіх перед законом вимагає встановлення рівного ставлення до ситуацій, які у світлі переслідуваної мети нічим не відрізняються.

У рішенні вказано, що воно ухвалено суддями Конституційного Суду Румунії одноголосно.

4. Рішення Конституційного Суду Республіки Латвія від 30.03.2010 року.

Справа стосувалася конституційності заборони на апеляційне оскарження ухвали суду про забезпечення позову. Згідно із оспорюваною у цій справі статтею 141 Цивільного процесуального закону рішення суду про задоволення заяви про забезпечення позову не підлягало апеляційному оскарженню («an  ancillary  complaint»), в той час як рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову могло бути оскаржено у суд вищої інстанції.

Тобто відповідно до закону, конституційність якого оскаржувалась у цій справі, особа-заявник могла представити свою позицію перед судами двох рівнів: першої інстанції і апеляційної (якщо суд першої інстанції відмовляв у задоволенні заяви). В той же час, опонент-відповідач не міг подати апеляційну скаргу, якщо суд першої інстанції задовольняв заяву про забезпечення позову.

Заявник конституційної скарги у цій справі посилався, серед іншого, на порушення рівності сторін судового процесу.

Конституційний Суд Латвії в пункті 16 свого рішення зазначає, що в цілому обмеження на апеляційне оскарження спірної ухвали можна вважати таким, що спрямоване на досягнення легітимної мети - якою є прискорення розгляду справи і зменшення навантаження на суди. Проте в пункті 20 на сторінках 18-21 рішення Суд зазначає, що хоча апеляційне оскарження судових рішень часто і використовується для затягування розгляду справи, міркувань процесуальної економії недостатньо аби виправдати неоднакове ставлення до позивача і відповідача шляхом повного обмеження права на апеляційне оскарження такого рішення відповідачем. Відповідно оспорюване в цій справі положення визнано Судом непропорційним обмеженням права на доступ до суду і таким, що є неконституційним.

5. Рішення Конституційного Суду Чехії від 19.01.2010 року.

За змістом оскаржуваної у цій справі статті 220 Цивільного процесуального кодексу проміжна постанова суду про задоволення заяви про вжиття заходів забезпечення позову не підлягала апеляційному оскарженню відповідачем у справі. Проте у разі відмови у задоволенні такої заяви її заявник (позивач у справі) міг подати апеляційну скаргу. У поданій до Конституційного суду конституційній скарзі особа, яка була відповідачем у судовій справі, вказувала на порушення рівності сторін.

Конституційний Суд Чехії розглядаючи цю конституційну скаргу у пункті 22 рішення посилається на те, що відповідні конституційні положення щодо рівності учасників судового процесу мають інтерпретуватися з урахуванням практики ЄСПЛ, відповідно до якої за змістом принципу процесуальної рівності "кожній стороні в справі має бути надана розумна можливість викласти свою позицію, в т.ч. подати докази, на умовах, які не ставлять її у значно більш сприятливе становище, ніж становище іншої сторони" (Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands, №14448/88, п. 33).

На підставі викладених постулатів Конституційний Суд Чехії констатує, що принцип рівноправності учасників судочинства діє і щодо провадження про забезпечувальні заходи як частини судочинства, особливо якщо їх вжиття передбачає покладання зобов'язання, яке може істотно вплинути на правовий статус відповідача. Таким чином, якщо забезпечувальний захід повинен бути призначений (заява про забезпечення позову має бути задоволена), то сторони повинні мати можливість у рівній мірі надавати суду свої доводи та заперечення щодо заяви (пункт 23 рішення КС).

Згідно із оскаржуваним законодавчим положенням передбачалось, що суд першої інстанції, міг за заявою відповідача переглянути вжиті заходи забезпечення позову (так само, як це має місце і в українському законодавстві, до слова). Конституційний Суд Чехії зазначає, що це положення не можна вважати достатньо ефективним альтернативним способом захисту, адже при скасуванні судом раніше вжитого ним заходу забезпечення позову він не надає оцінки його законності на момент вжиття, а натомість надає оцінку тому, чи настали вже після цього обставини, які виправдовують його відміну на майбутнє (пункт 32 рішення).

Суд дійшов висновку, що надання суттєво різного обсягу процесуальних прав позивачу і відповідачу призводило до порушення їх рівності у судовому процесі, а тому оспорювана норма кодексу була визнана неконституційною.