Концептуальні проблеми забезпечення контролю в сфері місцевого самоврядування: теорія та практика

Анотація

DOI:10.36695/2219-5521.3.2019.10

УДК 342.5

О.В. БАТАНОВ

Олександр Васильович Батанов, до кт о р ю р и ди чни х наук, пр о ф есо р , пр о відни й науко ви й співр о б іт ни к Інст и т ут у де рж а ви і пр а ва ім . В .М . К о ре ц ь ко го НАНУ кр а їни *

ORCID : 0000-0002-0239-4539

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНТРОЛЮ У СФЕРІ

МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА

Формування системи місцевого самоврядування в цілому та конституювання окремих форм здійснення його цілей і функцій, у тому числі й муніципальних контрольних механізмів зокрема, виявилося одним із найбільш складних завдань становлення демократії в України. Попри те, що Конституція України і профіль ний Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» 1, декларуючи статус територіальної громади як провідного, центрального суб’єкта, безумовно, було і залишається прогресивним кроком на шляху до фор мування правової державності та громадянського суспільства, будуючи систему місцевого самоврядування крізь призму «людського вимірювання» 2, тобто від конкретної особи, людської спільноти. Визнання місце -

вого самоврядування через первинність прав територіальної громади створювало й створює оптимальні кон ституційні умови для розвитку самоорганізації населення та функціонування місцевого самоврядування, суб’єкти якого, як свідчить зарубіжна практика, мали б стати «локальними осередками і інструментами гро мадянського суспільства, створеними самими жителями-сусідами, партнерами влади, а не анемічним, заор ганізованим і залежним придатком державної машини» 3.

Попри значні кроки у процесі становлення місцевого самоврядування, його функціональний потенціал в цілому та, зокрема, в аспекті здійснення контрольної діяльності, залишалися декларацією. Динаміки, меха нізму функціонування територіальних громад та їх самоорганізованих структур, насамперед у контрольній сфері, а слід – оптимальних умов для формування дієздатного місцевого самоврядування, на жаль, створити не вдалося.

Саме контроль за будь-яких моделей та форм здійснення місцевого самоврядування, про що свідчить його генезис та сучасна світова муніципальна практика, є важливою функцією місцевого самоврядування та неодмінним етапом муніципального процесу щодо вирішення питань місцевого значення, який має велике значення в розкритті потенціалу локальної демократії. «Самостійність і правильна організація контролю, – ще на початку ХХ сторіччя писав класик муніципальної науки М. Загряцков, – можлива тільки в тому випад ку, якщо завдяки ефективному розділу праці між центром і місцями самоврядні структури можуть повністю присвятити себе господарським, соціальним та адміністративним функціям. Правильний розподіл праці, в

свою чергу, означає, що центральна влада контролює діяльність муніципалітетів тільки з точки зору її від повідності законам, надаючи нагляд над їх діями із точки зору доцільності самому населенню» 4. Безумовно, основні функції місцевого самоврядування та його суб’єктів, у тому числі й у сфері контро лю, в цілому явища відносно стабільні, однак вони не є незмінними. Незважаючи на багаторічний інертний рух муніципальної реформи (принаймні до 2014 р.), вони безперервно розвиваються та вдосконалюються в ході здійснення. Загальною тенденцією їх розвитку в сучасних умовах повинно стати підвищення ролі люд ського фактору у процесі вирішення питань місцевого значення. Світовий досвід свідчить: справжнє само -

врядування можливе лише на основі безпосередньої творчої ініціативи самих місцевих жителів. Самоврядування та самоорганізація не можуть і не повинні бути заформалізованими. Роль держави повинна мати прояв не в штучному інспіруванні місцевого самоврядування, а у партнерській його підтримці © О.В. Батанов , 2019 *Oleksandr Batanov, Dr.hab. in Law, Professor, Leading Researcher of V.M. Koretsky Institute of State and Law of the NAS of U kraine

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО.

МУНІЦИПАЛЬНЕ ПРАВО

у вирішенні суспільно значущих справ. Система місцевого самоврядування має стати породженням суспіль но-політичної творчості населення, з одного боку, та цілеспрямованих зусиль і підтримки держави, з друго го. Тому розширювати права і контрольні функції місцевого самоврядування та його суб’єктів слід насампе ред там, де найбільший ефект приносить місцева ініціатива.

Враховуючи, що місцеве самоврядування та самоорганізація населення – це багатовекторне (організа ційно-політичне, економічне, соціально-культурне, управлінське тощо) явище, процес розвитку і вдоскона лення муніципальних функцій та повноважень, особливо у контрольній сфері, складний і багатогранний.

Безумовно, кожному напряму і виду муніципальної діяльності притаманні свої особливості, однак, в силу внутрішньої єдності системи функцій цих органів, вони (функції) мають багато спільного, що певною мірою і знаходить свій прояв у муніципальній діяльності локально організованих структур. Саме тому розвиток контрольних функцій та повноважень, удосконалення механізму їх реалізації зумовлюються внутрішніми і зовнішніми, об’єктивними і суб’єктивними факторами. Вагоме значення належить внутрішнім об’єктивним факторам (соціальним, економічним, духовно-культурним тощо). Однак найбільш важливе значення в роз витку контрольних функцій та повноважень має подальше зміцнення основ (механізмів) їх діяльності, зок -

рема правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, наукових. Спираючись на фундаментальні принципи організації і діяльності місцевого самоврядування, які закла дені у Конституції України, профільному законодавстві та міжнародних стандартах місцевої демократії, від оптимальної реалізації якого залежить його ефективне функціонування, можна спроектувати і основні «магістральні» шляхи реформування й організаційно-структурних механізмів, матеріально-технічної та бюджетно-фінансової бази місцевого самоврядування, а також нормативно-правове закріплення цих пере творень.

Враховуючи, що фактично основним повсякденним реалізатором усіх функцій територіальних громад в умовах самоорганізації населення є обрані місцевими жителями органи та посадові особи місцевого само врядування, вдосконалення потребує саме його організаційний механізм. Але якщо законодавцю певною мірою вдалося сконструювати загальну правову модель базових органів місцевого самоврядування – місце вих рад, їх виконавчих органів та посадових осіб, а також їх функцій та повноважень, то правовий статус та форми їх функціонування у сфері контролю багато у чому залишаються невизначеними. Втім, попри важли вість таких об’єктивних чинників, як недосконалість законодавства, низький рівень кваліфікації посадових

осіб місцевого самоврядування та його кадровий потенціал, передусім з точки зору організації та функціо нування місцевого самоврядування варто звертати увагу на суб’єктивні моменти. Адже у своєму класичному розумінні місцеве самоврядування було й залишається є формою діяльності, яка здійснюється під власну відповідальність.

За словами В.П. Рубцова, сьогодні необхідним є подолання ментальної прірви у свідомості громадян між справами, що вирішуються кожним окремим пересічним жителем («свої» справи), і справами, які вирішуються на загальнодержавному рівні і сприймаються ним як політичні й абстрактні, до яких пересічному жителю майже нема діла, бо все одно він на них майже не впливає («чужі» справи). Тобто, вказує він, йдеть ся про формування поля «наших» справ, створення організаційно-правових і економічних засад для залучен ня жителів до повсякденної участі у суспільних справах за місцем проживання («наші» справи) поза межами власної квартири чи подвір’я (під’їзд у місті, прилегла частина вулиці у селі), чи будинок, чи вулиця, чи квар -

тал або куток села, селища міста, мікрорайон тощо 5. Так, наприклад, збільшення кількості інституцій, які спеціалізуються на наданні соціальних послуг населенню, активізація їх діяльності, розвиток децентралізації та самоорганізації також вимагає кардиналь них змін у поглядах на муніципально-правову природу (у тому числі й контрольну) органів самоорганізації населення. Їх завдання, як локального інституційного ядра територіальної мікрогромади, насамперед повин ні зводитися до акумуляції та генерації місцевих інтересів, виявлення важливих потреб населення, встанов лення пріоритетів, пошуку оптимальних шляхів забезпечення питань місцевого значення, здійсненні громад ського контролю за якістю соціальних послуг. Попри те, що органи самоорганізації населення за чинним

законодавством не визначені як суб’єкти, що надають соціальні послуги та органи, що здійснюють контроль за їх якістю, вони мають всі можливості для здійснення такого контролю у своїх будинках. Вони можуть на місцях виявляти громадян, які потребують допомоги, повідомляти про них у відповідні органи, сприяти їм в отриманні соціальних послуг, моніторити роботу місцевих соціальних служб та їхніх працівників тощо.

Адже, якщо виходити із поняття органу самоорганізації населення, принципів його діяльності та власних повноважень, стає зрозуміло, що органи самоорганізації населення органи самоорганізації населення є тим суб’єктом, що може ефективно надавати соціальні послуги. Крім того, якщо передбачено можливість нада вати соціальні послуги для громадських, благодійних та релігійних організацій, то вони зовсім не поступа ються їм. Вони знайомі з проблемами окремих категорій громадян на місцях, можуть проконтролювати якість наданих соціальних послуг в будинках, тобто є близькими до людей 6.

Вирішення нагальних проблем існування і функціонування органів самоорганізації населення щільно пов’язане з побудовою цілого комплексу взаємовідносин місцевого самоврядування з іншими суб’єктами суспільства й державою, які б встановлювали необхідний баланс їх інтересів та потреб 7. Не викликає сумніву, що більш раціональні стосунки органів самоорганізації населення з іншими суб’єктами місцевого само врядування та органами державної влади дадуть змогу ефективніше розподілити обсяг повноважень, які можуть бути делеговані державою територіальним громадам.

63 Часопис Київського університету права • 2019/3

Практика муніципального правокористування в сучасній Україні об’єктивно доводить, що удоскона лення контрольних процедур і механізмів захисту прав місцевого самоврядування – важливе завдання муніципальної реформи. У цьому аспекті, наприклад, значний інтерес викликає запровадження інституту соціальних громадських інспекторів. Вважаємо абсолютно правильною пропозицію створення такої громадської інституції, метою якої стало б залучення органів самоорганізації населення та громадських об’єднань до активної роботи з надання соціальної допомоги та запровадження відповідного громадського контролю. Для цього доцільно передбачити внесення необхідних змін до законодавства України про соціальні послуги та

про органи самоорганізації населення, що, у перспективі, сприятиме як посиленню соціальної, так і кон трольної функції самоорганізації населення, підвищенню ефективності проведенню виконавчими органами місцевих рад соціальної політики на місцях 8.

Зарубіжний досвід свідчить про гнучкість інституту соціальних громадських інспекторів, його здат ність пристосовуватися до місцевих умов. Запровадження інституту соціальних громадських інспекторів стало б важливим кроком у розвитку демократичних процесів, спрямованих на зміцнення системи контролю у сфері місцевого самоврядування, децентралізацію соціальної політики, захист особи – члена територіаль ної мікрогромади, посилення гарантій реалізації муніципальних прав і свобод людини, сприятиме покра щенню управління територіями та гуманізації відносин «особа – органи самоорганізації населення – пред ставницький орган місцевого самоврядування (місцева рада) – держава», що, безумовно, матиме позитивний

вплив на ефективне здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування. Також процес муніципального розвитку об’єктивно вимагає вдосконалення інститутів прямого волеви явлення в місцевому самоврядуванні, особливо на мікролокальному рівні, тобто безпосередньо за місцем проживання населення. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» фактично обмежується лише встановленням таких форм, відносячи до них загальні збори громадян (ст. 8), місцеві ініціативи (ст. 9) та гро мадські слухання (ст. 13). Кожна з означених форм безпосередньої муніципальної демократії потребує окре мої детальної регламентації та відіграє вагому роль у процесі самоорганізації населення. Така ситуація сут тєво ускладнює впровадження цих форм у практику територіальних громад і не сприяє подальшому розвит -

ку самоорганізації населення, залученню жителів до участі у вирішенні питань місцевого значення. Особли во відчутними ці прогалини у законодавстві є в аспекті реалізації потенціалу місцевого самоврядування та самоорганізації населення у контрольній сфері.

Також слід звернути увагу на проблеми розвитку муніципального законодавства в незалежній Україні. Це має прояв у тому, що нормативні акти, які діють на загальнодержавному рівні, подекуди не лише не усу вають наявні прогалини щодо організації та функціонування місцевого самоврядування, а ще більш заплу тують ситуацію. Тому, попри вагомий потенціал законодавчого регулювання профільних суспільних відно син у сфері муніципальної безпосередньої демократії та самоорганізації населення, акцентуємо на значенні та особливій ролі статутної регламентації видів прямої муніципальної демократії як найбільш оптимальної та гнучкої форми нормотворчості. У цьому контексті варто погодитись з В.П. Рубцовим, на думку якого, ста -

тут – це один із найважливіших інструментів залучення громади і головне в ньому – не тільки норми, а насамперед «процес активізації громади» 9. На потенціал статутної регламентації форм муніципальної демократії, у тому числі й під кутом зору муніципальної контрольної діяльності, вже тривалий час звертають увагу експерти з проблем місцевого самоврядування 10 , якими, на наш погляд, абсолютно справедливо ставиться питання про необхідність пере дачі регулювання діяльності органів самоорганізації населення на локальний рівень – рівень територіальної громади, а також доводиться перевага локального регулювання статусу громадських слухань, місцевих ініціатив, передусім шляхом прийняття статутів територіальних громад, а також прийняття окремих положень,

які регламентують відповідні питання у конкретному населеному пункті. Отже, важливою і необхідною умовою становлення й розвитку контрольних функцій місцевого само врядування та його колосального потенціалу у сфері контролю є вдосконалення правової бази місцевого самоврядування. Яскравою ілюстрацією тому є практика вісімнадцяти років застосування чинного Закону України «Про органи самоорганізації населення» 11 , що показала його суттєві недоліки. А саме: закон не вре гульовує, а зарегульовує організаційні аспекти функціонування самоврядних спільнот, діяльність яких зосе реджена на спільному вирішенні проблем покращення співжиття громадян на певній невеликій частині тери торії населеного пункту. Чинником, що активізує утворення цих спільнот, є факт проживання по сусідству.

Закон фактично звужує цілі і завдання діяльності таких самодіяльних спільнот, жорстко прив’язуючи їх діяльність до діяльності місцевої влади (функціонально, економічно, у часі), трактує органи самоорганізації населення як допоміжну ланку місцевої влади, її продовження до будинку, вулиці, мікрорайону, а не як орга нізаційну форму активності населення, не створює реальних правових гарантій діяльності органів самоор ганізації населення, не визначає реальних фінансово-економічних джерел і їх статусу як економічних суб’єк тів, зосереджуючись в основному на організаційно-правових аспектах.

Прийнятий на основі Конституції України та існуючий нині Закон України «Про органи самоорганізації населення» концептуально відтворює характерне з радянського періоду підозріле ставлення владних кіл до самодіяльності населення на території проживання, тобто, поза межами «трудового колективу». За часів соціалізму будь-яка громадська активність за місцем роботи могла бути проконтрольованою адмініс тративною ієрархією, партійною і профспілковою організацією та іншими квазігромадськими організація ми, що мали абсолютну більшість формальних осередків саме на підприємствах, а не на територіях.

У «трудовому колективі» головними інструментами впливу на людей були заробітна платня і посадове про сування. Інша справа – територія проживання. Там цих важелів впливу і контролю майже не було. Тому з боку влади до самодіяльності у цій менш контрольованій сфері завжди ставились з великою підозрою.

Активність за місцем проживання владою не підтримувалась, не стимулювалась, а іноді й просто гасилась. Людей привчали до соціальної пасивності і споживацтва: «Держава все зробить і дасть. Вам треба тільки виконувати вказівки на роботі, ніякої ініціативи не потрібно. За вас думає партія і уряд, а ви працюйте…» У результаті багатолітнього тренінгу пасивності у радянський період і, як наслідок, розквіту індивідуаліз му під час економічної кризи періоду незалежності українське суспільство досі залишається вкрай атомізованим і роз’єднаним.

Найбільш актуальними проблемами організації та функціонування місцевого самоврядування були й залишаються питання реалізації та захисту прав людини. Важливість і актуальність даної теми не треба доводити, оскільки права людини є органічним компонентом демократичного політичного простору, інстру ментом гуманізації суспільних відносин, формування творчої особистості та становлення постіндустріаль ного людства. На права людини покладають розв’язання ряду не лише внутрішніх, міжнародних та глобаль них завдань, а проблем локально-регіонального значення, пов’язаних із функціонуванням територіальних громад та їх органів. Права знаходять свою присутність практично в кожній сфері життєдіяльності людини,

відображаючи її життя в особливому якісному стані, пов’язаному із затвердженням у громадській свідомості та практиці ідеї свободи особистості. Слід зазначити, що гарантованість прав людини у сфері місцевого самоврядування – це своєрідний зов нішній механізм обмеження свавілля місцевих чиновників, а також централістських «випадів» державної влади, яка завжди прагне до розширення та посилення своєї присутності у всіх сферах життя. Тому необхід но постійно створювати нові та вдосконалювати існуючи механізми організаційного та правового характеру проти зловживання владою. Вдосконалення таких контрольно-наглядових процедур і механізмів захисту прав місцевого самоврядування – важливе завдання демократичної держави.

У зв’язку з цим особливий інтерес являє собою конституційно-правовий інститут народного захисника, або омбудсмана, який успішно функціонує в багатьох країнах світу. Як свідчить зарубіжний досвід, обсяг контрольної функції омбудсмана залежить від кола органів та посадових осіб, на яких розповсюджується юрисдикція омбудсмана, а також від обсягу прав і свобод людини і громадянина, дотримання котрих вони контролюють. При цьому загальнодержавний омбудсман як одна особа не завжди здатен охопити своєю діяльністю всі сфери та рівні державного та місцевого життя, в яких порушуються (можуть порушуватися) права окремої особи. Тому у деяких країнах світу передбачено посади представників загальнонаціональних

омбудсманів на місцях, у зв’язку з чим особливий інтерес викликає інститут регіонального та місцевого уповноваженого з прав територіальних громад. Тобто, світова практика йде шляхом локалізації та муніципа лізації інституту омбудсмана. Це робиться для того, щоб даний інститут мав можливість в повну силу, мит тєво реалізувати свої контрольно-наглядові функції у випадку порушення прав людини, у тому числі й пере дусім у рамках територіальних громад як первинних суб’єктів місцевого самоврядування.

На наш погляд, запровадження інституту муніципальних омбудсманів допомогло б ліквідувати існуючі прогалини у сфері муніципального контролю та функціонування механізмів захисту прав людини, стало б важливим кроком у розвитку демократичних процесів, спрямованих на зміцнення системи місцевого само врядування, захист особи – члена територіальної громади, посилення гарантій реалізації муніципальних прав людини, сприяло б покращенню управління територіями та гуманізації відносин «особа – орган місце вого самоврядування – держава», що, з одного боку, безумовно мало б позитивний вплив на ефективне здійс нення функцій місцевого самоврядування, а, по-друге, не лише доповнило б існуючу систему гарантій прав

громадян, а й стало б новим органом, який забезпечує жителям – членам територіальних громад ще один правозахисний канал у випадках порушення або обмеження їх прав. Безумовно, ці приклади контрольної діяльності суб’єктів місцевого самоврядування (як з точки зору сучасного стану, так і перспективного розвитку) не є вичерпними. Свого удосконалення у контексті муніци пальної реформи потребують і інші інститути муніципальної демократії. Так, у контексті удосконалення кон трольного механізму у системі місцевого самоврядування колосальний інтерес та перспективи має інститут мирових суддів. Про потенціал мирової юстиції й актуальність цього питання в аспекті здійснення муніци пальної реформи свідчать відповідні законопроектні роботи 12 , доктринальні розробки вітчизняних вчених-

конституціоналістів 13 та колосальний зарубіжний досвід 14 . Адже сучасний стан розвитку держави та сус пільства, низка змін у законодавстві з питань правового захисту законних прав та інтересів суб’єктів право відносин зумовлює об’єктивну необхідність удосконалення законодавства, яке регулює процес вирішення спірних відносин на рівні територіальних громад мировими суддями. Як свідчить світовий досвід, мирове судочинство як спосіб вирішення приватних суперечок має стати важливою складовою сучасної правової моделі захисту й реалізації прав та інтересів учасників суспільних відносин.

Необхідність впровадження інституту мирових суддів зумовлена, зокрема, з погляду на такий критерій, як доступ до правосуддя. Введення інституту мирових суддів – це реальний шанс зменшити навантаження на місцеві загальні суди, оскільки відносно нескладні (малозначимі) справи та вимоги за невеликою ціною позову можуть бути передані на розгляд мирового судді. Інституціоналізація мирових суддів може стати формою субсидіарного чи альтернативного способу врегулювання спорів поруч з такими засобами вирішен ня конфліктів, як третейське судочинство та посередництво (медіація).

65 Часопис Київського університету права • 2019/3

Відсутність інституту мирових суддів у судовій системі України – свідчення того, що чинна судова сис тема повністю відірвана від територіальних громад. Тому питання про впровадження цього інституту в сис тему місцевого самоврядування (після змін до Конституції України – в судову систему) є актуальним і потре бує законодавчого вирішення.

Подолання цих та інших проблем муніципальної теорії та практики допоможе вирішити найбільш при нципове питання – проблему комунізації, тобто формування дієздатної територіальної громади. Без цього місцеве самоврядування залишиться лише у вигляді привабливої демократичної декларації. Формування альтернативних та ефективних контрольних механізмів у територіальних громадах вказує, що самоврядний процес є формою функціонування територіальної громади, за якою чинне законодавство визнає виключне право на місцеве самоврядування. Таке розуміння самоврядного процесу визначає його як вид демократич ного, а отже, й політичного процесу, оскільки за своєю суттю є прикладом самостійного здійснення влади місцевою спільнотою. Демократія будується знизу, а місцева політична спільнота визнається мікромоделлю

всього суспільства, тому самоврядний процес як політичний процес на місцевому рівні визнано основою демократичного процесу, від якості функціонування якого залежить успіх демократії на загальнодержавному рівні15 . Саме тому система самоорганізації населення – оптимальна школа суспільно-політичного зростання та ідеальне середовище, в якому могли б викристалізовуватися механізми публічно-правової відповідальнос ті та контролю будь-яких владних структур.

Тільки реалізація протягом тривалого часу в свідомості жителів – членів територіальних громад стій ких антіетатистських установлень, корінні зміни стереотипів суспільно-політичної поведінки широких верств населення, його самоорганізація та самодисципліна, формування патріотичних настроїв можуть у майбутньому стати основою для нівелювання конфлікту державних та громадських інтересів, формування оптимального балансу між публічним і приватним началом.

Лише у випадку такого поєднання індивідуальних сил з силами суспільними, як це відбувається в рам ках місцевого самоврядування та, особливо, самоорганізації населення, можна добитися того, чого державна влада, хоч якою б вона потужною та ефективною була, не в змозі зробити. Якщо до цього додати, що саме з місцевим самоврядуванням жителі сіл та міст кожен день мають безпосереднє і найбільш щільне спілкуван ня, формуючи, контролюючи їх діяльність та беручи участь у їх роботі, стає цілком зрозумілим, чому децен тралізація влади та самоорганізація населення має стати одним із основоположних векторів конституційноправової модернізації в сучасній Україні.

1Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 р. Відомості Верховної Ради України . 1997. № 24. Ст. 170. 2Документ Копенгагенского совещания Конференции по человеческому измерению СБСЕ : Копенгаген, 29 июня 1990 г.

Офіційний сайт Верховної Ради України .URL: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1& nreg=994_0824; Парижская хартия для новой Европы : Итоговый документ Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе, состоявшегося в Париже 21 ноября 1990 г. Офіційний сайт Верховної Ради України . URL: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_058 3Рубцов В.П. Про суперечності становлення інституту органів самоорганізації населення та нову концепцію їх створен ня. ГО «Інститут місцевої демократії».URL: https://sites.google.com/site/ngoildua/nasi-publikacii 4Загряцковъ М. Соц iальная деятельность городского самоуправлен iя на Западе. Вип. I: Проблемы муниципализац iи.

Кіевъ, 1906. С. 67–68. 5Рубцов В.П. Вказана праця. 6Дембіцька Т. Соціальна функція ОСНів: надання соціальних послуг чи контроль за їх наданням? Посилення соціальної функції органів самоорганізації населення: восьма всеукраїнська науково-практична конференція з питань самоорганізації населення: зб. матеріалів. (Горлівка, 15–16 листопада 2013 р.) / під ред. А.С. Крупника, В.В. Кіщенко. Одеса: ПП «Євродрук»,

2013. С. 74–76.

7Вишневський С.Ф. Функції органів самоорганізації населення як суб’єктів місцевого самоврядування: проблеми теорії та практики: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02. Маріуполь, 2014. С. 171–187. 8Чунаев О. Соціальна функція органів самоорганізації столиці: деякий досвід та нормативна база. Посилення соціальної функції органів самоорганізації населення: восьма всеукраїнська науково-практична конференція з питань самоорганізації населення: зб. матеріалів (Горлівка, 15–16 листопада 2013 р.) / під ред. А. С. Крупника, В. В. Кіщенко. Одеса: ПП «Євродрук»,

2013. С. 84–87.

9 Самостійність місцевих влад та розподіл повноважень між ними : організація місцевого самоврядування відповідно до принципів Європейської хартії місцевого самоврядування : Матеріали міжнар. конф. (м. Київ, 11–12 червня 2002 р.) / Рада Європи ; Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України / В. Кравченко (упоряд.), М. Пухтинський (упоряд.). Київ :

Логос, 2002. С. 111. 10 Зайцева І.О. Конституційно-правове забезпечення статутної нормотворчості у місцевому самоврядуванні в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02. Маріуполь, 2013. 236 с.; Заяць Д.Д. Статутне регулювання системи місцевого сам oвpяду вання в Ук pa їн i: ди c. … к aнд. н aук з де pж. уп p. : cпец.: 25.00.04. Львів, 2010. 211 c.; Ідесіс І.В. Статути територіальних громад українських міст: проблеми теорії та практики : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02. Ужгород, 2016. 222 с.; Орловський О.С.

Проблеми локальної нормативно-правової регламентації місцевих ініціатив (на прикладі м. Одеси). Сайт Національної бібліо теки України ім. В.І. Вернадського . URL: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/VKhnuvs/2009_46/46/22.pdf; Орловський О.

Регулювання форм локальної демократії статутами територіальних громад. Юридический вестник . 2009. № 2. С. 24–30; Орлов ський О. Нормативно-правова регламентація загальних зборів членів територіальної громади на локальному рівні (На матеріа лах міста Суми). Юридический вестник . 2010. № 1. С. 13–17; Чудик Н.О. Статут територіальної громади як джерело консти туційного права України : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02. Київ, 2011. 228 с. та ін.

11 Про органи самоорганізації населення: Закон України від 11 липня 2001 р. Відомості Верховної Ради України . 2001. № 48. Ст. 254. 12 Проект Закону України «Про мирових суддів територіальних громад», внесений народними депутатами України А.С. Матвієнком та О.М. Бондарем. Реєстр. № 3291 від 10.10.2008. Сайт Верховної Ради України.URL: http://w1.c1.rada.gov.

ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=3291& skl=7 13 Кампо В.М. Мирові судді та громадські мирові судді в Україні: проблеми та перспективи впровадження. Київ: Ін-т гро мадян. сусп-ва: ТОВ «ІКЦ Леста», 2007. 40 с. (Покращення доступу сільського населення до правосуддя. Проект. Кн. 2).

14 Бурий А., Таратула Р., Тополевський Р., Тополевська Л. Міжнародний досвід діяльності інститутів мирового судді, суду присяжних, народних засідателів та пропозиції щодо можливостей його застосування в Україні. Львів: Регіональний громад ський фонд «Право і Демократія», 2009. 131 с.

15 Осипов А.В. Місце та роль самоврядних процесів у демократизації сучасного українського суспільства : автореф. дис. … канд. політ. наук : 23.00. Одеса, 2008. С. 9–10, 11.