Муніципальна влада у теорії та практиці народовладдя: проблеми співвідношення та взаємодії

Анотація

DOI: 10.36695/2219-5521.2.2019.08

УДК 342.34(477)(043.3); 342.5

О.В. БАТАНОВ

Олександр Васильович Бат анов, доктор юри дичних наук, професор, провідний науковий співро бітник Інституту держави і права ім. В.М. Корець кого НАН України *

ORCID : 0000-0002-0239-4539

МУНІЦИПАЛЬНА ВЛАДА У ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ НАРОДОВЛАДДЯ:

ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОшЕННЯ ТА ВЗАЄМОДІЇ

Питання організації і функціонування публічної влади та її диференціації на безпосереднє народовлад дя, державну владу та місцеве самоврядування належать до найбільш актуальних у процесах право-держа вотворення сучасної України. Не випадково серед викликів та завдань, які стоять перед новообраною Вер ховною Радою України ІХ скликання, Президент назвав «впровадження народовладдя, і довгоочікуване зняття депутатської недоторканності, і закон про імпічмент. Це дієва реформа правоохоронних органів та судової системи. Продовження реформ децентралізації та євроінтеграції» 1.

Слід зазначити, що проблеми влади, її поділу, організації та функціонування тривалий час привертають увагу мислителів, учених, політичних діячів, часто опиняються у фокусі масових виступів різних верств населення. За багатовікову історію науки влада як сфера суспільних відносин досліджувалася всебічно.

У всіх проявах влада привертала найбільшу увагу і як об’єкта володіння, і як об’єкта вивчення. Наукове дослідження феномена політичного владарювання сприяло проникненню в сутність явища влади. У даний час у науці існує колосальний спектр концептуальних підходів щодо тлумачення поняття влади, в яких неод мінно проглядається кореляція історичної епохи з ідеологічними та пізнавальними установками.

Водночас, незважаючи на те, що питання концептуалізації та дефінітивного визначення феномена влади, її диференціації, аналізу її завдань та функцій вирішуються давно, але й досі універсальних відповідей немає. У сучасній вітчизняній та зарубіжній юридичній, політичній, соціологічній науках та інших кратологіч них дослідженнях тривалий час аналізуються концептуальні проблеми влади як феномена, соціально-філо софської категорії та суспільно-політичного явища, її типології, форми, видів та рівнів, завдань та функцій, механізму. У тому числі доволі вагомим є науковий доробок щодо проблем безпосередньої влади народу (народовладдя)2. Поступово формуються концептуальні погляди і на такий вид публічної влади, як влада

місцевого самоврядування або муніципальна влада 3, концептуальним проблемам ідентифікації місця та фун кціонально-телеологічного призначення якої у загальній системі народовладдя присвячено цю статтю. Варто зазначити, що таке складне явище, як влада, не може бути однорідним та постійним за усіх часів, тому у науці, як правило, розрізняють не лише види, а й типи, форми влади, хоча і з цих питань у середовищі вчених немає єдності думки. Свідченням тому є те, що у сучасній юридичній та політичній науці існує понад 300 визначень влади та виділяються понад 60 її видів та форм.

Не заперечуючи позитивного потенціалу різних класифікаційних схем, зазначимо, що іноді в ході дифе ренціації різних «влад» дослідники змішують критерії поділу, розташовуючи в одному класифікаційному ряду явища та процеси різнопланового характеру, зокрема за формальними, типологічними характеристика ми, залежно від об’єктів, суб’єктів, методів, засобів, способів здійснення влади тощо. У зв’язку з цим у кон тексті дослідження концептуальних конституційно-правових проблем організації та функціонування муніципальної влади у її співвідношенні з феноменом народовладдя важливе методологічне значення має розу міння категорій «вид влади», «тип влади», «форма влади».

47 Часопис Київського університету права • 2019/2 © О.В. Батанов , 2019 *Oleksandr Batanov, D r. hab. in Law, Professor, Leading Researcher of V.M . Koretsky Institute of State and Law of the N AS of Ukraine

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО.

МУНІЦИПАЛЬНЕ ПРАВО

Концептуальною основою розмежування цих понять, на наш погляд, може стати позиція М.М. Кейзє рова, який вказував, що окремі види (різновиди) влади властиві різним суспільно-економічним формаціям. При цьому вид влади – більш широке поняття, аніж тип влади. На його думку, один вид влади може існувати протягом кількох формацій, тоді як тип влади виражає характерні ознаки тільки однієї будь-якої формації (наприклад, вид влади – політична, а типи – політична влада при капіталізмі або при соціалізмі). Критеріями відмінності одного виду влади від іншого, вважав М.М. Кейзєров, є специфіка суспільних відносин, яка регулює даний вид влади, здійснення влади особливим суб’єктом, наявність специфічної організації, в рам -

ках якої здійснюється влада, особливі методи реалізації цього виду влади 4. Вітчизняний вчений-філософ О.В. Краснокутський, аналізуючи основні сутнісні структурні аспекти влади, також використовує поняття «вид влади» та пропонує класифікацію основних видів влади за двома підставами: по-перше, залежно від ускладнення способу організації соціально-політичної життєдіяльності суспільства (влада соціальна, політична, державна, міждержавна) та, по-друге, за масштабом функціонуван ня і впливу в соціальній системі (мікровлада, мезовлада, макровлада, мегавлада)5. На наш погляд, за такого підходу відбувається не тільки певне змішування таких критеріїв диференціації влади, як її вид, форма та рівень, а й таких підстав її поділу, як суб’єкти, об’єкти, способи та засоби реалізації тощо.

Досить оригінально інтерпретує поняття «вид публічної влади» Г.В. Чапала, який обґрунтовує можли вість диференціації підсистем публічної влади залежно від рівнів соціальної інтеграції. Ним виділяється кла сифікація підсистем публічної влади залежно від видів соціальних спільностей, що утворюються навколо окремих інтересів. Підсистему публічної влади, вважає Г.В. Чапала, утворює кожний рівень соціальної інтег рації, що має певні механізми виявлення і реалізації волі індивідів, які його становлять. Відповідно вирізня ються: влада світового співтовариства, державна влада, муніципальна влада, влада в об’єднаннях громадян, сімейна влада 6. Аналогічні, окрім сімейної, види публічної влади виділяє і П.А. Мінаков, використовуючи

при цьому такий критерій, як «спільність людей» 7. Щодо використання поняття «форма влади», то, незважаючи на те, що іноді ця ознака використовується як тотожна щодо словосполучення «вид влади» 8, вважаємо, що у даному випадку акцент має робитися на таких характеристиках влади, як методи, засоби, способи здійснення влади тощо. Зокрема, коли говорять про безпосереднє народовладдя або народне представництво, йдеться саме про форму здійснення влади за допо могою тих чи інших методів, засобів, способів тощо. У цьому плані, наприклад, варто підтримати позицію П.А. Мінакова, який у своїх дослідженнях використовує критерій «форма влади», в основі якого втілено вид організаційно-правової підстави здійснення владовідносин, відповідно до яких він виділяє три форми пуб -

лічної влади: безпосереднє народовладдя; народне представництво та непредставницьке народовладдя (про фесійне управління)9та А.А. Свириденка, на думку якого місцеве самоврядування є формою реалізації наро дом належної йому влади, що забезпечується його функціями та принципами 10 .

Також іноді у якості атрибутивної властивості влади називають «рівень влади», зокрема місцеве само врядування (муніципальну владу) вважають самостійним рівнем здійснення влади у державі11 . У цілому не заперечуючи можливості використання цього поняття, зауважимо, що прихильники такого підходу у муніципальному праві, як правило, не пояснюють, що вони вкладають у нього, разом із тим називаючи місцеве самоврядування «формою публічної влади» 12 .

На наш погляд, оперування словосполученням «рівень влади» правомірне виключно у контексті класи фікації видів влади за умовою використання як критерію поділу територіальної ознаки, наприклад, влада на загальнодержавному (загальнонаціональному) рівні, влада на регіональному рівні, влада на рівні автоном ного утворення, локальна (місцева, муніципальна, комунальна) влада тощо. Причому, варто мати на увазі, що, по-перше, місцева влада – це влада, яка реалізується від імені суб’єктів, які функціонують в межах пев них адміністративно-територіальних одиниць, а також здатність її носіїв впорядковувати поведінку мешкан ців цих одиниць та впливати на розвиток місцевого життя, та, по-друге, якщо в кожній країні існує лише

одна державна влада, то місцевих влад та їх суб’єктів чимало: місцева публічно-самоврядна влада, місцева виконавча влада в особі місцевих державних адміністрацій тощо. Концептуально можна використовувати й інші категорії для характеристики влади як суспільно-політичного феномена, наприклад, «інститут влади». Так, В.С. Мокрий розглядає місцеве самоврядування як інститут публічної влади та громадянського суспільства 13 . Такий методологічний підхід, на наш погляд, дає змогу не лише виділяти у якості самостійного виду публічної влади муніципальну владу, а й здійснити її кон цептуальний аналіз як з позицій генезису, суб’єктно-об’єктних особливостей, змісту і форми, її місця в сис темі інститутів конституціоналізму та конституційного права, так і з точки зору функціонування в ординар -

них та екстраординарних режимах, зокрема у процесі її взаємодії з владою Українського народу. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми. Разом із тим відсутність усіма визнаного визначення влади не означає, що дискусія з приводу змісту поняття безпредметна. Безумовно, спорів навколо поняття влади навряд чи можна уникнути. Значи мість будь-якого соціального поняття, у тому числі такого поняття, як «влада», обумовлена його здатністю виражати певні аспекти соціально-політичної реальності.

Поняття влади об’єктивно необхідно, по-перше, для описування та пояснення соціальних відносин, в яких деякі індивіди або групи прагнуть підпорядкування інших індивідів і груп. Влада – це здатність впливати на людей певним чином; поняття влади виражає вірогідність тих чи інших соціальних подій та умови їх реалізації, ресурси та їх використання, можливості досягнення певних соціальних цілей та їх

межі, тобто важливі сторони суспільного життя, які пов’язані зі сферою соціального контролю та управ ління. Влада тому є центральним поняттям у науках, які вивчають функціонування державних інститутів, фор мування політики та механізми прийняття рішень. Виражаючи відносну стійку здатність індивідів та груп реа лізувати свою волю у відношенні інших індивідів та груп, «влада» є незамінною при поясненні соціальної стра тифікації та політичної нерівності; вона дає змогу зрозуміти, чому люди змушені примирюватися з несправед ливим соціально-політичним устроєм, дискримінацією та пригніченням, будучи не в силах щось змінити.

По-друге, вказуючи на соціального суб’єкта, який є відповідальним за певний результат у відносинах з іншими соціальними суб’єктами, «влада» відіграє важливу роль у моральних оцінках людських дій та подій. Говорячи про вибори, референдуми, соціальні конфлікти або державну політику, насамперед йдеться про події та процеси у політичному житті тієї чи іншої держави, відповідальність за них певних людей або соціальних інститутів.

По-третє, концептуальне розуміння сутності влади відіграє важливу роль в аналізі соціально-політич них змін, джерел трансформації та розвитку суспільства. «Влада» вказує на зв’язок між соціальними подіями та індивідуальними або груповими діями, сприяючи тим поясненню еволюції соціальних процесів, наприк лад, еволюції політичних режимів, бюрократизації державної системи, руху до демократії, у тому числі у формі інституціоналізації муніципальної влади. «Влада» не тільки передбачає можливість змін у соціальній системі, вона робить зрозумілим, чому ті чи інші політичні події відбуваються або не відбуваються 14 .

Відмічаючи багатовимірність та багатоаспектність феномена влади, автор виходить з концептуальної позиції, згідно з якою джерелом влади є організація суспільства, для якого вона є важливою функцією, що забезпечує впорядковуючий, регулюючий вплив на усі основні сфери суспільного життя. Тому генезис будьякої влади необхідно шукати виключно у суспільстві. Влада пов’язана із суспільною організацією, вона є феноменом, що являє собою іманентну ознаку організації суспільства. Водночас влада щільно пов’язана з політикою, виступаючи її центральним, організаційним та контрольно-регулюючим началом.

У зв’язку з цим варто зазначити, що в останнє десятиліття ситуація щодо дослідження проблем влади в цілому та її видів, форм, рівнів, функцій тощо докорінно змінилася. Сучасні дослідники все частіше стали звертатися не лише до радянської теорії, а й до зарубіжних концепцій. Можна стверджувати, що у вітчизня ному суспільствознавстві відбувається свого роду «рецепція» західних наукових шкіл і напрямів. У сферу наукового аналізу включаються раніше недоступні для теоретичного осмислення праці. Характерною рисою вітчизняного правознавства є також переосмислення ролі і значення марксизму. Націленість багатьох учених на «звільнення» від вузьких формаційно-класових підходів та оцінок продовжує зберігатися й донині.

У наукових працях останнього десятиліття чітко простежується тенденція щодо перегляду змісту ряду тер мінів і понять. Змінюється змістовне наповнення багатьох категорій, у результаті чого останні набувають зовсім іншого звучання. Усе це повною мірою належить як до влади загально-соціологічної категорії, так і до її різновиду – публічної влади.

Таким чином, враховуючи накопичені наукою знання та уявлення про владу, ми можемо констатувати, що влада – це певні вольові відносини, які складаються між людьми, коли одні командують, а інші підкоря ються, для яких характерне: наявність певної, як правило, єдиної керівної волі, яка підпорядковує собі усіх учасників відповідних суспільних відносин; існування двох підсистем (владарюючої та підвладної); наяв ність юридичної (нормативної), політичної, економічної, соціальної та інших основ; здатність суб’єктів влади досягати поставленої мети та здійснювати відповідні функції, наявність у цих суб’єктів реальної мож ливості і здатності застосовувати міри примусу для проведення у життя власної волі тощо. Влада завжди

передбачає взаємодію її агентів, що ґрунтується на підлеглості одного іншому. Ця властивість (взаємодія) є характерною для визначення структури влади, елементами якої є суб’єкт, об’єкт, правові та інші умови і засоби взаємодії суб’єктів та об’єктів, власне процес взаємодії між ними. Саме таке розуміння влади, як «багатогранного суспільно-політичного і правового поняття» 15 , варто використовувати як робочу гіпотезу, на основі якої можна здійснити методологічний аналіз характерних атрибутів муніципальної влади та її місця у системі народовладдя.

Актуальність дослідження цих та інших концептуальних проблем публічної влади, її цілей, завдань, функцій, форм та видів полягає у тому, що незважаючи на певну тенденцію щодо становлення самостійної науки про владу – кратології16 та стрімкому розмиванні кордонів політології та юриспруденції, у тому числі конституційно-правової теорії, досить чітко проглядається роз’єднаність проведених у рамках даних наук досліджень влади. У політико-правовій доктрині склалася свого роду концептуальна дисперсія, що є, швид ше за все, наслідком методологічного розсіювання досліджень феномена влади в аспекті її генезису, організації, функціонування. Тому у дослідженні конституційно-правових проблем організації та функціонування

муніципальної влади в загальній системі народовладдя нами пропонується синтетичний підхід за активного використання існуючих сьогодні методологічних і теоретичних напрацювань у галузі теорії конституційного права, теорії права та держави, політології, соціології та інших суміжних наук.

Вважаємо, що в основу сучасного вчення про публічну владу варто покласти ідею щодо форм, видів та рівнів публічної влади: наявності трьох форм публічної влади (безпосереднє народовладдя, народне пред ставництво, непредставницькі форми функціонування публічної влади або так зване професійне владарю вання), трьох видів публічної влади (публічна влада Українського народу, державна влада та муніципальна влада) та трьох рівнів здійснення публічної влади (загальнодержавна, регіональна та локальна).

49 Часопис Київського університету права • 2019/2

Так, якщо критерієм виділення форм влади є вид юридичних підстав та способів, засобів здійснення суб’єктами владовідносин публічної влади (безпосередньо або через інші, опосередковані форми волевияв лення), то підставою розподілу публічної влади на види служить «певна територіальна або політико-терито ріальна спільність чи інше політичне (політико-територіальне) утворення, яка є безпосереднім джерелом влади відповідного виду» 17 (народ, держава, територіальна громада). Щодо класифікації публічної влади за рівнями її здійснення, то в основу їх виділення покладені територіальні межі повноважень суб’єктів публіч ної влади (держава, регіон – область та автономія, населений пункт або громада – село, селище, місто).

Щодо питання про співвідношення видів, форм та рівнів публічної влади можна зробити висновок про можливість здійснення кожного з видів публічної влади в різних формах і на різних рівнях. Наприклад, Укра їнський народ як єдине джерело влади та носій суверенітету може здійснювати владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, причому суверенітет народу реалізу ється як в межах всієї держави, так і на локально-регіональному рівні. Звідси, публічна влада як суспільнополітична влада (народовладдя) поділяється на владу народу, державну владу та місцеве самоврядування як вид місцевої публічної влади 18 .

У зв’язку з цим варто зазначити, що Конституція України традиційно поділяє публічну владу та демо кратію (народовладдя) на безпосередню і представницьку. Але на відміну від попередніх конституцій чинна Конституція пріоритетною формою влади визнає безпосереднє народовладдя, що є цілком логічно, законо мірно, реально. Адже безпосередня демократія – це природне право народу, вона з’явилася раніше за пред ставницьку. Рішення інститутів представницької демократії, як форми здійснення влади, як правило, можуть бути скасовані актами безпосередньої демократії, а акти безпосередньої демократії не потребують будьякого затвердження. Шляхом безпосередньої демократії приймаються насамперед найважливіші норматив -

но-правові акти: конституції, закони щодо внесення до них змін та інші правові акти, які безпосередньо висловлюють волю народу. Звернемо увагу й на те, що чинна Конституція України визначає не лише місце безпосередньої демокра тії у системі демократії, тобто у системі політичної влади народу, а й її суть, зміст і форми. Так, за своєю суттю безпосереднє народовладдя відповідно до положень Конституції (ст. ст. 5, 36, 69 та ін.) є насамперед прямим волевиявленням народу (народним волевиявленням), зокрема шляхом таємного голосування, або волевияв ленням, вираженням волі через політичні партії, засоби масової інформації та інші складові механізму безпо середньої демократії, які сприяють формуванню та вираженню політичної волі громадян. Тобто, безпосереднє

народовладдя – це самостійна реалізація народом власної волі щодо власних інтересів, власної долі (у цілому чи щодо частини суспільства або окремих осіб) або щодо інших народів і держав за їхньою згодою при спри янні політичних партій, їхніх блоків, інших складових механізму безпосередньої демократії або без них.

Важливим для розуміння суті безпосереднього народовладдя є врахування того, що відповідно до зміс ту Конституції безпосереднє народовладдя як волевиявлення народу може здійснюватися як народом у ціло му, так і його певними частинами або спільнотами. Насамперед і головним чином безпосереднє народовлад дя здійснюється шляхом волевиявлення Українського народу в цілому, зокрема у разі проведення парламент ських і президентських виборів, всеукраїнських референдумів тощо. Але офіційним волевиявленням народу водночас вважається: волевиявлення окремих спільностей (територіальних громад, трудових колективів тощо), зокрема, місцеві вибори і референдуми є волевиявленням територіальних громад і нерідко називають -

ся проявами локальної, місцевої демократії, є формами діяльності цих громад та інструментом реалізації муніципальної влади 19 . На наш погляд, з точки зору такого інструментального підходу до розуміння місцевого самоврядування найбільш продуктивним є погляд на організацію та функціонування влади у територіальних громадах як певну систему елементів та взаємозв’язків між ними. Можна навести десятки інших підходів, визначень та позицій, автори яких акцентують увагу на різних аспектах феномена місцевого самоврядування, підкреслю ють ті чи інші ракурси та прояви означеного суспільно-політичного явища, але існує єдине, у чому солідарні між собою дослідники, а саме: найоптимальніше феномен місцевого самоврядування можна зрозуміти, якщо

розглядати його крізь призму взаємовідносин із державною владою. Адже питання взаємовідносин між територіальними громадами та державою, форми їх взаємодії стало актуальним з появою перших держав. Більшість держав утворювалися саме шляхом інтеграційних процесів (об’єднання місцевих спільнот), а також унаслідок ускладнення соціальних відносин усередині них.

На нашу думку, феномен місцевого самоврядування оптимальною мірою можна визначити через його громадівську природу. У цьому контексті місцеве самоврядування – це самостійний та незалежний, інститу ціонально та функціонально відокремлений від держави вид публічної влади – муніципальна влада чи пуб лічна самоврядна влада територіальної громади, яка забезпечує вирішення місцевими жителями безпосеред ньо або через органи та посадових осіб місцевого самоврядування питань місцевого значення. По суті йдеть ся про феномен громадоправства у загальній системі народовладдя, що має свої аксіологічні, гносеологічні, онтологічні, телеологічні та інші особливості.

Прикладом впливу на розвиток законодавства громадівського муніципального праворозуміння можна вважати прийняття Конституції України, яка в частині щодо місцевого самоврядування переважно виходить саме з громадівської ідеї. Конституція заклала основи запровадження лібералізованої моделі місцевого само врядування, що зумовило визнання прав територіальних громад на самоврядування та створило певні пра вові межі інституціоналізації муніципальної влади як самостійного виду публічної влади в Україні.

Так, наприклад, за ст. 7 Конституції в Україні «визнається» місцеве самоврядування, що зводить даний інститут у ранг природного права територіальної громади, а якщо взяти за основу ст. 140 Основного Закону України, в якій йдеться про територіальну громаду як первинний суб’єкт місцевого самоврядування, то можна дійти висновку, що вибір у нашій країні було зроблено на користь громадівської теорії. Про це ж свід чить і те, що місцеве самоврядування здебільшого самостійно вирішує питання місцевого значення та зосе реджується лише в селах, селищах та містах як «природних» населених пунктах.

«Візитною карткою» прихильників підходу, які виходять з концептуального визнання місцевого само врядування як різновиду влади народу, тобто муніципальної влади, що є публічною та не є державною за своєю природою, є висновок щодо існування муніципальної та державної влади як самостійних видів пуб лічної влади. Вони виходять з тези про те, що у вічному спорі про природу місцевого самоврядування – дер жавне воно чи громадське – перебувають, по-перше, кардинальні відмінності в суб’єктному складі цих видів публічної влади; по-друге, різниця в правовій природі місцевого та державного інтересу, а внаслідок цього – відмінності в об’єктному складі цих влад та, по-третє, причини тотальної недовіри «верхів» до самовряду -

вання і культивація опозиційності самоврядування до «верхів». Причому, як, наприклад, свідчить діалектика вітчизняного варіанта місцевого самоврядування, опозиційний характер місцевого самоврядування допуска ється тільки в умовах громадсько-політичного підйому. Вітчизняний досвід є тому яскравим прикладом.

В умовах реакції, переходу до мирного зрощення еволюціонуючих суспільних відносин в існуючий держав ний порядок місцеве самоврядування як «незалежний» від держави інститут, як правило, цілеспрямовано трансформується державою в різновид державного управління. Аналізуючи деякі конституційно-проектні пропозиції внесення змін до Основного Закону України в частині щодо місцевого самоврядування, можна зробити висновок, що вони повною мірою відображають політику, спрямовану на інтеграцію місцевого самоврядування до загальнодержавної системи.

У цьому контексті важливо відзначити, що громадівській напрям у муніципальній науці чітко визначив природно-правовий, громадянський та соціально-економічний аспект самоврядування. Він був пов’язаний не тільки з пошуками критерію відмінності владовідносин у сфері місцевого самоврядування від державної влади, а й осмисленням ролі громадоправства в процесах становлення класичного громадянського суспіль ства, соціально-правової державності та реалізації громадянських свобод.

Отже, порушені у статті питання мають важливе теоретико-методологічне значення не тільки в аспекті осмислення правової природи муніципальної влади та її функцій, її ролі в механізмі реалізації прав людини та в цілому осмислення сутності місцевого самоврядування, його місця в демократичному суспільстві, його політичній, економічній, соціальній та інших системах, а й з позиції теорії народовладдя.

Місцеве самоврядування та закладене в його природі громадоправство є одним із тих атрибутів та кри теріїв сучасного конституціоналізму і соціально-правової демократичної державності, що в контексті євро пейського вектора розвитку української держави вимагає свого всебічного конституювання та інституціона лізації на принципах гуманізму, людського виміру влади та верховенства права. Адже визнання державою інститутів місцевого самоврядування стало гаслом реформаторських дій усіх без винятку постсоціалістич них держав Європи, у тому числі й України. Фундаментальними принципами проведення сучасних реформ проголошується децентралізація публічної влади та субсидіарність у наданні публічних послуг.

1Позачергове послання Президента України до Верховної Ради. 29 серпня 2019 року. Офіційне інтернет-представництво Президента України. UR L: https://w w w.president.gov.ua/new s/pozachergove-poslannya-prezidenta-ukrayini-do-verhovnoyi-rad- 56981 2Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики / ред. В.Ф. Погорілко.

Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. 354 с.; Нудненко Л.А. Непосредственная демократия в сис теме местного самоуправления России: теоретические основы: монография. Москва: Российская академия правосудия, 2004.

252 c.; Погорілко В.Ф. Конституційно-правові основи безпосередньої демократії в Україні. Антологія української юридичної думки : в 10 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. Київ: Видавничий Дім «Юридична книга», 2005. Т. 10: Юридична наука незалежної України. С. 279–294.

3Баймуратов М.О., Григор’єв В.А. Муніципальна влада: актуальні проблеми становлення й розвитку в Україні. Одеса: АО БАХВА, 2003. 192 с.; Батанов О.В. Муніципальна влада в Україні: проблеми теорії та практики : монографія. Київ:

ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2010. 656 с. та ін. 4Кейзеров Н.М. Власть и авторитет. Критика буржуазных теорий. Москва: Юрид. лит., 1973. С. 108. 5Краснокутський О.В. Соціально-філософський аналіз феномена влади : автореф. дис. … канд. філософ. наук : спец.

09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії». Запоріжжя, 2004. С. 5. 6Чапала Г.В. Місцеве самоврядування в системі публічної влади : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. Хар ків, 2004. С. 3. 7Минаков П.А. Публичная власть : политологический аспект : автореф. дис. … канд. полит. наук : спец. 23.00.01. Уфа,

2007. С. 14.

8Недокушева Л.Н. Муниципальная власть: правовые проблемы теории и практики : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02. Екатеринбург, 1999. С. 73. 9Минаков П.А. Публичная власть : политологический аспект : автореф. дис. … канд. полит. наук : спец. 23.00.01. Уфа,

2007. С. 13–14.

10 Свириденко А.А. Социально-властные отношения в условиях современной России: философская концептуализация : автореф. дис. … д-ра филос. наук : спец. 09.00.11. Уфа, 2009. С. 21. 51 Часопис Київського університету права • 2019/2

11 Черногор Н.Н. Юридическая ответственность органов и должностных лиц местного самоуправления (теоретико-пра вовые проблемы) : [монография] Москва: Юриспруденция, 2006. С. 3. 12 Кутафин О.Е., Фадеев В.И. Муниципальное право Российской Федерации : учебник. 2-е изд., перераб. и доп. Москва:

Юристъ, 2002. С. 9. 13 Мокрый В.С. Местное самоуправление в Российской Федерации как институт публичной власти и гражданского общества : дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.02. Москва, 2003. С. 71. 14 Ледяев В.Г. Власть: концептуальный анализ. Москва: Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2001.

С. 12–13.

15 Шемшученко Ю.С. Влада. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. Київ: Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 1998. Т. 1: А–Г. С. 489–490. 16 Халипов В.Ф. Кратология как система наук о власти. Москва: Республика, 1999. 303 с.

17 Минаков П.А. Публичная власть : политологический аспект : автореф. дис. … канд. полит. наук : спец. 23.00.01. Уфа,

2007. С. 8.

18 Погорілко В.Ф. Публічна влада. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. Київ: Видво «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2003. Т. 5 : П–С. С. 196. 19 Погорілко В.Ф. Конституційно-правові основи безпосередньої демократії в Україні. Антологія української юридичної думки : в 10 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. Київ: Видавничий Дім «Юридична книга», 2005. Т. 10: Юридична наука незалежної України. С. 282.