Мирослава Білак. Особливості застосування судами Конституції України

Актуальним питанням дотепер залишається застосування норм Конституції України судами, щоб вона не була «річчю в собі», а забезпечувала захист прав людини у відносинах із суб’єктом владних повноважень (далі – СВП). Для технічної реалізації Конституції, щоб її матеріальні норми стали реальними у суспільному житті, важливе значення мають процесуальні форми. 

Ключову роль у цьому процесі відіграють адміністративні суди, які покликані через конкретизацію права у певному спорі здійснювати реалізацію приписів Конституції. Хоча на практиці під час вирішення адміністративного спору, у першу чергу суди тлумачать норми звичайного законодавства, яке й прийнято на підставі Конституції. 

Основним завданням адміністративного судочинства є вирішення публічно-правових спорів з метою захисту прав особи від свавілля СВП. Застосування адміністративними судами Конституції у цих спорах полягає у перевірці повноважень СВП, наданих Конституцією. Тобто Конституція визначає стандарти компетентності уповноваженого органу. А реалізація цих конституційних стандартів здійснюється через прийняття нормативно-правових актів, їх правозастосування судами у конкретному спорі. Суди за допомогою прийнятих рішень в конкретному спорі координують функціональні обов’язки СВП відповідно до конституційно-визначених стандартів їхньої діяльності.

Втім у судовій практиці не існує єдиних підходів, способів чи методів щодо застосування норм Конституції, оскільки такі напряму залежать від конкретного спору, предмета та обставин справи. У зв'язку із цим автор пропонує розглянути особливості застосування Конституції України в адміністративному судочинстві, які обумовлені випадками із судової практики і переважно відбувається шляхом: посилання на Конституцію задля підсилення дії норм в ієрархії законодавства; тлумачення норм, яке в силу статті 8 Основного Закону повинно відповідати Конституції; прямої дії Конституції; власного переконання суду у суперечності певної норми Конституції. 

1.     Посилання на Конституцію задля підсилення дії норм в ієрархії законодавства

В основному застосування Конституції в адміністративному судочинстві відбувається не прямо, тобто через звичайне законодавство, де така матеріальна основа Конституції міститься в законі. Тобто застосування Конституції переважно здійснюється шляхом посилання на принципи і приписи Конституції, що спрямовано на підсилення правових позицій суду, у яких формується визначене ставлення суду до певних правовідносин. Суди, як правило, застосовуючи у своїй практиці приписи Конституції України, посилаються на рішення Конституційного Суду України[1], в яких він здійснює офіційне тлумачення і водночас смислове наповнення норм чинної Конституції, вирішуючи питання своєї компетенції. 

Адміністративні суди у своїй правозастосовчій практиці також тлумачать Конституцію, хоча і неофіційно, оскільки не з’ясувавши смисл норми, її складно застосувати. Зокрема, тлумачення Конституції переважно здійснюється на підсилення відповідної норми в ієрархії законодавства. На обґрунтування судових рішень, як правило, описується результат, знайдений судом на підставі норм права звичайного законодавства, що узгоджується з Конституцією.

Найчастіше адміністративні суди застосовують принципи верховенства права (стаття 8 Конституції України) або його нововитвір «правовладдя» [2], яке охоплює не лише конституції, міжнародне право, статутне право та підзаконні акти, а також – де доречно – суддєтворене право (judje-made law), як-от норми загального права, всі з яких мають зобов’язальну природу[3]. При цьому окремим ключовим принципом у діяльності адміністративних судів, є принцип законності. Відповідно до цього принципу суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (частина перша статті 7 КАС України). Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України (частина друга вказаної статті 7 КАС України). 

Застосування Конституції в рамках конституційного порядку з боку органів державної влади відбувається спільно, через прийняття національного законодавства в межах повноважень законодавчої й виконавчої гілок влади, а також правозастосування цього законодавства в судовій практиці органами судової гілки влади. Застосування Конституції в адміністративному судочинстві відбувається найчастіше шляхом конкретизації права через тлумачення норм Конституції у взаємозв’язку з іншими правовими актами, а також принципами адміністративного судочинства (стаття 2 КАС України), які виступають критеріями перевірки оскаржуваних рішень, дій чи бездіяльності СВП і допомагають судам впроваджувати конституційні приписи в життя. 

Так, прикладом є постанова Верховного Суду від 9 липня 2020 року № 805/1241/15-а[4],  де предметом позову було скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ від 12 березня 2015 року № 150-о не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

Критерієм перевірки правомірності у згаданому прикладі, зокрема, є застосування судом принципу пропорційності (пункт 8 частини другої статті 2 КАС України) як невід’ємного принципу правовладдя (верховенства права; стаття 8 Конституції України), що дозволило суду встановити непропорційне втручання СВП у право позивача на приватне життя. 

Таке втручання встановлено внаслідок «зіткнення» з вираженими в конституційному тексті нормами-принципами, закріпленими у Розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України, які кореспондують нормам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), встановлюють допустимий діапазон обмежень свободи людини, що зобов’язує суди під час вирішення конкретного спору здійснити перевірку на предмет законних підстав втручання держави у сферу індивідуальних прав людини. Тобто зв’язаність державної влади (стаття 3 Конституції України) правами людини, визначає їх верховенство над простими нормами права.

Реалізація принципу правовладдя (верховенства права) [5] є ідеалом, цінністю, з якою повинна узгоджуватися вся діяльність держави, що є важливим для захисту прав людини від свавілля СВП. Згідно із частиною першою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Тобто це означає, що закони (інші правові акти) та певні дії СВП, котрі порушують правовладдя (верховенство права), насправді не здійснюють жодного права та не накладають жодного обов’язку. 

Принцип правовладдя (верховенства права) є основним стандартом права, що застосовується через суддівську перевірку, яка необхідна для встановлення сутності змісту права, природну справедливість. Саме суддівська перевірка шукає точності для досягнення правової визначеності і передбачуваності, формування єдності судової практики. Але це не означає, що у суддівській практиці не можлива гнучкість, яка реалізується за допомогою конкретизації конституційних принципів і загальних засад права (частина шоста статті 7 КАС України). Така перевірка слугує захисту прав людини і має бути застосовуватисяано адміністративним судом адміністративним судом ув процесі вирішення конкретного спору. Це У в свою чергу, це убезпечує суди від втручання у в законодавчу гілку гілку владии.

Пошук судом точних стандартів права завжди буде супроводжуватися дослідженням конкретних обставин у справах, з урахуванням меж повноважень та способів прийняття рішення чи вчинення дії СВП, визначених Конституцією і законами України (частина друга статті 7 КАС України), що стали предметом судової перевірки (частина друга статті 2 КАС України). При цьому суд під час перевірки діяльності СВП з’ясовує: хто приймає рішення; умови для такого здійснення (мету), обґрунтування такого рішення / дії, пропорційність, можливість альтернативного процедурного захисту; забезпечення справедливості для сторін (включених у цей процес), а також інше, що може зачіпати це рішення/дії[6]. Такі дії суду обумовлюють необхідність застосування суддівської дискреції під час вирішення конкретного адміністративного спору, з урахуванням принципу правовладдя (верховенства права), яким згідно зі статтею 129 Конституції України керується суддя під час здійснення правосуддя.

2. Тлумачення норм, яке в силу статті 8 Основного Закону повинно відповідати Конституції.

Відповідно до частини другої статті 8 Конституції України Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Вказане означає, що в разі усунення розбіжностей у розумінні і застосуванні конкретної правової норми або у випадку виокремлення з усіх потенційних варіантів тлумачення відповідного акта, що викликає суперечність з Конституцією, суд має обрати таке тлумачення норми, яке узгоджуватиметься з Конституцією.

Законодавець може визначити лише до певної міри зміст індивідуального рішення, а решта – це правозастосування суду у конкретних правовідносинах. Дуже часто закони виступають джерелом загальної, навіть абстрактної, норми, індивідуалізація якої здійснюється судом шляхом окреслення її в конкретних правовідносинах з метою встановлення та перевірки окремих обставин справи. Суд за своєю природою покликаний вирішувати конкретні спори, в рамках яких через конкретизацію права формулює більш конкретне правило поведінки, забезпечуючи при цьому гарантійну функцію права (стаття 8 Конституції України). У такий спосіб суд викладає необхідне розуміння змісту норми Конституції за допомогою тлумачення у поєднанні з нормою в ієрархії законодавства, що відповідно застосовується у конкретній справі.

Правозастосування здійснюється судами у формі правотлумачної діяльності Конституції у взаємозв’язку з законами та іншими правовими актами. Така правотлумачна діяльність відбувається не тільки відповідно до букви, а й духу Основного Закону. 

Прикладом є постанова Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі №826/3525/17[7], у якій Верховний Суд сформував такі висновки з урахуванням духу Конституції. Керуючись  статтею 129-1 Конституції України загалом та частинами другою і третьою статті 14 КАС України зокрема, вказав: 

‘48. Виконання судового рішення, яким є і ухвала суду про забезпечення позову, є безумовним обов`язком суб`єкта владних повноважень, якому воно адресовано. Відтак рішення чи дії, ухвалені (вчинені) всупереч ухвалі про забезпечення позову, є протиправними. Наступне скасування цієї ухвали і, відповідно, застосованих нею заходів забезпечення позову не може бути підставою для переоцінки рішень (дій) суб`єкта владних повноважень, оскільки правомірність його рішень та дій оцінюється на час їх вчинення. Інший підхід призвів би до толерування невиконання судових рішень, які суб`єкт владних повноважень оскаржує, сподіваючись, що вони будуть скасовані. Це не узгоджується з вимогами статті 129-1 Конституції України та де-факто звільняє суб`єкта владних повноважень, що діяв всупереч судовому рішенню, від відповідальності за його невиконання. 

49. З метою запобігання підриву конституційних засад судової влади, до яких, безумовно, належить обов`язковість судових рішень, Суд не може вважати це порушення формальним. Видається, що духу Конституції України більше відповідатиме підхід, за якого прийняття рішення (вчинення дій) з порушення заходів забезпечення позову, застосованих судом, буде вважатися безумовною підставою для визнання протиправним та скасування такого рішення (дії), незалежно від того, чи будуть відповідні судові рішення скасовані в майбутньому’.

Водночас таке тлумачення Конституції як матеріальної основи для прийняття рішення дозволяє судам самостійно долати сумніви щодо узгодження з Конституцією норми права, яка підлягає застосуванню судом у конкретному спорі. 

Прикладом може бути постанова Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №825/932/16, де позивачу було відмовлено у наданні йому соціальної відпустки по догляду за дітьми до досягнення ними трирічного віку, оскільки його діти, позбавленні належного материнського піклування в зв'язку з тяжкими сімейними обставинами. 

Вирішуючи цей спір Верховний Суд послався на статтю 7 КАС України, яка передбачає, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема, посилаючись на статті 24, 51 Конституції України, Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Законом України «Про відпустки» вказав, що:

‘… законодавство України з питань соціального захисту жінок, охорони материнства і дитинства поширюються на військовослужбовців-чоловіків лише за наявності обов'язкових умов, визначених спеціальним нормативно-правовим актом, які об'єднані єдиною ознакою - відсутністю материнського піклування про дітей.

….

Аналізуючи вищевказані правові норми, колегія суддів вважає, що національне законодавство відповідає поняттю «якості закону», є чітким та передбачуваним.’[8]

Таким чином суди, з точки зору «якості приписів права», зокрема їх юридичної визначеності, чіткості та передбачуваності тощо, здійснюють перевірку законів та інших правових актів щодо законності меж втручання суб’єктів владних повноважень у приватну сферу життя особи. Верховний Суд в обґрунтуванні наведеного вище рішення, посилаючись на приписи Конституції та чинного законодавства України на момент вирішення цього спору, здійснив таке його тлумачення, що відповідає вимогам Конституції. 

Верховенство і пряма дія норм Конституції (стаття 8) є принципом аксіологічного рівня і реалізація цього принципу зобов’язує роз’яснювати та застосовувати чинне законодавство у спосіб, що узгоджується з Конституцією України. Звісно, окрім випадків, у яких уже здійснено офіційне тлумачення норм Конституції Конституційним Судом України. Суддя, що застосовує Конституцію та закон має вирішити, як тлумачити відносини між загальними нормами, викладеними на конституційному рівні, та нормами, які встановлені на законодавчому рівні, а також на рівні прийнятих підзаконних актів. 

3. Пряма дія Конституції.

Питання застосування прямої дії норм Конституції у судовій практиці регламентуються нормами статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України)[9], згідно з якими, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії (частина четверта); якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України (частина 5 статті 7 КАС України); у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права) (частина шоста вказаної статті). При цьому судді необхідно підходити до тлумачення Конституції з врахуванням цілісності, взаємообумовленої структури змісту конституційних норм.

Складність для адміністративних судів щодо застосування прямої дії норм Конституції, як єдиної основи для прийняття судом рішення, обумовлена загальним характером норм Конституції, які потребують додаткової регламентації у чинному законодавстві. Виключенням (але не єдиним) із цього правила, може бути, на думку чинного голови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Смоковича М., норма статті 46 Конституції України, відповідно до якої пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

‘Пряма дія конституційних норм визначає основні параметри їх застосування у діяльності органів державної влади, яка, зокрема, забезпечується примусовою силою права’[10]. Більшість конституційних норм не мають у своєму складі усіх трьох елементів, властивих нормі права, деякі складаються лише з диспозиції, а у багатьох відсутня санкція що, по суті, ускладнює її застосування як норму прямої дії судом під час вирішення конкретного адміністративного спору. Тобто застосування норм Конституції як норм прямої дії, які можуть бути матеріальною основою для судового рішення у конкретному спорі, можливе у тих випадках, коли її приписи достатньо визначені, якщо між нормою і поведінкою суб’єкта правовідносин немає потреби в опосередкованій чи конкретизованій формі визначеності.

Тому на питання, чи може Конституція України бути єдиною основою для прийняття суддею рішення в конкретному спорі? Відповідь – так може, але за умови, що норма має бути достатньо чіткою і не повинно існувати відповідного регулювання законом.

Власне переконання суду у суперечності певної норми Конституції Четверта умова застосування Конституції судами – суперечність Конституції, є також формою застосування Конституції зокрема як норми прямої дії. При цьому суперечність, як свідчить судова практика, може бути як змістовною (матеріальною), так і процедурною. У зв’язку з цим Верховний Суд постановив ухвалу від 10 червня 2020 року у справі №826/12668/17 у якій, зокрема, зазначив:

‘Аналіз юридичних конструкцій наведених вище процесуальних норм у їх сукупності дає колегії суддів підстави для висновку, що суди при розгляді  конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його/їх відповідності Конституції України, законам України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту вищої ланки. У разі встановлення невідповідності суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України, безвідносно до визнання/невизнання такого правового акта протиправним та нечинним у судовому порядку, а також незалежно від чинності/нечинності такого акта на час розгляду справи. Оскільки, як було правильно зауважено скаржником, навіть за умови втрати чинності  нормативно-правовим актом, він продовжує поширювати свою юридичну дію на правовідносини, які виникли у період його чинності, що може мати негативні юридичні наслідки для осіб, які підпадають під сферу його дії’[11].

Таким чином, цією правовою позицією Верховний Суд підкреслив, що всі сумніви щодо правозастосування законів та інших правових актів необхідно пояснювати на користь застосування принципу прямої дії Конституції. Звідси, будь-які стандарти права, які можуть бути основою судового рішення, виражаються, насамперед, в стандартах Конституції.

Встановлення суперечності як однієї з форм норм прямої дії Конституції (частина четверта статті 7 КАС України) здійснюється судом шляхом власної конкретизації права (правового регулювання) через тлумачення Конституції і закону, іншого правового акта у конкретному спорі. 

Втім, у будь-якому разі, щоб оцінити наявність сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України і вирішити питання про звернення суду нижчого рівня до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення подання до Конституційного Суду України, суди повинні керуватися сутністю Конституції, що розкривається в її принципах і цінностях, а також загальними принципами права.

Приписи частини четвертої статті 7 КАС України передбачають, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції як норми прямої дії у тому випадку, якщо такий нормативний акт суперечить Конституції[12]. Після винесення рішення у справі суд зобов’язаний звернутися до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України[13]. Передумовою допустимості звернення суду нижчої інстанції до Верховного Суду з проханням звернутися до Конституційного Суду України щодо конституційності закону має бути спочатку власне переконання суду, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, і, зрозуміло, обґрунтування його у зверненні до Верховного Суду. 

Приймаючи рішення у конкретній справі на підставі норм прямої дії Конституції, суд повинен обґрунтувати суперечність норми Конституції, що потребує значних інтелектуальних зусиль із застосуванням різних методів тлумачення, змістовно проаналізувати правове становище і врахувати судову та наукову доктрини, які мають значення для конкретизації норми права, щодо якої у нього виникло питання. Лише прості сумніви суду стосовно суперечності норми не вважаються достатніми. Важливо, щоб норма була необхідною для вирішення конкретного спору. У цьому зв’язку допоміжними є європейські стандарти захисту прав людини, що містяться зокрема в рішеннях Європейського суду з прав людини, які допомагають обирати підходи до тлумачення норм. Зокрема йдеться про застосування так званих критеріїв «трискладового тесту»: легітимна мета, згідно із законом, необхідність у демократичному суспільстві (пункт 2 статті 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод).

Практика застосування лише однієї Конституції у конкретному спорі не є поширеною, оскільки вона ускладнюється, як зазначалося, загальним характером її норм, для реалізації яких необхідна законодавча деталізація і регламентація у чинному законодавстві. Втім пряма дія норм Конституції зобов’язує суди, незалежно від того, конкретизовані норми Конституції в галузевому законодавстві чи ні, захищати права людини безпосередньо на підставі Конституції (стаття 8). Згідно із частиною четвертою статті 6 КАС України забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Необхідність посиленого обґрунтування суперечності закону або іншого правового акта положенням Конституції України може здійснюватися за допомогою визначених міжнародно-правових стандартів ЄСПЛ. Зокрема пункт 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить так званий «трискладовий тест»: легітимна мета, згідно із законом, необхідність у демократичному суспільстві. Вказані критерії визначають обґрунтоване втручання органів публічної влади у приватну сферу особи. Суди можуть здійснювати перевірку законів та інших правових актів за допомогою вказаних критеріїв, з точки зору «якості приписів права»[14], зокрема їх юридичної визначеності, чіткості та передбачуваності тощо. 

 Зокрема, може використовуватися як допомога при тлумаченні судами принцип дружнього ставлення до міжнародного права, який був уведений у практику КСУ. Цей принцип має вплив на формування національного права, на вітчизняне праворозуміння конституційного права, зокрема при визначенні змісту та обсягу дії основоположних прав та доктрини природнього права. 

Як наголошує Різник С.:

‘…- обов’язок суду відмовитися від застосування закону у справі виникає лише в безсумнівного судового переконання у його суперечності Конституції України. Зрозуміло, що таке переконання може бути лише у достатньо очевидних випадках, коли йдеться про конкретні, чітко визначені конституційні норми-правила, з якими не узгоджуються відповідні норми закону. Суд не може брати на себе зайву відповідальність та неадекватно оцінювати власну спроможність визначати конституційність правового акта, особливо у складних справах, де необхідний зовсім інший рівень аналізу, який здатен забезпечити лише Конституційний Суд України’[15]. 

Відповідно до існуючої практики Верховного Суду, звернення до Конституційного Суду України, як правило, відбувається у випадку, якщо прийняття рішення суду залежить від чинності відповідного закону, на який він має посилатися.

Йдеться про випадок, коли суд не може прийняти самостійно конкретне рішення у справі без застосування конкретної норми, щодо якої у нього є сумніви. У таких випадках згідно із пунктом 3 частини першої статті 236 КАС України провадження у справі зупиняється до вирішення Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції закону чи іншого правового акта. 

Відповідно до зазначених приписів суд зупиняє провадження у справі у разі, зокрема, об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду[16]. 

Втім, як зазначає Єзеров А.:

‘Важливим є встановлення прямого (безпосереднього) корелятивного зв’язку між застосованістю конкретної норми закону під час перевірки правомірності (законності) конкретного владного припису та наявністю на розгляді Конституційного Суду України конституційного провадження щодо перевірки конституційності саме такої норми. Водночас такий аспект є тільки формально-юридичним складником процедури, передбаченої статтею 236 КАС України, який не охоплює її сутнісний (субстантивний) етап, що також має вагоме значення для реалізації адміністративним судом свого повноваження щодо зупинення провадження у справі[17].

 ‘Зупинення провадження в адміністративній справі з підстав неможливості її розгляду до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, є доцільним у випадках, коли предметом розгляду органу конституційної юрисдикції є норми закону чи іншого акта, якими врегульовано питання щодо юридичної відповідальності фізичної особи. В інших випадках визнання неконституційним закону чи іншого акта не матиме впливу на правове регулювання відносин, що виникли (відбулися) до ухвалення рішення Конституційним Судом України’[18].

Прикладом, коли прийняття рішення суду залежить від чинності відповідного закону, на який він має посилатися, є конституційне подання Пленуму Верховного Суду, який згідно із частиною другою статті 150 Конституції України, керуючись пунктом 5 частини другої статті 46 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», звернувся до Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення частини першої статті 105 Конституції України в аспекті можливого притягнення Президента України до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення під час виконання повноважень[19]. В обґрунтуванні, зокрема, зазначено, що згідно зі статтею 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Відповідно до статті 105 Основного Закону Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень.

Необхідність такого звернення до Конституційного Суду України зумовлена тим, що на розгляді Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області перебуває справа про адміністративне правопорушення відносно Зеленського Володимира Олександровича за вчинення правопорушення, передбаченого статтею 44-3 «Порушення правил щодо карантину людей» Кодексу України про адміністративні правопорушення. 

У Конституції України імунітет глави Української держави визначено без конкретних параметрів, короткою формулою; в Основному Законі не конкретизовано, у чому саме полягає недоторканність Президента України. Водночас у законодавстві України немає норм, які б деталізували імунітет глави держави та уточнювали підстави і процесуальний порядок притягнення Президента України до відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень.

Реалізація повноважень Пленуму Верховного Суду звернутися із конституційним поданням до Конституційного Суду України відбувається згідно з частиною другою статті 150 Конституції України та пунктом 5 частини другої статті 46 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Однак, як свідчить практика, розгляд питань компетенції Конституційного Суду України може бути тривалим. Прикладом може бути Ухвала Верховного Суду від 12 березня 2021 року у справі №826/9693/13-а[20] про поновлення провадження у справі позивача до Національного банку України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення шкоди, провадження у якій триває вже майже сім років. У період часу з 02.04.2015 й по нині, тобто упродовж майже шести років, жодних процесуальних дій не вчиняється. Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Як зазначено в увалі про поновлення провадження у цій справі:

‘Усе вищевикладене у сукупності, з урахуванням строку провадження у цій справі, який, у ракурсі висновків ЄСПЛ, не може вважатися «розумним», свідчить про необхідність вжиття невідкладних заходів для недопущення порушення права позивача на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Колегія суддів бере до уваги й те, що редакція Кодексу адміністративного судочинства України, чинна після 15.12.2017 і на даний час передбачає, що у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії (частина третя, абзац перший частини четвертої статті 7 цього Кодексу).

Тобто, обставини, які слугували підставою для зупинення провадження у даній справі, на цей час відсутні, оскільки чинна після 15.12.2017 редакція КАС України передбачає достатній обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду для здійснення касаційного розгляду цієї справи до ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення, зокрема, застосувати при розгляді цієї справи норми Конституції України, як норми прямої дії, а також Конвенції, з урахуванням наявної практики ЄСПЛ, які мають переважне застосування, порівняно із нормами національного законодавства.’[21]

Як свідчить зазначений приклад прийняття ухвали Верховним Судом про поновлення провадження у справі у зв’язку з тривалістю розгляду питання щодо конституційності у Конституційному Суді України, суд може і не чекати вирішення питання конституційної юрисдикції. Отже, суд може вирішити наявний на його розгляді правовий спір у передбачений законом спосіб без застосування правової норми, яку він вважає суперечливою.

У зв’язку із цим серед юристів тривають дискусії, чи завжди потрібно  чекати на рішення Конституційного Суду України, коли приписи КАС України встановлюють: 1) у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України (частина третя статті 7); 2 ) суд не застосовує суперечливий Конституції закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції як норми прямої дії (частина четверта статті 7); 2) заборону відмови в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини, покликаючись на верховенство права (частина четверта статті 6). 

Ураховуючи презумпцію конституційності, гарантовану Конституцією України, вирішення питань конституційності закону, іншого правового акта належить до виключної компетенції Конституційного Суду України. Тому тільки він має право вирішувати питання своєї компетенції, бо його рішення є продовженням самої Конституції України.

Утім відповідно до існуючої практики, суд може вирішити наявний на його розгляді правовий спір у випадку, коли у справі оскаржується захід, який спирається на суперечливий закон, і може бути визнаний протиправним незалежно від чинності цього закону.

 Прикладом є постанова Верховного Суду від 3 червня 2020 року у справі № 817/3431/14[22], яка була прийнята за відсутності рішення Конституційного Суду України, в якому оскаржувалися окремі приписи Закону України «Про очищення влади». Складністю для судів у цій справі були правові питання, з якими національна правова система зіткнулася вперше та потребувала висновків Конституційного Суду України, зокрема, в частині суперечності норм Закону України «Про очищення влади» приписам статті 61 Конституції України щодо індивідуалізації юридичної відповідальності. На момент розгляду Верховним Судом цієї касаційної скарги рішення Конституційного Суду України за наслідками розгляду відповідного конституційного провадження не було ухвалено[23].

У своїй постанові Верховний Суд дійшов таких висновків:

‘138. Суд уважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених  частиною третьою статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15.12.2017).

……..

140. Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

……..

143. Верховний Суд дійшов висновку, що заходи такої суворості, як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років, не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку із узурпацію влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.’[24]

Отже, Верховний Суд за наслідками розгляду справи у вказаній постанові дійшов висновку, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням ст. 8 Конвенції.

Навіть в умовах відсутності повноважень у адміністративних судів звертатися напряму до Конституційного Суду України, а тільки через Верховний Суд, у процесі вироблення рішення і застосування норм чинного законодавства, суди повинні перевіряти, що знаходиться в основі прийняття законів та нормативно-правових актів, встановлювати їх зв’язок із конституційними нормами-принципами про права людини, цінностями та загальними принципами права. Така перевірка дозволить судам охоплювати той сутнісний (субстантивний) етап, на який вказував Єзеров А.А.[25], а також допоможе суду у формуванні власного переконання у наявності суперечності закону та іншого правового акта Конституції.

Оцінка суперечності закону та іншого правового акта Конституції України здійснюється судами через конкретизацію права шляхом тлумачення норми Конституції і норми права, що підлягає застосуванню в конкретній справі, справедливе право чи ні. Вказана перевірка, як правило, спирається на природнє право (стаття 8 Конституції України). Суди у своїх правових позиціях, в яких здійснюється правове обґрунтування рішень, відображають тенденції справедливості[26], пов’язані з природними цінностями, що «знаходяться в надрах суспільства». Проігнорувати зазначені цінності органи державної влади не можуть без ризику втрати довіри до них з боку суспільства. 

За твердженнями Єзерова А.:

‘Принаймні з 30.09.2016 суди системи судоустрою під час розгляду справ мають застосовувати як мірило справедливості ухвалених ними судових рішень принцип верховенства права, який вимагає, зокрема, й оцінки відповідності норми права, яку належить застосовувати, акту вищої юридичної сили (насамперед Конституції)’[27].

У зв’язку із цим часто виникають спори про розмежування компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів, а також про обов’язок, який однаковий як для суду конституційної юрисдикції, так і адміністративних судів, – прямого застосування норм Конституції як норм прямої дії. Тому відносини між Верховним Судом і Конституційним Судом України є рівноправні, які через свою практику діють паралельно, хоча й за їх відмінної юрисдикційної підсудності, але у взаємодії[28].

‘Концептуальну основу такої взаємодії закладають верховенство та пряма дія Конституції України, які визначають обов’язок судів загальної юрисдикції оцінювати зміст будь-якого нормативно-правового акта, який підлягає застосуванню при вирішенні справи, з точки зору відповідності Конституції і, за необхідності, застосовувати Конституцію як акт прямої дії та найвищої юридичної сили’[29].

Утім така взаємодія не позбавляє суд права направляти конституційні звернення до Конституційного Суду України про визнання неконституційними законів та інших правових актів. Слід погодитися з Різником С., який вважає, що відповідальне та уважне ставлення Верховного Суду до забезпечення верховенства Конституції України органічно доповнюватиме структуровану систему забезпечення конституційності Основного Закону[30]. Такий обов’язок суду, як уже вказувалося, випливає прямо із приписів статті 151-1 Конституції України та частини четвертої статті 7 КАС України.

У разі ж якщо суд вищої інстанції в остаточному судовому рішенні скасує рішення суду та застосує все-таки спірний закон при вирішенні справи, Верховний Суд, до якого вже надійшло відповідне звернення про неконституційність закону, буде цілком вільний у вирішенні питання щодо доцільності звернення до Конституційного Суду України, а в зацікавленої особи – учасника судового провадження автоматично виникне право на конституційну скаргу[31]. В цілях забезпечення єдиного правового простору в Україні, суди зобов’язані звертатися до Конституційного Суду України, щоб питання конституційності закону, іншого правового акта було вирішено для всіх суб’єктів правовідносин однаково. 

Отже, застосування Конституції адміністративними судами відбувається різними шляхами: посиланням на Конституцію задля підсилення дії норм в ієрархії законодавства; тлумаченням норм, яке в силу статті 8 Основного Закону повинно відповідати Конституції; прямої дії Конституції; власного переконання суду у суперечності певної норми Конституції тощо. Така практика адміністративних судів спонукає владу діяти відповідно до свого інституційного призначення, щоб служити захисту прав і свобод людини. З цією метою суди у конкретному спорі здійснюють конкретизацію права шляхом тлумачення Конституції й інших норм в ієрархії законодавства, формують і розвивають судову доктрину, одночасно надаючи стандартам Конституції нової якості, щоб норми Конституції залишалися «живими» у суспільному житті. 

 ____________________________________________
[1] Позитивною тенденцією вітчизняної судової практики, вважає Є. Черняк, яка має наслідком забезпечення однакового застосування норм права та надання більшій кількості потенційних суб’єктів можливості захистити свої права, слід вважати постанови Верховного Суду, в яких застосовуються юридичні (правові) позиції Конституційного Суду України за наслідками розгляду конкретних конституційних скарг. Зокрема, автор звертає увагу на постанови ВС про неможливість звільнення працівника з ініціативи власника у період тимчасової непрацездатності працівника, навіть якщо підстава звільнення – закінчення строкового трудового контракту (п.2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України).(Див.: Черняк Є. Застосування судами положень Конституції України як норм прямої дії та право на перегляд судового рішення за наслідками встановлення конституційності закону, іншого правового акта чи їх окремих положень як засіб захисту основних прав і свобод. Український часопис конституційного права (2020). Часопис. 4 С. 120).
[2] Саме це слово, на думку С.Головатого, найточніше й найстисліше відтворює сутність англійського the rule of law: правовладдя – це про доктрини, принципи, інститути й процедури, що є вкрай важливими для захисту людини від свавілля держави та що управнюють особу на людську гідність. Якраз у такому єстві багато віків тому воно постало як ідея, а вже в сучасному світі, зокрема в європейському, утвердилося як ідеал, цінність і принцип. П.80 Сергій Головатий Коментаря до тексту документа Венеційської Комісії «Доповідь про правовладдя» від 22 грудня 2019 року URL.: https://www.venice.coe.int/files/articles/Holovaty_rule_of_law_report_comments_2019.pdf
[3] Див.: Європейська Комісія «За демократію через право». Мірило правовладдя: Коментар. Глосарій. – С. 17 (параграф 46). URL.: https://www.venice.coe.int/webforms/documents/default.aspx?pdffile=CDL-AD(2016)007-ukr
[4]Постанова Верховний Суд від 9 липня 2020 року № 805/1241/15-а URL.: https://reyestr.court.gov.ua/Review/90300316
[5] Більш детально з приводу застосування принципу правовладдя див.: Головатий С. «Верховенство права» не працює. Коментар до тексту документа Венеційської Комісії «Доповідь про правовладдя» Право України 2019. №11. С.39-82. П.32 URL.: https://www.venice.coe.int/files/articles/Holovaty_rule_of_law_report_comments_2019.pdf
[6] Важливо, щоб правові системи передбачали та застосовували принципи адміністративного права, ефективні для встановлення та підтримки довіри населення щодо справедливого і належного функціонування суб'єктів владних повноважень. Див.: Посібник Управління та Ви. Принципи адміністративного права у відносинах між особами та суб'єктами владних повноважень. Рада Європи, жовтень 2019 року.
[7] Постанова Верховного Суду від 04.11.2020 у справі №826/3525/17 URL.: https://reyestr.court.gov.ua/Review/92624359
[8] https://reyestr.court.gov.ua/Review/72290565
[9] Кодекс адміністративного судочинства України URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#Text
[10] Савчин М. Сучасні тенденції конституціоналізму у контексті глобалізації та правового плюралізму: монографія. Ужгород: РІК-У, 2018. 440 с  244 https://www.researchgate.net/profile/Michael-Savchyn/publication/335327242_Savchyn_Modern_Constitutionalism_Tendencies/links/5d5ea700a6fdcc55e81ff91b/Savchyn-Modern-Constitutionalism-Tendencies.pdf
[11] Ухвала Верховного Суду від 10 червня 2020 року у справі №826/12668/17 https://reyestr.court.gov.ua/Review/89810340
[12] Подібні норми містяться і в ч.6 ст.10 ЦПК, ч.6 ст.11 ГПК.
[13] Таке нормативне регулювання, на переконання Різника С., краще узгоджується з презумпцією конституційності правових актів, аніж попереднє, та забезпечує можливість ефективного застосування Конституції України з одночасною мінімізацією ризиків помилкових чи неправосудних рішень (Різник С. Зазначена праця  С.171).
[14] https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/zmi/1011199/
[15]Різник C. Зазначена праця С.167 
[16] Як зазначає Різник С., складно уявити, що конкретно може матися на увазі, адже ні про отримання доказів, ні про оцінку фактів чи обставин справи в результаті конституційного провадження йтися не може в принципі. Це спонукає до обґрунтованого припущення про необхідність вилучення цього невдалого формулювання з тексту наведених законодавчих положень. (Див.:Різник С. Зазначена праця  С.172).
[17] Єзеров А. Конституційне провадження як підстава для зупинення та закриття провадження у справі//Український часопис конституційного права. 4/2020. С.92 URL.: https://www.constjournal.com/pub/4-2020/konstytutsiine-provadzhennia-yak-pidstava-dlia-zupynennia-zakryttia-provadzhennia/
[18] Єзеров А. Зазначена праця С.95-96 
[19] Постанова Пленуму Верховного Суду від 18.09.2020 №10 «Про звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо офіційного тлумачення частини першої статті 105 Конституції України в аспекті можливого притягнення Президента України до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення під час виконання повноважень URL.:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0010780-20#Text
[20] Ухвала Верховного Суду від 12 березня 2021 року у справі №826/9693/13-а URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95848502 
[21] Ухвала Верховного Суду від 12 березня 2021 року у справі №826/9693/13-а URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95848502
[22]Постанова Верховного Суду від 3 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/89627492
[23] Вирішенню цього питання на момент розгляду цієї справи Верховним Судом передувало прийняття рішення ЄСПЛ від 17 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», яка стосувалася звільнення п’ятьох державних службовців відповідно до Закону України «Про очищення влади» (люстрацію) 2014 року». У вказаному рішенні відображено міжнародно-правові стандарти у сфері застосування люстраційних процедур, які вказують на недоцільність застосування автоматичної люстрації. Відповідно до цих стандартів ЄСПЛ, який тлумачить Конвенцію, що є частиною національного законодавства, Верховний Суд сформував судову практику у цій категорії справ. 
[24] Постанова Верховного Суду від 3 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/89627492
[25] Єзеров А. Зазначена праця. С.92 
[26] Роль судівництва є істотно важливою в державі, заснованій на верховенстві права. Судівництво є гарантом справедливості — основоположної цінності у державі, керованій правом. The Council of Europe and the Rule of Law — An Overview, СМ (2008)170, 21 November 2008, para. 39. Див.:Верховенство права. Доповідь №512/2009 від 4 квітня 2011 року, схвалена Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року)URL:https://www.venice.coe.int/webforms/documents/default.aspx?pdffile=CDL-AD(2011)003rev-ukr
[27] Єзеров А. Зазначена праця. С.97 
[28] ‘Зрештою, функціональна взаємодія судів системи судоустрою та Конституційного Суду України сприяє належному юридичному захисту конституційних прав особи і прямо пов’язана із забезпеченням дієвості Конституції України, зокрема дієвості тих конституційних принципів і цінностей, які закладають основу конституційного порядку’ Див.: Єзеров А. Зазначена праця.С.99. 
[29] Див.: Єзеров А. Терлецький Д. Суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України: питання взаємодії. Право України 2020 №8 223-237
[30] Див.:.Різник С. Зазначена праця. С.173.
[31] Див.:.Різник С. Зазначена праця С.173. 

Список використаних джерел

Нормативно-правові акти

1.      Конституція України: Закон України від 28 червня 1996р.№254к/96-ВР (зі змінами). URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text

2.      Конвенція про захист права людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text

3.      Кодекс адміністративного судочинства URL.:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#Text

4.      Про Конституційний Суд України URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2136-19#Text

5.      Про судоустрій і статус суддів URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402-19#Text

6.      Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96#Text

Судова практика

7.      Постанова Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі від 19 вересня 2018 року №806/3265/17 URL.: https://reyestr.court.gov.ua/Review/76822787

8.      Постанова Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №825/932/16 URL.: https://reyestr.court.gov.ua/Review/72290565

9.      Постанова Верховного Суду від 04.11.2020 у справі №826/3525/17 URL.: https://reyestr.court.gov.ua/Review/92624359

10.  Рішення Верховного Суду від 07 грудня 2020 року у справі №9901/577/19 URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/93335943

11.  Постанова Верховного Суду від 9 липня 2020 року № 805/1241/15-а URL.: https://reyestr.court.gov.ua/Review/90300316

12.  Постанова Верховного Суду від 16 квітня 2020 року у справі №495/5105/17 URL.:

13.  https://reyestr.court.gov.ua/Review/88815048

14.   Постанова Верховного Суду від 13 березня 2020 року у справі №805/2340/17-а URL.: https://reyestr.court.gov.ua/Review/88187409

15.   Постанова Верховного Суду від 4 червня 2020 року №460/354/19 URL.: https://reyestr.court.gov.ua/Review/89674997

16.  Постанова Верховного Суду від 14 травня 2020 року у справі №812/1536/15 URL.: https://reyestr.court.gov.ua/Review/89217254

17.  Постанова Верховного Суду від 21 грудня 2020 року у справі №816/2353/17 URL.: https://reyestr.court.gov.ua/Review/93749503

18.  Постанова Верховного Суду від 03 червня 2020 року №817/3431/14 URL.: https://reyestr.court.gov.ua/Review/89627492

19.  Ухвала Верховного Суду від 12 березня 2021 року у справі №826/9693/13-а URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95848502

20.  Case of Рolyakh and others v. Ukraine (Application nos. 58812/15 and 4 others). Judgment. Strasburg, 24 February 2020. URL: http://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-196607 (accessed: 29.08.2020).

21.  Постанова Пленуму Верховного Суду від 18.09.2020 №11 «Про звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо перевірки відповідності Конституції України (конституційності) пункту 3 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 жовтня 2019 року №145-IX «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації»  URL.:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0011780-20#Text

22.  Постанова Пленуму Верховного Суду від 18.09.2020 №10 «Про звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо офіційного тлумачення частини першої статті 105 Конституції України в аспекті можливого притягнення Президента України до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення під час виконання повноважень URL.:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0010780-20#Text

Спеціальна література

23.   Черняк Є. Застосування судами положень Конституції України як норм прямої дії та право на перегляд судового рішення за наслідками встановлення конституційності закону, іншого правового акта чи їх окремих положень як засіб захисту основних прав і свобод. Український часопис конституційного права (2020) 4  Часопис 120

24.   Савчин М. Тема 5 Права людини. 1-15. URL.: http://surl.li/cbeki

25.   Європейська Комісія «За демократію через право». Мірило правовладдя: Коментар. Глосарій. 170 URL: https://www.venice.coe.int/webforms/documents/default.aspx?pdffile=CDL-AD(2016)007-ukr

26.   Головатий С. «Верховенство права» не працює. Коментар до тексту документа Венеційської Комісії «Доповідь про правовладдя» (2019) 11. Право України 39-82. URL: https://www.venice.coe.int/files/articles/Holovaty_rule_of_law_report_comments_2019.pdf

27.   Грищук О. Конституційні цінності: філософські та судові аспекти. (Київ, Ваіте 2020) С.97 URL: https://www.osce.org/files/f/documents/6/f/463419.pdf

28.   Багнюк І. Суд із колізіями. Закон і Бізнес №13 (1415) 06.04 -12.04.2019 https://zib.com.ua/ua/print/137136-tema_yaku_vivchayut_yuristi-pershokursniki_stala_yablukom_ro.html

29.   Різник С. Перевірка судами загальної юрисдикції конституційності законів України як проміжна форма конституційного контролю (у контексті права особи на конституційну скаргу) (2018) 12 Право України 163-167 URL: https://pravoua.com.ua/ua/store/pravoukr/pravo_2018_12/pravo_2018_12_s9/

30.  Андрущакевич Ю. Призначення та особливості конкретизації в процесі тлумачення норм права Науковий вісник Ужгородського університету, (2011) 16 Серія Право . 9-12 URL: http://surl.li/cbeke

31.  Козюбра М. Суд і правотворення в Україні. «Юридична методологія основа гармонізації законодавства України до законодавства ЄС»: Матеріали міжнародного семінару (Київ 2003) 1-163

32.  Білак М.В. Запровадження європейської доктрини «правова процедура»(fair procedure) у практиці Касаційного адміністративного суду URL:https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/zmi/760829/

33.   Берназюк Я. Категорія «якість закону» як складова принципу верховенства права та гарантія застосування судом найбільш сприятливого для особи тлумачення закону «Судебно-юридическая газета». 2020. 21 жовтня. URL: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/zmi/1011199/

34.  Єзеров А. Конституційне провадження як підстава для зупинення та закриття провадження у справі (2020) Український часопис конституційного права 90-100 URL: http://surl.li/cbekr

35.   Єзеров А. Терлецький Д. Суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України: питання взаємодії. Право України 2020 №8 223-237.

36.  Посібник Управління та Ви. (Рада Європи 2020). 85

37.  Савчин М. Сучасні тенденції конституціоналізму у контексті глобалізації та правового плюралізму: монографія. (Ужгород: 2018) 440  URL: http://surl.li/cbekg

38.  Проблемы реализации конституционных норм  URL.: https://articlekz.com/article/21850

39.  D.J.Galligan. Due Process and Fair Procedures. A Study of Administrative Procedures. — Oxford University Press Inc., New York. — Reprinted. 2004. р.219

Читайте також
0 коментарiв
Для того, щоб залишати коментарi, необхiдно увiйти в профiль