Недопустимість «надмірного формалізму» та критерії істотності процедурних порушень при прийнятті рішень про демонтаж тимчасових споруд

Недопустимість «надмірного формалізму» та критерії істотності процедурних порушень при прийнятті рішень про демонтаж тимчасових споруд

 

Фізична особа-підприємець звернулася до суду з позовом до Виконавчого комітету Запорізької міської ради, за участю третьої особи — Товариства, про скасування рішення щодо усунення наслідків порушень Типових правил благоустрою території. Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що рішення про демонтаж літнього майданчика було прийнято без належного повідомлення власника споруди та з порушенням адміністративної процедури, оскільки об’єкт розміщувався на підставі договору оренди приміщення, до якого він прилягає. Позивач стверджував, що демонтаж має здійснюватися виключно за рішенням суду.

Запорізький окружний адміністративний суд рішенням від 14 листопада 2024 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2025 року, задовольнив позовні вимоги. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідач не дотримався вимог статті 49 Закону України «Про адміністративну процедуру» щодо повідомлення заінтересованих осіб про початок провадження, а прийняття рішення без участі позивача та третьої особи є підставою для його скасування.

Верховний Суд за результатами касаційного розгляду скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив повністю. Суд констатував, що встановлений факт відсутності чинного паспорта прив’язки тимчасової споруди є самостійною та достатньою підставою для демонтажу, а процедурні недоліки не призвели до прийняття по суті неправильного рішення.

Мотиви постанови Верховного Суду ґрунтуються на розмежуванні істотних та неістотних процедурних порушень адміністративного акта. Суд зазначив, що у випадках, коли адресат провадження невідомий у межах спеціального дозвільного механізму, адміністративний орган виконує обов’язок щодо повідомлення шляхом розміщення інформації на офіційному вебсайті. Оскільки позивач не вчинив дій щодо оформлення паспорта прив’язки — єдиного офіційного джерела ідентифікації суб’єкта — Суд визнав порядок повідомлення через сайт належним.

При ухваленні рішення Суд керувався статтями 19, 140, 144 Конституції України, статтями 2, 13, 16, 49, 63 Закону України «Про адміністративну процедуру», Законом України «Про благоустрій населених пунктів» та Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року № 244. Також Суд застосував концепцію «правового пуризму» (надмірного формалізму), викладену у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Sutyazhnik v. russia» (заява № 8269/02), наголосивши на неприпустимості скасування правильних по суті рішень через формальні дефекти.

Основні правові висновки Верховного Суду:

1.            Рішення органу місцевого самоврядування про демонтаж тимчасової споруди є адміністративним актом індивідуального характеру, прийнятим для припинення порушення у сфері благоустрою. У ситуації, коли власник об’єкта свідомо уникає ідентифікації через неоформлення дозвільних документів, публікація повідомлення на офіційному вебсайті є достатнім та законним способом реалізації принципу відкритості адміністративної процедури. Принцип офіційності зобов’язує орган встановлювати обставини справи, але не накладає на нього надмірний тягар пошуку особи за межами офіційних реєстрів.

2.            Порушення вимог адміністративної процедури є підставою для визнання рішення протиправним лише за умови його істотності — коли встановлено, що за умови дотримання процедури рішення суб’єкта владних повноважень могло бути іншим. У цій справі факт відсутності паспорта прив’язки є безумовною підставою для демонтажу відповідно до пункту 2.29 Порядку № 244. За таких обставин, участь особи у провадженні не могла змінити кінцевого висновку про необхідність усунення порушення благоустрою (за відсутності доказів існування чинного паспорта прив’язки або інших правових підстав для розміщення тимчасової споруди).

3.            Процедурне право на участь в адміністративному провадженні покликане захищати законні інтереси, а не легалізувати стан, що прямо суперечить вимогам законодавства. Наявність договору оренди землі або приміщення не замінює спеціальний містобудівний дозвіл та не створює легітимних очікувань на розміщення споруди без паспорта прив’язки. Суд підкреслив, що процедурні гарантії не можуть бути інструментом легалізації очевидного та беззаперечного порушення матеріального права, якщо рішення відповідає легітимній цілі та завданням органу влади.

4.            Тимчасова споруда за загальним правилом не є нерухомим майном, а її демонтаж розглядається як спеціальна адміністративна процедура, що не потребує попереднього судового рішення. Застосування судами надмірного формалізму при оцінці таких процедур нівелює принцип процесуальної економії та може завдати шкоди суспільним інтересам, зокрема у сфері інклюзивності міського простору та вільного пересування громадян.

 

Постанова Верховного Суду від 21 січня 2026 року у справі № 280/9029/24 (адміністративне провадження № К/990/42742/25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/133507454