Недопустимість відмови у правосудді у справах щодо збереження культурної спадщини та обов’язки власника пам’ятки архітектури

Недопустимість відмови у правосудді у справах щодо збереження культурної спадщини та обов’язки власника пам’ятки архітектури

 

Заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Відділу охорони культурної спадщини Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради та Управління культури, національностей та релігій Миколаївської обласної військової адміністрації до Товариства. Прокурор вимагав зобов’язати власника привести пам’ятку архітектури місцевого значення «Житловий будинок ХІХ століття» у місті Миколаєві до належного стану шляхом проведення відновлювальних та ремонтно-реставраційних робіт. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що пам’ятка перебуває у незадовільному стані та під загрозою знищення, а власник, попри умови охоронного договору, не вживає заходів для її збереження.

Миколаївський окружний адміністративний суд рішенням від 10 червня 2025 року позов задовольнив, вказавши, що режим воєнного стану не звільняє власника від обов’язку утримувати пам’ятку в належному стані. Проте П’ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 16 вересня 2025 року це рішення скасував та закрив провадження у справі. Апеляційний суд дійшов висновку, що органи охорони культурної спадщини не наділені правом звернення до суду з подібним позовом, а отже, таке право відсутнє й у прокурора. Суд апеляційної інстанції вважав, що єдиним законним способом судового реагування у такій ситуації може бути лише позов про примусовий викуп пам’ятки.

Верховний Суд касаційну скаргу прокуратури задовольнив частково, постанову апеляційного суду скасував, а справу направив для продовження розгляду. Суд констатував, що висновок апеляційної інстанції про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку жодної юрисдикції, фактично означає відмову у правосудді (denial of justice) у стратегічно важливій сфері охорони культурної спадщини. Верховний Суд наголосив, що охоронний договір є адміністративним договором, а спори щодо його виконання належать до юрисдикції адміністративних судів.

Мотивуючи свою позицію, Верховний Суд спирався на положення статті 54 Конституції України, яка гарантує охорону культурної спадщини державою, та норми Закону України «Про охорону культурної спадщини». Суд зазначив, що власник пам’ятки, укладаючи охоронний договір, бере на себе чіткі публічно-правові зобов’язання. Наявність у контролюючих органів повноважень щодо видання приписів не виключає їхнього права вимагати виконання умов охоронного договору в судовому порядку, особливо якщо власник ігнорує адміністративні розпорядження та перешкоджає обстеженню об’єкта.

Верховний Суд також проаналізував співвідношення різних заходів впливу на недобросовісного власника. Суд вказав, що примусовий викуп пам’ятки, передбачений статтею 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини», є крайнім (ультимативним) заходом втручання у право власності. Відповідно до принципу пропорційності та концепції «належного урядування», держава спочатку має застосувати менш обтяжливі заходи, як-от судове зобов’язання провести ремонтні роботи. Це дає власнику можливість зберегти майно у власності за умови дотримання охоронного режиму.

Окрему увагу Суд приділив міжнародно-правовим стандартам, зокрема Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи 1985 року та Рамковій конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства. Суд підкреслив, що в умовах повномасштабної збройної агресії рф проти України обов’язок власника щодо консервації та захисту пам’ятки підлягає виконанню незалежно від воєнного стану, оскільки збереження об’єктів культури є складовою захисту національної ідентичності.

Щодо повноважень прокурора, Верховний Суд підтвердив субсидіарну роль прокуратури у випадках, коли компетентні органи, знаючи про порушення, обмежуються лише листуванням і не звертаються до суду протягом розумного строку. Оскільки невиконання обов’язку з утримання пам’ятки є триваючим правопорушенням, яке загрожує безповоротною руйнацією об’єкта, прокурор мав законні підстави для представництва інтересів держави з метою забезпечення судового контролю за станом культурної спадщини.

Згідно з приписами частини першої статті 1, частин першої та другої статті 6, статей 23, 24 та 27 Закону України «Про охорону культурної спадщини», у поєднанні з пунктом 4 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, органи охорони культурної спадщини наділені правом звертатися до суду з позовами про зобов’язання власника пам’ятки виконати умови охоронного договору та привести об’єкт у належний технічний стан.

Основні правові висновки Верховного Суду:

1.     Охоронний договір за своєю правовою природою є адміністративним договором, оскільки спрямований на реалізацію публічно-значущих функцій держави у сфері збереження культурної спадщини. Відповідно, публічно-правові спори, що виникають з приводу виконання такого договору (зокрема, щодо обов’язку власника провести ремонтно-реставраційні роботи), підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства згідно з пунктом 4 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України.

2.     Примусовий викуп пам’ятки за статтею 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини» є крайнім (ультимативним) заходом втручання у право власності. З огляду на принцип пропорційності та концепцію «належного урядування», органи охорони культурної спадщини мають насамперед застосовувати менш обтяжливі заходи впливу, як-от судове зобов’язання власника виконати умови охоронного договору та привести об’єкт у належний стан, що забезпечує баланс між приватним правом власності та суспільним інтересом.

3.     Обов’язок власника утримувати пам’ятку архітектури в належному стані є безумовним і триває протягом усього періоду володіння об’єктом. Невиконання цього обов’язку, що призводить до занедбання чи руйнації пам’ятки, кваліфікується як триваюче правопорушення. Це виключає можливість застосування строків звернення до адміністративного суду до вимог про зобов’язання привести об’єкт у належний стан, оскільки протиправний стан існує до моменту його фактичного припинення (усунення руйнувань).

4.     Режим воєнного стану не звільняє власника пам’ятки культурної спадщини від виконання обов’язків щодо її збереження та утримання. Загроза втрати культурних цінностей через неналежний догляд або бездіяльність власника є неприпустимою, а судовий контроль за станом пам’яток у період збройного конфлікту є необхідною складовою захисту національної ідентичності та виконання міжнародних зобов’язань України за Гаазькою конвенцією 1954 року.

 

Постанова Верховного Суду від 27 січня 2026 року у справі № 400/1773/25 (адміністративне провадження № К/990/42626/25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/133645403