Недоведеність фінансових ризиків як перешкода для забезпечення позову у справах про оскарження штрафів за порушення трудового законодавства

Недоведеність фінансових ризиків як перешкода для забезпечення позову у справах про оскарження штрафів за порушення трудового законодавства

 

Служба у справах дітей звернулася до адміністративного суду з позовом про визнання протиправною та скасування постанови Міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про накладення штрафу у розмірі 24 000 грн за порушення законодавства про працю. Одночасно з позовом було подано заяву про забезпечення позову, в якій позивач просив зупинити стягнення коштів на підставі оскаржуваного акта до набрання законної сили судовим рішенням у справі. Обґрунтовуючи заяву, Служба вказувала на свій статус неприбуткової організації та стверджувала, що примусове виконання постанови може негативно вплинути на її діяльність.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, частково задовольнив заяву та зупинив стягнення за оскаржуваною постановою. Судові рішення були мотивовані тим, що оскільки постанова є виконавчим документом і може бути пред’явлена до примусового виконання в будь-який час, невжиття заходів забезпечення може істотно ускладнити ефективний захист прав позивача у разі задоволення його позову. Суди виходили з вірогідності настання негативних наслідків через розпочату процедуру стягнення коштів органами Казначейства.

Верховний Суд за результатами розгляду касаційної скарги скасував рішення попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову. Суд наголосив, що примусовий характер акта, який оскаржується, сам по собі не є безумовною та достатньою підставою для автоматичного вжиття заходів забезпечення позову. Факт порушення прав та інтересів особи підлягає доведенню у встановленому законом порядку шляхом подання належних та допустимих доказів.

Мотивуючи свою позицію, Верховний Суд зазначив, що інститут забезпечення позову є винятковим заходом, який не повною мірою узгоджується з принципами змагальності та рівності сторін. Тягар доказування наявності реальних, а не гіпотетичних ризиків покладається виключно на заявника. Загальні посилання на можливі негативні наслідки без документального підтвердження (наприклад, фінансових документів, що свідчать про загрозу суттєвого погіршення майнового стану) не можуть вважатися достатнім обґрунтуванням для вжиття відповідних заходів.

У межах цієї справи Суд встановив, що Служба не надала жодних доказів свого фактичного майнового стану та не обґрунтувала, яким чином стягнення штрафу у розмірі 24 000 грн зумовить настання незворотних наслідків або унеможливить її функціонування як суб’єкта владних повноважень. Посилання на статус неприбуткової організації без оцінки її бюджетних асигнувань та поточних активів є лише припущенням, яке не дозволяє встановити складність відновлення прав у майбутньому.

Окрему увагу Верховний Суд приділив необхідності дотримання балансу між приватним інтересом заявника та публічним інтересом, на захист якого спрямований оскаржуваний акт. Забезпечення позову не повинно створювати суттєвого дисбалансу або перешкоджати реалізації повноважень державних органів без належних правових підстав. Суд підкреслив, що правовий підхід, за яким оцінюється сума штрафу, майновий стан позивача та стадія виконавчого провадження, є обов’язковим для застосування у подібних категоріях спорів.

Для систематизації практики Верховний Суд сформулював алгоритм розгляду заяв про забезпечення позову: першочергове встановлення реальних ризиків на основі доказів; вибір найменш обтяжливого заходу, який є достатнім для захисту; перевірка переваги користі від заходу над потенційною шкодою для публічних інтересів чи відповідача. Застосування заходу у вигляді зупинення стягнення є доцільним лише тоді, коли заявник доведе, що витрати, пов’язані з майбутнім відновленням прав, будуть значними або процедура повернення коштів буде надмірно складною.

Позиція Суду ґрунтується на системному аналізі статей 150 та 151 Кодексу адміністративного судочинства України, положеннях Закону України «Про виконавче провадження» та нормах Конституції України щодо засад судочинства. Також Суд звернувся до змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (89) 8 «Про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах», де вказано, що рішення про тимчасовий захист приймається лише у разі, якщо виконання акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов’язане з труднощами.

Основні правові висновки Верховного Суду у цій справі: 

1. Факт прийняття відповідачем рішення, що обмежує діяльність особи, не свідчить автоматично про його очевидну протиправність; 

2. Відсутність у Законі «Про виконавче провадження» механізму автоматичного зупинення стягнення у разі судового оскарження акта не є самостійною підставою для забезпечення позову. Ключовим критерієм залишається доведеність того, що невжиття заходів призведе до невідворотної шкоди, яка значно перевищує інтереси держави у негайному виконанні постанови.

 

Постанова Верховного Суду від 07 серпня 2025 року у справі № 160/23979/24 (адміністративне провадження № К/990/19479/25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/129420881