Олександр Комаров: Головний урок конституційного кризи. Чому час поговорити про Конституцію

Матеріали опубліковано на сайті НВ.

Час задуматися над тим, наскільки наша Конституція відображає правду про нас


Здається, що вир конституційної кризи, яка була у епіцентрі публічного дискурсу та уваги медіа ще лише минулого тижня, поступово згасає. Ні, криза не знайшла свого вирішення, і лавина правотворчості, що започаткована законопроєктом президента, який закликає прямо проігнорувати Конституцію та покарати непокірний Конституційний суд, пронеслася ще майже трьома десятками проєктів різних законодавчих «рішень» та все ще не вилилась у якусь розв’язку цього конституційного цугцвангу.

Проте градус конфлікту схоже трохи знизився після фактичного блокування роботи Конституційного суду через відмову чотирьох суддів брати участь у засіданнях, а отже — відсутність кворуму. Користі це, звісно, не принесе, але запобігти ще більшій шкоді може. Загострення пристрастей, хоча б і тимчасово, минає. Парламент розглядатиме варіанти розв’язання (або ж поглиблення) конституційної кризи не раніше наступного тижня, і хоча до її завершення ще далеко, це добрий час для проміжної рефлексії.

Очевидно, що будь-яке із рішень, яке може прийняти парламент не лікуватиме глибинну хворобу, а буде лише спробою побороти конкретні її симптоми. Нинішня конституційна криза, незважаючи на всю ту шкоду, яку вона несе нашим абсолютно несталим інститутам та міжнародному іміджу України, водночас має і позитивний бік. Вона ще раз наочно відкриває перед нами проблему незбалансованості наших владних інститутів. Вона вчить нас, що «косметичних» реформ недостатньо, що настав час задуматись над конституційним дизайном нашого устрою. Час задуматись над тим, наскільки наша Конституція відображає правду про нас, наскільки ця компіляція передових закордонних досвідів періоду 90-х виявилась (не)життєздатною в умовах поступово зменшуваної ресурсної бази та відсутності вікових демократичних традицій.

У цьому немає нічого дивного. Інакше й бути не могло. Незалежність і демократичний устрій дістався нам у 1991 році не як результат поту і крові поколінь, не як результат усвідомленої всім суспільством потреби демократичних змін та перетворень. Скоріше, це було рішення десятків людей на горі радянської піраміди. Безумовно, народне прагнення до демократичних перетворень та панування на своїй землі було. Але інтелектуальний пошук відповіді на питання, навіщо нам потрібна держава і, головне, якою вона має бути, залишився предметом дискусії вузьких прошарків інтелігенції та пасіонарної молоді. Ця дискусія не охопила широкі маси населення. Тому немає нічого дивного у тому, що з часом демократію ми стали асоціювати з виборами, а лібералізм — з приватною власністю. 

Конституція — це фундаментальний договір, але це не «священна корова»

Сьогоднішня криза відкрила нам правду про наші інститути. Ми маємо Конституційний суд, який не піклується про власне сприйняття у суспільстві та власну легітимність. Суд, який поспішає захистити свій приватний інтерес та інтерес достатньо вузької в масштабах країни групи представників судової гілки влади, які живуть на наші ж податки. Суд, який зовсім не турбується, що одним махом із захистом інтересів цієї невеличкої групки, він визнає неконституційним законодавство щодо значно ширшого кола суб'єктів. І суд, який при цьому заявляє, що по-іншому було неможливо. Ні, можливо, і багато країн знають такі приклади.

Суд, який є настільки незалежним, що є чи не єдиним конституційним органом, який не має жодного зовнішнього контролю (після реформи 2016 року). Президент може бути усунений з посади в порядку імпічменту, Верховна Рада може бути розпущена, а суд… Суд може звільнити тільки сам себе.

Суд, який настільки звик писати що завгодно у своїх рішеннях, що він не намагається навіть створити хоча б вигляд якогось балансування між інтересами незалежного правосуддя та соціальним запитом на боротьбу з корупцією. Суд, який існує наче у паралельній реальності і для якого весь рух, вся мобілізація останніх п’яти років не має жодного значення. Суд, який в якості обґрунтування свого рішення намагається «згодувати» нам рядки більш ніж 230-річної давнини, написані рукою Александра Гамільтона у 78 випуску Федераліста. При цьому, звісно, ніхто не говорить про те, що сам подальший хід історії переконливо довів наскільки помилковим було уявлення про «найменш небезпечну» з усіх влад.

Суд, який навіть не помічає як безпосередньо втручається у сферу відповідальності законодавця і приміряє на себе роль мірила суспільної небезпечності, вирішуючи що ми можемо криміналізувати, а що ні, та ще й повчаючи законодавця критеріям криміналізації. Причому визнання неконституційною багатостраждальної статті про декларування недостовірною відбувається не шляхом наведення хоча б якогось притомного обґрунтування про порушення конституційних прав, а через ритуальні посилання до верховенства права.

Верховенство права — ще одна концепція яку ми настільки звикли повторювати протягом останніх десяти років, що, здається, в українській правовій реальності вона взагалі втратила будь-який конкретний зміст і перетворилася на абсолютно безформну концепцію, в яку можна «впихнути» будь-який зміст. Якою можна виправдати будь-яке рішення, під яку можна підвести абсолютно будь-яке обґрунтування. Не вірите? Просто відкрийте сайт Конституційного суду і подивіться скільки разів за останні 10 років суд посилався на верховенство права. І так, навіть у тому славнозвісному рішенні від 30 вересня 2010 року, яким неконституційними були визнані зміни до Конституції також не обійшлося без верховенства права.

Ми маємо президента, який заявляє про свою відданість Конституції, і, при першій же кризі навіть не намагається шукати конституційного виходу, а пробує «махати шашкою» у кращих традиціях більшовиків. Який управляє державою за принципом дворової бійки: якщо тебе вдарили — удар у відповідь сильніше. Президента, який бачить вихід із кризи у тому, щоб розігнати суд у неконституційний спосіб і «перепакувати» його відданими людьми. Неоковирність запропонованого рішення перевершує навіть найсміливіші очікування ідеологів «простих рішень та результатів». Така швидкість і примітивність президентського законопроєкту не може викликати у мене нічого іншого, ніж щирий подив. Подив від того, що така пропозиція виходить від юриста за освітою, який мав би розуміти як значення наявності сильного судового конституційного контролю у державі, так і всю небезпеку руйнування інституцій та відвертого відхилення від встановлених у Конституції «правил гри». Мав би, але або не розуміє, або зовсім не турбується про наслідки своєї пропозиції. Я навіть не знаю який із цих двох варіантів гірший.

Президента, який, виступаючи перед власною фракцією, не особливо переймається тим, що використовує елементи риторики диктаторів першої половини ХХ сторіччя. Президента, який вже не може переконати навіть власну фракцію у парламенті, яка на всі 100% завдячує своєю присутністю у Раді саме бренду, капіталу, прізвищу президента, підтримати його відчайдушну ініціативу. І, слава Богу, що не може. Бо якщо б зміг, то наша криза замість того, щоб рухатись по спіралі перетворилася б на вагонетку, яка неконтрольовано несеться вниз з гори без гальм. Президента, який каже, що у разі неприйняття його проєкту, на вулицях буде кровопролиття та смерть країни, хоча насправді саме реалізація його проєкту робить такий сценарій більш вірогідним.

Врешті-решт, ми маємо парламент, який вправляється у кількості законопроєктів спрямованих на вихід із протистояння. І намагається відшукати хоча б якийсь варіант «гасіння пожежі», усвідомлюючи конституційний глухий кут. Повністю анулювати наслідки рішення суду не вдасться, але можна зробити бодай щось. Тут слід визнати: на фоні Конституційного суду та президента, Верховна Рада (в цілому, колективно) виглядає найбільш притомно в українській конституційній кризі. Однак будь-яке із можливих рішень буде лише косметичним ремонтом будинку, в якому вже повністю прогнили стіни, дах і підлога.

Що ж міг би зробити парламент натомість? Він міг би думати стратегічно. Він міг би дати старт широкій суспільній дискусії про те, навіщо нам потрібна держава і як ми хочемо змоделювати і її, і наші відносини з нею. Старт широкої суспільної дискусії про необхідність нової Конституції, з новим балансом влади, з новими обіцянками, правдивими обіцянками, а не пустими деклараціями про право на безоплатну медицину, безоплатну освіту та достатній життєвий рівень, які просто не в силах забезпечити собі найбідніша країна Європи. Конституція, яка відображала б те, ким ми є, і чого ми прагнемо. Парламент міг би дати старт саме широкої публічної дискусії про ці питання. Не того, що наразі відбувається за закритими дверима на нарадах робочої групи з питань підготовки пропозицій щодо внесення змін до Конституції України Комісії з питань правової реформи при президенті України, а саме широкої публічної дискусії. Широкого громадського обговорення того, які уроки ми вивчили за ці 24 роки і як ми хочемо перезавантажити цю держави. Бо коли інститути, які ми створили для того, щоб зробити наше життя кращим, не виконують цю функцію, немає нічого грішного у тому, щоб повністю перезапустити всю систему.

Конституція — це фундаментальний договір, але це не «священна корова». Можливо, результатом широкого обговорення стануть нові установчі збори і створення нової форми організації суспільства на цій території, із новою Конституцією.

Читайте також
0 коментарiв
Для того, щоб залишати коментарi, необхiдно увiйти в профiль