Баланс публічного та приватного інтересів у сфері планування територій: межі процедурних порушень та предметна юрисдикція спорів

Баланс публічного та приватного інтересів у сфері планування територій: межі процедурних порушень та предметна юрисдикція спорів

У червні 2025 року ПАТ звернулося до суду з позовом до Хмельницької міської ради. Позивач вимагав скасувати рішення ради про створення скверу на прилеглій до готелю території та надання цієї ділянки у постійне користування комунальному підприємству. Товариство стверджувало, що на цій ділянці розташована автостоянка готелю, передбачена ще проєктною документацією 1985 року, а ліквідація паркомісць порушує державні будівельні норми щодо експлуатації готелів категорії «три зірки». Також позивач наголошував на процедурних порушеннях: його не запросили на засідання профільної комісії та сесії, а в порядку денному не було чітко вказано питання про сквер.

Хмельницький окружний адміністративний суд рішенням від 28 серпня 2025 року, яке підтримав Сьомий апеляційний адміністративний суд постановою від 03 листопада 2025 року, позов задовольнив. Суди попередніх інстанцій погодилися, що спір є публічно-правовим, оскільки стосується планування території. Вони визнали, що рада порушила принципи гласності та законності, не забезпечивши участь позивача у прийнятті рішень, які зачіпають його інтереси як фактичного користувача стоянки.

Верховний Суд за результатами розгляду касаційної скарги міської ради скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд підтвердив, що такі спори належать до адміністративної юрисдикції, оскільки стосуються здійснення владно-розпорядчих функцій у сфері містобудування. Проте Суд вказав на недоведеність реального порушення прав готелю, оскільки технічна документація минулих років не замінює собою правовстановлюючих документів на землю.

Мотиви Верховного Суду ґрунтувалися на тому, що суди не перевірили статус спірної ділянки та наявність у позивача законних речових прав на неї. Суд зазначив, що сам по собі намір отримати ділянку в оренду не створює «законного очікування» у розумінні Конвенції про захист прав людини. Також було наголошено, що в умовах воєнного стану органи місцевого самоврядування звільнені від обов’язку попереднього оприлюднювати проєкти рішень, а процедурні недоліки (незапрошення на сесію) можуть бути підставою для скасування акта лише у разі, якщо вони реально вплинули на правомірність вирішення справи по суті.

Під час ухвалення постанови Верховний Суд керувався статтями 19 та 55 Конституції України, статтями 12, 122 Земельного кодексу України, статтями 26 та 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також нормами Закону України «Про адміністративну процедуру» та Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Суд також урахував положення ДБН В.2.2-20:2008 щодо вимог до готельних об’єктів та принципи офіційного з’ясування обставин справи.

Основні правові висновки Верховного Суду:

 

1.                 При визначенні предметної юрисдикції спорів щодо оскарження рішень про планування території та створення об’єктів благоустрою вирішальним є зміст правовідносин. Якщо позов спрямований на перевірку законності виконання радою публічно-владних функцій у сфері містобудування, такий спір є публічно-правовим незалежно від наявності у позивача речового права на землю. З набранням чинності Законом «Про адміністративну процедуру» (15.12.2023) такі спори підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства як справи щодо прийняття адміністративних актів.

2.                 Процедурне порушення (наприклад, ненаправлення персонального повідомлення суміжному землекористувачу про розгляд питання на сесії) може бути підставою для визнання рішення протиправним лише тоді, коли воно істотно вплинуло або могло вплинути на зміст прийнятого рішення. Відповідно до статті 87 Закону «Про адміністративну процедуру», порушення, які не змінили правомірність вирішення справи по суті, не є самостійною підставою для скасування акта суб’єкта владних повноважень.

3.                 Наявність об’єкта на планах благоустрою чи актах приймання будівлі в експлуатацію минулих років (наприклад, автостоянки готелю) фіксує лише архітектурно-планувальні рішення, проте не породжує у суб’єкта господарювання речових прав (власності чи користування) на земельну ділянку комунальної власності. Технічні вимоги державних будівельних норм (ДБН) щодо кількості паркомісць є вимогами до експлуатації об’єкта, а не актом відведення землі.

4.                 Частина десята статті 9 Закону «Про правовий режим воєнного стану» звільняє органи місцевого самоврядування від обов’язку оприлюднювати проєкти рішень за 10 днів до їх розгляду. Це спеціальна норма, яка на період війни змінює загальні вимоги Закону «Про доступ до публічної інформації», тому відсутність попереднього оприлюднення проєкту про створення скверу не є порушенням закону в цей період.

5.                 При перевірці законності рішень про зміну цільового використання території (створення скверу на місці фактичної стоянки) суд зобов’язаний оцінити пропорційність втручання. Це передбачає зіставлення легітимної публічної мети (потреба громади у рекреаційній зоні) із приватним інтересом особи, а також з’ясування можливості забезпечення нормативних потреб об’єкта (паркомісць) за рахунок інших ділянок, що перебувають у законному користуванні позивача.

Постанова Верховного Суду від 26 лютого 2026 року у справі № 560/9936/25 (адміністративне провадження № К/990/47478/25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/134399366