Хохуляк В. Застосування Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду положень Конституції України як норм прямої дії при розгляді податкових спорів

В’ячеслав Хохуляк

доктор юридичних наук, доцент, суддя Верховного Суду 

ORCID ID 0000-0002-0742-4450

УДК

ЗАСТОСУВАННЯ КАСАЦІЙНИМ АДМІНІСТРАТИВНИМ СУДОМ У СКЛАДІ ВЕРХОВНОГО СУДУ ПОЛОЖЕНЬ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ЯК НОРМ ПРЯМОЇ ДІЇ ПРИ РОЗГЛЯДІ ПОДАТКОВИХ СПОРІВ

Анотація

Зважаючи на те, що сучасний стан взаємодії суспільства і держави у сфері публічних фінансів характеризується особливостями, зумовленими специфікою самих публічних фінансів, їх особливим значенням для стабільного функціонування держави та забезпечення суспільних інтересів, важливим є аналіз практики застосування норм Конституції України у судовій діяльності, зокрема, при розгляді податкових спорів.

Аналізуючи практику застосування Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду положень Конституції України як норм прямої дії при розгляді податкових спорів, можна виділити певні групи (блоки) категорій справ, при розгляді яких судом сформовані правові висновки за наслідками застосування норм Конституції України як норм прямої дії, а саме: справи про визнання нечинним нормативно-правового акту, прийнятого без дотримання порядку його доведення до відома населення, на підставі якого винесене податкове повідомлення-рішення контролюючого органу; справи про визнання неправомірними дій (бездіяльності) контролюючого органу при проведенні перевірок; справи про застосування фінансових санкцій за неподання платниками податків звітів про власну фінансову діяльність (чи певні види такої діяльності); справи про застосування до платників податків фінансових санкцій за порушення податкових зобов’язань.

При розгляді податкових спорів Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду неодноразово наголошено на необхідності та значимості застосування положень Конституції України, якими прямо передбачено та гарантовано захист платником податку у суді своїх прав та інтересів. Стверджується, що право особи на доступ до правосуддя гарантоване статтею 55 Основного Закону, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об`єднань та посадових осіб. 

Разом з тим, позовні вимоги про визнання  пріоритетним застосування до спірних правовідносин приписів Конституції України Верховним Судом визнано такими, що не можуть розглядатись за правилами адміністративного судочинства, оскільки це виходить за межі можливих способів захисту порушеного права, визначених Кодексом адміністративного судочинства України.

Важливе значення для формування єдності та сталості практики правозастосування, а також забезпечення правової визначеності як складової принципу верховенства права має механізм застосування Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду положень Конституції України як норм прямої дії при розгляді податкових спорів.

Правова основа такого механізму закладена безпосередньо у Основному законі нашої держави, частина друга статті 8 якого гласить, що норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується[1]. 

Дане положення знайшло своє втілення у Кодексі адміністративного судочинства України, згідно з частинами першою-третьою статті 7 якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акту Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акту, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України[2].

Як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 01.11.1996 року, оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії,  суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції та в усіх  необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй[3].

Вказаною постановою Пленуму Верховного Суду України також вперше визначено, в яких саме випадках суд зобов'язаний безпосередньо застосовувати норми Конституції України. Це відбувається в разі: - коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; - коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; - коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України; - коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

При цьому, як передбачено даною постановою Пленуму Верховного Суду України, суд може на підставі статті 144 Конституції визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі статті 124 Конституції - акти органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не вимагається.

Внаслідок конституційних змін 2016 року Верховним Судом не надаються подібні узагальнюючі положення, оскільки натомість Верховний суд, застосовуючи конституційні норми, зіставляючи до них норми законів та інших нормативно правових актів та фактичні обставини справи, формує правові позиції, що застосовуються всіма судами в системі судоустрою.

Так, прикладом правозастосування положень Конституції України як норм прямої дії може бути сформована Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду правова позиція у справі № 200/2402/19-а[4]. Зокрема, трактуючи зміст положень частини четвертої, п’ятої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України (згідно яких, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України) судом, з посиланням на Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що до джерел права, що застосовуються судом при розгляді справ, законом віднесено також Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. 

Керуючись положенням частини другої статті 19 Конституції України, згідно якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, положенням пункту 3 частини першої статті 116 Конституції України, за яким Кабінет Міністрів України, серед іншого, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики держави, суд вказав, що центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, може прийняти рішення про зміну основного місця обліку великого платника податків. Даний висновок Верховного Суду сформульовано із врахуванням також приписів пункту сьомого статті 64 Податкового кодексу України та пункту третього частини першої статті 2, частини другої статті 19, абзацу дванадцятого пункту шостого частини першої статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»[5]. З огляду на зазначене, Верховним Судом вказано, що невід`ємною складовою правового регулювання відносин у сфері оподаткування є визначення правового механізму діяльності державних органів, на які покладається обов`язок контролю за виконанням державної політики у цій сфері. 

Досліджуючи обставини в рамках даної справи, Верховний Суд вказав, що  саме Центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за приписами пункту сьомого статті 64 Податкового кодексу України, визначає порядок обліку платників податків у контролюючих органах та порядок формування Реєстру великих платників податків на відповідний рік з урахуванням критеріїв, визначених цим Кодексом для великих платників податків. З огляду на це, у разі включення платника податків до Реєстру великих платників податків на нього поширюються особливості, визначені Податковим кодексом України для великих платників податків.

Після включення платника податків до Реєстру великих платників податків та отримання повідомлення центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, про таке включення платник податків зобов`язаний стати на облік у контролюючому органі, що здійснює супроводження великих платників податків, з початку податкового періоду (календарного року), на який сформовано Реєстр. Щодо великих платників податків, які самостійно не стали на облік у контролюючому органі, що здійснює супроводження великих платників податків, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, приймає рішення про зміну основного місця обліку та переведення їх на облік у контролюючі органи, що здійснюють супроводження великих платників податків.

На основі положень (абзаців третього, четвертого, п’ятого пункту сьомого статті статті 64 Податкового кодексу України[6], суд вказав, що у разі відсутності за місцем реєстрації великого платника податків контролюючого органу, що здійснює супроводження великих платників податків, облік такого платника податків за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, здійснюється або територіально найближчим контролюючим органом, що здійснює супроводження великих платників податків, або іншим контролюючим органом. З цього випливає, що зазначене переведення здійснене органом, що уповноважений на таке переведення, у зв`язку і  внаслідок реорганізації системи контролюючих органів, тобто у випадку й у спосіб, визначений законом.

Дослідивши дотримання вимоги пропорційності введених обмежень, з огляду на встановлену судом об’єктивну неможливість продовження функціонування спеціалізованого органу податкового контролю з обслуговування великих платників на непідконтрольній Україні території, судді палати не знайшли підстав обґрунтовано стверджувати про відсутність необхідного балансу між інтересами окремого платника й інтересами громадянського суспільства у період збройної агресії у правовідносинах, безпосередньо пов`язаних з такими обставинами та, з урахуванням суті ненаданої пільги, – про покладення на платника надмірного тягаря[7].

Крім того, установлені обмеження судом визнані такими, що відповідають критерію «необхідність у демократичному суспільстві». Дана правова позиція базується також на положеннях, сформульованих у рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, згідно яких верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо[8].

Аналізуючи практику застосування Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду положень Конституції України як норм прямої дії при розгляді податкових спорів, хотілось би окремо виділити певні групи (блоки) категорій справ, при розгляді яких судом сформовані правові висновки за наслідками застосування норм Конституції України як норм прямої дії, а саме: 

- справи про визнання нечинним нормативно-правового акту, прийнятого без дотримання порядку його доведення до відома населення, на підставі якого винесене податкове повідомлення-рішення контролюючого органу;

- справи про визнання неправомірними дій (бездіяльності) контролюючого органу при проведенні перевірок;

- справи про застосування фінансових санкцій за неподання платниками податків звітів про власну фінансову діяльність (чи певні види такої діяльності);

- справи про застосування до платників податків фінансових санкцій за порушення податкових зобов’язань.

Зокрема, при розгляді справ про визнання нечинним нормативно-правового акту, прийнятого без дотримання порядку його доведення до відома населення, на підставі якого винесене податкове повідомлення-рішення контролюючого органу, Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду сформовано правовий висновок, згідно якого у випадку прийняття місцевою радою рішення про встановлення місцевого податку, оприлюднення такого рішення є передумовою застосування відповідного податку до громадян, оскільки наведені вище положення Податкового кодексу України необхідно застосовувати з урахуванням норм Конституції України, які є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується[9].

Враховуючи нормативну вимогу, згідно якої місцеві ради мають обов`язково встановити (відповідним рішенням місцевої ради) податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для об`єктів нежитлової нерухомості, суд визначив, що таке рішення має бути оприлюдненим до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.

Судом також відзначено ту обставину, що наявність у Податковому кодексі України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) норм, які регулюють правила справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не є підставою для його справляння за відсутності відповідного рішення місцевої ради, оскільки Верховна Рада України відповідно до підпункту 12.1.2 пункту 12.1 статті 12 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад[10].

Відповідно до підпункту 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі якщо сільська, селищна або міська рада не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів та акцизного податку в частині реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, що є обов`язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.

З огляду на вказане, судом констатовано, що наведені положення Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) необхідно застосовувати з урахуванням норм Конституції України, які є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Так, за змістом статті 57 Основного Закону кожному гарантується право знати свої права і обов`язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов`язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов`язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. Тобто, статтею 57 Конституції України, яка є нормою прямої дії, фактично констатовано необхідність визнання нечинним нормативно-правового акту, прийнятого без дотримання порядку доведення його до відома населення, безвідносно до будь-яких обставин. При цьому статтею 64 Конституції України передбачено, що зазначене конституційне право громадянина не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

При розгляді справ про визнання неправомірними дій (бездіяльності) контролюючого органу при проведенні перевірок Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду застосовується положення частини другої статті 19 Конституції України, згідно якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 

Так, на підставі застосування даного конституційного положення як норми прямої дії, а також на основі системного аналізу положень підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, пункті 78.2 статті 78 Податкового кодексу України, якими чітко визначено, що контролюючим органам забороняється проводити документальні позапланові перевірки, передбачені підпунктами 78.1.1, 78.1.4, 78.1.8 пункту 78.1 статті 78 цього Кодексу, у разі, якщо питання, що є предметом такої перевірки, були охоплені під час попередніх перевірок платника податків, положень пунктів 81.1, 81.2 статті 81 цього кодексу та положень пункту 94.1, підпункту 94.2.3 пункту 94.2 статті 94 Податкового кодексу України, якими закріплене визначення, умови та порядок застосування адміністративного арешту майна платника податків, як виняткового способу забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом, цими нормами серед іншого передбачено, що арешт майна може бути застосовано, зокрема, якщо платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу, судом сформульовано висновок, що обов’язок платника податків допустити контролюючий податковий орган до проведення перевірки виникає виключно за наявності сукупності всіх законодавчо визначених підстав для її проведення. При цьому, слід враховувати, що податковим законодавством регламентовано імперативну заборону повторного проведення документальної позапланової перевірки, передбаченої, зокрема підпункту 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, у разі, якщо питання, що є предметом такої перевірки, були охоплені під час попередньої перевірки платника податків[11].

Розглядаючи справи про застосування фінансових санкцій за неподання платниками податків звітів про власну фінансову діяльність, зокрема, звіту про контрольовані операції за певний звітний період, Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду зазначено, що Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. У свою чергу в рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1/99 зазначено, що частину першу статті 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце[12].

Із врахуванням приписів статті 58 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, а також того, що саме з 01.01.2017 статтю 120 Податкового кодексу України доповнено пунктом 120.4, який на момент вчинення позивачем порушення у виді неподання звіту про контрольовані операції за 2015 рік та застосування за це штрафних санкцій у 2016 році не існувало, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, при розгляді справи, дійшла висновку про відсутність законних підстав для застосування до позивача штрафних санкцій на підставі пункту 120.4 статті 120 Податкового кодексу України у редакції, чинній з 01.01.2017 року[13].

При розгляді справи про застосування до платників податків фінансових санкцій за порушення податкових зобов’язань, зокрема, щодо оскарження податкових повідомлень-рішень, винесених на підставі акту перевірки, яким встановлено заниження сум доходів, що враховуються при визначенні об’єкта оподаткування, Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду, з врахуванням положення частини другої статті 61 Конституції України, згідно якого, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, зазначено, що чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов’язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов`язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов`язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов`язань. А тому, за умови, коли податковим органом не встановлено наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу[14].

Окремо слід відзначити, що при розгляді податкових спорів Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду неодноразово наголошено на необхідності та значимості застосування положень Конституції України, якими прямо передбачено та гарантовано захист платником податку у суді своїх прав та інтересів. Зокрема, стверджується, що право особи на доступ до правосуддя гарантоване статтею 55 Основного Закону, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об`єднань та посадових осіб. При цьому враховується, що відповідно до частин першої, третьої статті 124 Основного Закону України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно з частиною першою та п`ятою статті 125 Конституції України, судоустрій в Україні будується, зокрема, за принципом спеціалізації, відповідно до якого з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди. Власне, саме для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів[15].

З урахуванням зазначеного суд погодився з правовим висновком колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, згідно якого конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур). Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про таке порушення[16].

Виділивши групи (блоки) категорій справ, при розгляді яких Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду сформовані правові висновки за наслідками застосування норм Конституції України як норм прямої дії, вважається за необхідне окремо зупинитись на практиці розгляду даним судом справ про визнання дій суб’єкта владних повноважень неправомірними на підставі рішень Конституційного Суду України та про застосування норм Конституції України як норм прямої дії.

Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі №760/4711/15-а задовольнив позов фізичної особи частково,  в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, дана особа просила: визнати на підставі рішення Конституційного Суду України № 1-р/2018 від 27 лютого 2018 р., що оподаткування сум пенсії позивача за період з 01.02.2015 по 01.07.2016 відповідно абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України суперечить частині першій статті 8 Конституції України, статті 21, частинам першій, другій статті 24 Конституції України, статті 46 Конституції України та застосувати вказані статті Конституції України як норми прямої дії; визнати на підставі норм статті 8, статті 21, частин першої, другої статті 24, статті 46 Конституції України неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо зменшення розміру пенсії позивача за період з 01.02.2015 по 01.07.2016 шляхом утримання податку та військового збору з сум пенсії відповідно п.п. 164.2.19 п. 164.2 статті 164 Податкового кодексу України в редакції Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» № 71-VІІІ від 28 грудня 2014 р.; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві провести перерахунок пенсії позивача за період з 01.02.2015 по 01.07.2016 без оподаткування сум пенсії; стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на користь позивача неправомірно утримані суми податку на доходи фізичних осіб та військового збору[17].

Провадження у даній справі було зупинене до прийняття рішення Конституційним Судом України за поданням Верховного Суду України щодо конституційності підпункту 164.2.19 пункту 164.2 ст.164 Податкового кодексу України в редакції Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» або отримання від Верховного Суду України листа із відмовою за вищенаведеним зверненням районного суду. Підставою цьому стала ухвала Солом`янського суду міста Києва від 28.05.2015, якою суд вирішив звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезазначених положень Податкового кодексу України в редакції Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 р. № 71-VІІІ[18], а саме того, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються: суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує три розміри мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць), встановленої на 1 січня звітного податкового року, – у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи не оподатковуються в країні їх виплати.

Вирішуючи порушені в конституційних поданнях питання, Конституційний Суд України виходив серед іншого з того, що у Конституції України встановлено, що Україна є соціальною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3); права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками соціального походження, майнового стану або іншими ознаками (частини перша, друга статті 24).

Конституційні приписи, передбачені статтями 1, 3, 8, 21 частиною першою статті 24, статтею 46 Основного Закону України, забезпечують реалізацію прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на пенсійне забезпечення, правові гарантії, правову визначеність і пов’язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки вчинених ними дій і бути впевненими у своїх правомірних очікуваннях стосовно того, що набуте ними на підставі чинного законодавства право буде реалізовано в повному обсязі. Беручи до уваги наведене, Конституційний Суд України вважає, що у сфері пенсійного забезпечення справедливим має визнаватися такий підхід законодавця, за якого забезпечується пропорційне співвідношення між страховими внесками та призначеним розміром пенсійних виплат, а застрахована особа може безперешкодно реалізувати своє право на пенсію у повному обсязі. У законодавстві про пенсійне забезпечення в Україні таке співвідношення досягається встановленням залежності розміру пенсії від тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу) застрахованої особи, тобто від загальної суми сплачених за застраховану особу страхових внесків протягом всього періоду роботи, що передував призначенню або перерахунку пенсії (стаття 7 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування", статті 19, 20, 21, 29, 30, 31, 32, 44, 45, 49, 53 Закону України «Про пенсійне забезпечення»). Саме тому запровадження її оподаткування, починаючи з певного її розміру, порушує справедливий підхід до встановлення пенсії, оскільки призводить до зменшення її фактичного розміру, який встановлюється з урахуванням співвідношення між тривалістю страхового стажу та розміром заробітної плати (доходу) застрахованої особи. 

З огляду на вказане, Конституційний Суд України вважає, що правове регулювання у сфері оподаткування пенсій певних категорій осіб спотворює сутність обов’язку держави щодо гарантування права застрахованих осіб на пенсію, оскільки не узгоджується з принципом рівності, а також з обумовленою ним вимогою збалансування прав та обов’язків. Застосований законодавцем підхід до визначення категорій (груп) пенсіонерів, пенсії яких підлягають оподаткуванню, свідчить про порушення такого принципу. З цього, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення абзацуhttps://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17 - n9860 першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Кодексу суперечить статті 21, частинам першій, другій статті 24 Основного Закону України[19].

Саме враховуючи рішення Конституційного Суду України, а також те,  що позивач звернувся до суду першої інстанції ще в березні 2015 року, а рішення Конституційного Суду України винесене в лютому 2018 року та приймалось, в тому числі, на підставі позовної заяви позивача, відзначаючи, що вказана справа носить вагоме значення для формування високого рівня довіри громадян України до національного судочинства України, Верховний Суд прийшов до висновку, згідно із яким даний позов підлягає задоволенню частково, із скасуванням рішень судів попередніх інстанцій та винесенням нового рішення. Разом з тим, колегією суддів Касаційного адміністративного суду у даному рішенні зазначено, що позовна вимога про визнання  пріоритетним застосування до спірних правовідносин приписів Конституції України не може бути розглянута за правилами адміністративного судочинства, так як в силу приписів статей 5, 245 Кодексу адміністративного судочинства України виходить за межі можливих способів захисту порушеного права, а також повноважень адміністративного суду[20].

Таким чином, як свідчить практика застосування Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду положень Конституції України як норм прямої дії при розгляді податкових спорів, даний механізм є ефективним інструментом реалізації забезпечуваної державою гарантії захисту та відстоювання суб’єктом податкових правовідносин своїх прав та інтересів. Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду сформовано ряд правових висновків за наслідками застосування норм Конституції України як норм прямої дії при розгляді податкових спорів, що дозволяє умовно виділити певні групи (блоки) даних категорій справ. Разом з тим, позовні вимоги про визнання  пріоритетним застосування до спірних правовідносин приписів Конституції України Верховним Судом визнано такими, що не можуть розглядатись за правилами адміністративного судочинства, оскільки це виходить за межі можливих способів захисту порушеного права, визначених Кодексом адміністративного судочинства України.

Список використаних джерел

Нормативно-правові акти

1.        Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР (зі змінами). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text (дата звернення: 26.12.2021).

2.        Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 06 липня 2005 р. № 2747-IV (зі змінами). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#Text (дата звернення: 26.12.2021).

3.        Податковий кодекс України: Закон України від 02 грудня 2010 р. № 2755-VI (зі змінами). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text (дата звернення: 26.12.2021).

4.        Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 р. № 794-VII (зі змінами). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/794-18 (дата звернення: 26.12.2021).

5.        Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 р. № 71-VІІІ (зі змінами). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/71-19#Text (дата звернення: 26.12.2021).

Судова практика

6.        Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 01 листопада 1996 р. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96#Text (дата звернення: 26.12.2021).

7.        Рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 р., № 1/99. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-99#Text (дата звернення: 26.12.2021).

8.        Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р., № 15-рп/2004. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v015p710-04#Text (дата звернення: 26.12.2021).

9.        Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 р., № 1-р/2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-18#Text (дата звернення: 26.12.2021).

10.    Постанова Верховного Суду України у складі колегії суддів Судової палати в адміністративних справах від 15 листопада 2016 р. у справі № 800/301/16. URL: http://reestr.court.gov.ua/Review/63445933 (дата звернення: 26.12.2021).

11.    Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 січня 2019 р. у справі № 826/11144/17. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/79409388 (дата звернення: 26.12.2021).

12.    Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 р. у справі №825/1446/16. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/87963075 (дата звернення: 26.12.2021).

13.    Постанова Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 11 вересня 2020 р. у справі № 200/2402/19-а. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/92334041 (дата звернення: 26.12.2021).

14.    Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 листопада 2020 р. у справі № 818/1310/17. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/93119278 (дата звернення: 26.12.2021).

15.    Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 квітня 2021 р. у справі № 813/2331/17. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/96592258 (дата звернення: 26.12.2021)

16.    Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 червня 2021 р. у справі № 820/5900/16. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/97357128 (дата звернення: 26.12.2021).

17.    Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 червня 2021 р. у справі № 520/2700/19. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/97735784 (дата звернення: 26.12.2021).

18.    Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 липня 2021 р. у справі № 810/951/17. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/98646078 (дата звернення: 26.12.2021).

19.    Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 листопада 2021 р. у справі № 802/1286/17-а. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/100856618 (дата звернення: 26.12.2021).

20.    Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 листопада 2021 р. у справі № 760/4711/15-а. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/101454982 (дата звернення: 26.12.2021).

 
[1] Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР (зі змінами). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text (дата звернення: 26.12.2021).
[2] Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 06 липня 2005 р. № 2747-IV (зі змінами). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#Text (дата звернення: 26.12.2021).
[3] Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 01 листопада 1996 р. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96#Text (дата звернення: 26.12.2021).
[4] Постанова Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 11 вересня 2020 р. у справі № 200/2402/19-а. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/92334041 (дата звернення: 26.12.2021).
[5] Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 р. № 794-VII (зі змінами). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/794-18 (дата звернення: 26.12.2021).
[6] Податковий кодекс України: Закон України від 02 грудня 2010 р. № 2755-VI (зі змінами). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text (дата звернення: 26.12.2021).
[7] Постанова Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 11 вересня 2020 р. у справі № 200/2402/19-а. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/92334041 (дата звернення: 26.12.2021).
[8] Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р., № 15-рп/2004. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v015p710-04#Text (дата звернення: 26.12.2021).
[9] Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 червня 2021 р. у справі № 820/5900/16. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/97357128 (дата звернення: 26.12.2021); Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 квітня 2021 р. у справі № 813/2331/17. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/96592258 (дата звернення: 26.12.2021); Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 р. у справі №825/1446/16. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/87963075 (дата звернення: 26.12.2021).
[10] Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 липня 2021 р. у справі № 810/951/17. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/98646078 (дата звернення: 26.12.2021).
[11]  Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 січня 2019 р. у справі № 826/11144/17. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/79409388 (дата звернення: 26.12.2021).
[12] Рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 р., № 1/99. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-99#Text (дата звернення: 26.12.2021).
[13] Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 листопада 2021 р. у справі № 802/1286/17-а. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/100856618 (дата звернення: 26.12.2021).
[14] Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 червня 2021 р. у справі № 520/2700/19. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/97735784 (дата звернення: 26.12.2021).
[15] Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 листопада 2020 р. у справі № 818/1310/17. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/93119278 (дата звернення: 26.12.2021).
[16] Постанова Верховного Суду України у складі колегії суддів Судової палати в адміністративних справах від 15 листопада 2016 р. у справі № 800/301/16. URL: http://reestr.court.gov.ua/Review/63445933 (дата звернення: 26.12.2021).
[17] Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 листопада 2021 р. у справі № 760/4711/15-а. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/101454982 (дата звернення: 26.12.2021).
[18] Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 р. № 71-VІІІ (зі змінами). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/71-19#Text (дата звернення: 26.12.2021).
[19] Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 р., № 1-р/2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-18#Text (дата звернення: 26.12.2021).
[20] Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 листопада 2021 р. у справі № 760/4711/15-а. URL: https://reestr.court.gov.ua/Review/101454982 (дата звернення: 26.12.2021).

Читайте також
0 коментарiв
Для того, щоб залишати коментарi, необхiдно увiйти в профiль