Процесуальна бездіяльність органу місцевого самоврядування щодо розгляду подання про віднесення земель до самозалісених ділянок

Процесуальна бездіяльність органу місцевого самоврядування щодо розгляду подання про віднесення земель до самозалісених ділянок

У грудні 2024 року Прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України та його міжрегіонального управління з позовом до Селищної ради. Вимоги стосувалися визнання протиправною бездіяльності ради щодо невинесення на розгляд сесії подання про віднесення земельних ділянок площею понад 1700 га до самозалісених та зобов'язання ради прийняти відповідне рішення. Обґрунтовуючи позов, Прокурор зазначав, що залісені ділянки фактично існують, проте орган місцевого самоврядування ухиляється від виконання свого обов'язку, обмежуючись листуванням замість ухвалення рішення на пленарному засіданні.

Полтавський окружний адміністративний суд рішенням від 08 квітня 2025 року, яке підтримав Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 07 липня 2025 року, задовольнив позов частково. Суди визнали бездіяльність Селищної ради протиправною та зобов'язали її розглянути подання на сесії. Водночас у вимозі зобов'язати раду прийняти саме позитивне рішення про віднесення земель до самозалісених було відмовлено, оскільки суди вважали це дискреційними повноваженнями органу місцевого самоврядування.

Верховний Суд за результатами розгляду касаційних скарг Прокурора та Селищної ради ухвалив постанову про часткове задоволення обох скарг, скасування рішень попередніх інстанцій та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд підтвердив правомірність звернення прокурора та обов'язковість розгляду таких питань саме сесією ради, проте вказав на неповне з'ясування обставин щодо того, яке саме з декількох існуючих подань було предметом невжиття заходів щодо його розгляду та чи стосувалися вони одних і тих самих ділянок.

Мотивуючи своє рішення, Верховний Суд спирався на те, що процедура віднесення земельних ділянок комунальної власності до самозалісених має чітко визначений законом порядок, який не передбачає можливості заміни рішення ради листами голови чи висновками комісій. Суд зазначив, що бездіяльність у таких правовідносинах має триваючий характер, оскільки спрямована на захист екологічних інтересів держави щодо збереження лісового фонду. Також Верховний Суд наголосив на субсидіарній ролі прокурора, яка активується у разі, якщо уповноважений орган (у цьому випадку структури лісового господарства) не здійснює належного судового захисту через відсутність коштів на сплату судового збору чи іншу пасивну позицію.

Під час ухвалення рішення Суд застосував положення статті 131-1 Конституції України, статей 26 та 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також статті 57-1 Земельного кодексу України та статті 1 Лісового кодексу України. Окрім того, Верховний Суд урахував правові позиції щодо принципу правової визначеності та правовий підхід, викладений у Рішенні Конституційного Суду України від 03 грудня 2025 року № 6-р(ІІ)/2025.

 

Основні правові висновки Верховного Суду:

1.                 Рішення про віднесення земельних ділянок комунальної власності до самозалісених є актом розпорядження майном територіальної громади, який відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» має прийматися виключно на пленарному засіданні ради. Надання відповіді у формі листа селищного голови чи повідомлення постійної комісії не є належним способом реагування на подання компетентного органу та свідчить про протиправну бездіяльність ради.

2.                 Відповідно до абзацу 3 частини другої статті 57-1 Земельного кодексу України, отримання радою подання від територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, створює для неї процедурний обов'язок розглянути це питання. Роль ради у цьому процесі полягає у формалізації фахового висновку спеціалізованого органу, який володіє експертизою для ідентифікації самозалісених ділянок, а не у вільному виборі — розглядати таке подання чи ні.

3.                 Бездіяльність органу місцевого самоврядування щодо розгляду подання про віднесення земель до самозалісених ділянок має триваючий характер. Протиправний стан пасивної поведінки суб'єкта владних повноважень триває до моменту ухвалення радою остаточного рішення за результатами розгляду подання на сесії, а тому строк звернення до суду не може вважатися пропущеним, поки обов’язок не виконано.

4.                 Прокурор має право на представництво інтересів держави у суді, якщо уповноважений орган (Державне агентство лісових ресурсів України) обізнаний про порушення, проте не вживає заходів судового захисту, зокрема через відсутність фінансування на сплату судового збору. Невжиття компетентним органом належних заходів протягом розумного строку є достатньою підставою для реалізації прокурором його субсидіарної функції.

5.                 Суд не може обмежуватися лише перевіркою формальних аспектів листування, а зобов'язаний відповідно до принципу офіційного з'ясування обставин встановити точний перелік та кадастрові номери земельних ділянок, що є предметом спору. У разі наявності декількох подань щодо різних або суміжних масивів земель, суд має чітко ідентифікувати об'єкт захисту для ухвалення ефективного та виконуваного рішення.

Постанова Верховного Суду від 03 лютого 2026 року у справі № 440/15055/24 (адміністративне провадження № К/990/34204/25, № К/990/34719/25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/133763458