Виступ Ю. Ключковського на презентації репринтного видання

Органiзатор:	Admin
Дата проведення:	-
Мiсто:
Адреса:
Час початку:
Вартiсть:	Безкоштовно
Номер телефону:
Email:
Сайт:

«Збірник законів адміністраційних» доктора Д. Савчака, 1893

Хочу розпочати з щирого вітання колективу ентузіастів, завдяки зусиллям яких здійснене презентоване сьогодні унікальне репринтне видання, і насамперед його лідера, високоповажного судді Альберта Анатолійовича Єзерова. Це видання, без сумніву, становить значну наукову цінність для правників, оскільки дозволяє не лише побачити історичні витоки багатьох сучасних науково-правничих понять і навіть доктрин, але й, як цілком слушно вказує у передньому слові А.А. Єзеров, демонструє стан юридичної думки у середовищі тогочасних українських правників Галичини і є прикладом численних зусиль галицької української інтелігенції щодо правової і політичної просвіти широких мас українського населення Галичини кінця ХІХ ст. Зауважу, що цей збірник мав виконувати роль підручника для населення; він був виданий у руслі діяльності Товариства «Просвіта» і надрукований (хоча й накладом автора) у друкарні Наукового товариства імені Шевченка; деякі коментарі щодо цього я собі дозволю на закінчення.

Не буду характеризувати перелік законів, включених до цього збірника; кожен бажаючий може з ними ознайомитися. Назва збірника відносить зібрані у ньому закони до «адміністраційних», що не відповідає сучасній термінології. Однак слід взяти до уваги, що галузь права, яка сьогодні регулює відносини у системі виконавчої (управлінської) влади, у кінці ХІХ століття носила назву «поліційного права». Термін «адміністраційні закони», вжитий доктором Савчаком, описував сферу державної влади; його можна вважати еквівалентом терміну «державне право», який досі використовується у сучасній німецькій та австрійській юридичній термінології (як еквівалент нашого терміну «конституційне право»).

На мою думку, основне значення цієї публікації сьогодні полягає в тому, що вона демонструє еволюцію конституційного розвитку Австрійської (з 1866 року – Австро-Угорської) монархії, яку чомусь традиційно називають імперією. Цей конституційний розвиток не надто вивчався українською історично-правовою думкою, яка більше орієнтувалася на історію права Російської імперії. Однак, на моє переконання, синхронне порівняння стану правового регулювання двох тогочасних держав, між якими був розділений український народ, є достатньо повчальним для нас і сьогодні. Цікаво, що ця відмінність була очевидна галицьким юристам ще тоді: доктор Д. Савчак недаремно протиставляє Австро-Угорщину як конституційну монархію (яку за сьогоднішньою термінологією ми назвали б дуалістичною, хоча тоді цей термін мав інше значення – «цісарсько-королівське») та абсолютну (самодержавну) Російську імперію, яку ставить поряд з Османською Туреччиною.

Презентований сьогодні збірник був опублікований 1893 року; однак він відображає чинні на той час положення австрійських конституційних актів 1860 року (т. зв. «жовтнева конституція») та 1867 року («груднева конституція»). Ця цікава традиція іменувати конституцію за місяцем прийняття традиційно прийнята у Польщі; варто подумати, як за такою традицією ми могли б назвати, на жаль, «латану-перелатану» українську Конституцію.

Значний інтерес становлять також основні законодавчі акти у сферах парламентського, виборчого права, місцевого самоврядування, прав і свобод австрійських громадян (тогочасні австрійські конституційні акти прямо скасовують поняття «підданства»). У багатьох цих актах ми бачимо не лише витоки сучасних відповідних конституційних чи законодавчих положень, але й часто практично їх пряме формулювання, абсолютно відповідне сучасному. Це засвідчує, що Австрійська держава, в умовах якої формувалася суспільна і політична свідомість галицького українства, належала до найбільш демократичних тогочасних держав Європи. Недаремно суспільне життя українців Галичини привертало таку увагу сучасників з «Великої України», які жили у зовсім інших умовах як щодо особистих прав і свобод, так і стосовно заборони (аж до невизнання існування) української мови. І знову виникають невеселі ремінісценції із сучасністю українсько-російських відносин.

Звичайно, практика застосування конституційних положень в умовах все ще станової монархії та відповідних стереотипів тодішньої влади, насамперед щодо галицького селянства, була, звичайно, далекою від ідеалу, що дало підстави Іванові Франкові полемічно назвати австрійську конституцію «свинською». Тим не менше суспільна свідомість, розвитку якої сприяла українська інтелігенція, поступово сприймала ці проголошені цінності і вже тоді виносила їх на передній край політичної боротьби.

Коротко зверну увагу на окремі цікаві приклади нормативних положень австрійських законів, вміщених у збірнику, щодо різних сфер сучасного конституційного (а тодішнього «адміністраційного») права.

Права і свободи людини і громадянина.

Було проголошено рівність усіх громадян держави перед законом. Звичайно, на практиці мало значення тогочасне розуміння цієї рівності. Це здійснювалося в умовах станової держави, елементи якої продовжували відображатися в законодавстві, зокрема виборчому (куріальні вибори)

Гарантувалася особиста свобода (феодальна залежність селян була скасована 1848 року). Було проголошено право на «законний» (сьогодні ми кажемо «справедливий») суд; заборонено ув’язнення без судового рішення, а попередній арешт був дозволений в обсязі 48 годин (просто сучасні положення!). Будь-яке порушення особистої свободи кваліфікувалося як протиправне перевищення влади.

Проголошувалися свобода пересування в межах держави, недоторканність приватного житла, свобода висловлювань і заборона цензури, таємниця листування, право на петицію, свобода зібрань (зібрання «під голим небом» потребувало дозволу, але зібрання виборців під час виборчого процесу цим законом не обмежувалися) та свобода (некомерційних) об’єднань (на той час були створені і легально діяли товариства «Просвіта», «Січ», «Сокіл», згодом «Пласт», Наукове товариство імені Шевченка), окремо регулювалися «політичні товариства» – прообраз регулювання політичних партій; цікаво, що проголошувалася свобода наукової діяльності; велике значення мало визнання прав усіх народностей держави на збереження своє ідентичності і мови. Останні права були особливо важливі для слов’янського населення Австрійської держави, яка поступово перетворювалася з австро-угорської на австро-угорсько-слов’янську.

Дуже цікаво розглянути парламентське право тогочасної Австрії, яке регулювало діяльність не лише двопалатного загальнодержавного парламенту – райхсрату (Державної ради), але й представницьких органів основних складових держави, у тому числі Галицького крайового сейму. До речі, існування останнього як виборного органу сприяло швидкому розвитку політичної і правової культури якщо не усього українського населення Галичини, то принаймні його еліти, що складалася з священників, учителів (професорів гімназій), лікарів і юристів (адвокатів, суддів), роль яких швидко зростала.

Серед положень парламентського права привертають увагу:

- вільний мандат членів палати послів (заборона «інструкцій від виборців»);

- особисте голосування членів Державної ради;

- недоторканність на час сесії; зокрема, палата могла зобов’язати звільнити «посла», ув’язненого чи затриманого поза сесією, на час участі у сесії (запобіжник проти спроб виконавчої влади не допустити до роботи в парламенті небажаного члена Державної ради);

- індемнітет (дещо обмежений): невідповідальність за голосування у палаті; за висловлювання було можливе притягнення до відповідальності палатою, але не поліцією.

Австрійські конституційні акти запровадили достатньо сучасне місцеве (громада) і регіональне (повіт, край) самоврядування.

Вперше поняття самоврядної громади було поширено на сільську місцевість (на відміну від середньовічного «маґдебурзького права» та його аналогів, які стосувалися виключно міст).

Однак впливом старих традицій міського права можна пояснити запровадження кількох рівнів членства у громаді (включно з сплатою вступного внеску) і розмежування «членів громади» і «чужих» з істотно різним обсягом прав. Це слід розглядати як прояв корпоративної доктрини громади, що сьогодні вважається анахронізмом.

Функціонування ради громади було регламентовано практично так само, як і сьогодні, зокрема, щодо повноважності засідань ради, критеріїв прийняття рішень, уникнення конфлікту інтересів.

Закон передбачав наявність власних і «доручених» повноважень самоврядування; останній термін виглядає навіть кращим, ніж сьогоднішні «делеговані» повноваження, оскільки щодо них відсутній акт делегування: такі повноваження прямо надаються («доручаються») законом.

Дуже цікавим є обов’язок старшини ради запобігати п’янству (обмеження кількості шинків і корчм у громаді, обмеження часу їх роботи до 10 год. вечора). Закон окремо забороняв проведення засідань ради громади у корчмі чи шинку.

Надзвичайний інтерес становить окремий виклад виборчого законодавства («виборчих ординацій») для виборів усіх рівнів. Досі такі матеріали не були широко доступними (за винятком «переказів» деякими авторами окремих особливостей, насамперед щодо загальнодержавних виборів, часто у західній науковій літературі). Цікаво, що, поряд з типовими для того часу положеннями, які відображали розуміння «загальності» виборів та не передбачали рівності виборчих прав (куріальні вибори), а в окремих куріях передбачали непрямі (ступеневі) вибори, можна знайти певні положення, цілком співзвучні сучасним.

Це лише окремі «цікавинки», які впадають у вічі при ознайомленні із цим дуже цінним виданням. Історикам права буде важливо провести ґрунтовний порівняльний (як синхронний, так і еволюційний) аналіз документів, опублікованих у цьому збірнику.

На закінчення кілька зауважень щодо мови видання.

На жаль, мушу зауважити, що, всупереч думці ініціаторів видання, презентований Збірник написаний не українською мовою. Це – язичіє, штучна мова, створена після «весни народів» 1848 року певними колами галицької інтелігенції на основі церковнослов’янської (в середині ХІХ ст. галицька «русинська» інтелігенція в основному складалася зі священників, які в більшості у побуті розмовляли польською) з залученням елементів тогочасної російської мови. В кінці ХІХ ст. питання, якою мовою користуватися, – язичієм чи українською народною («русинською») мовою – було одним із основних пунктів розходження між двома основними політичними течіями тогочасного українського суспільного руху – москвофілами, які орієнтувалися на царську Росію і ставили під сумнів існування окремої української нації, та народовцями, які вважали галицьких «русинів» гілкою українського народу і орієнтувалися на діячів суспільного руху Наддніпрянської України.

Слід зауважити, що на час видання цього Збірника (1893 рік) уже існувала потужна література, як художня, так і наукова, українською мовою. Так, Іван Франко свою першу збірку поезій «Баляди і розкази» видав у 1876 році (у віці 20 років) язичієм; однак невдовзі відмовився від використання цієї штучної мови, і його наступна збірка «З вершин і низин» була видана 1887 року українською мовою.

Товариство «Просвіта» тривалий час було під впливом москвофілів і перейшло на українську мову (у тому числі при виданні знаменитої газети «Дїло») лише в останніх роках ХІХ століття. Однак Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) з часу свого утворення 1873 року використовувало тільки українську мову; зокрема, українською мовою виходила газета «Правда», заснована 1879 року (не плутати з більшовицькою «Правдою», яка з’явилася в Росії у 1912 році), а альманах «Зоря» навіть мав статус всеукраїнського (поширювався і в «Великій», тобто Наддніпрянській Україні). З 1889 року НТШ видавало «Часопись правничу», до редакції якої входили такі відомі юристи і суспільні діячі, як Кость Левицький (майбутній голова уряду ЗУНР), Станіслав Дністрянський, Юрій Панейко. «Часопись правнича» видавалася українською мовою; це засвідчує існування української правничої термінології на той час, коли Д. Савчак видав свій збірник язичієм.

1890 року була заснована перша українська політична партія «Русько-українська радикальна партія», першим головою якої протягом 8 років був Іван Франко. Партія видавала газети «Народ» і «Хлібороб» не язичієм, а українською мовою, рідною для галицьких «русинів».

Цікаво також, що у 1901-1909 роках НТШ видавало українською мовою «Правничу бібліотеку», куди увійшов тритомник «Австрійський процес карний» доктора П. Стебельського та том «Австрійське право облігаційне» (тобто «зобов’язальне») професора С. Дністрянського. Рівень і стиль українського правничого слова, українську правничу термінологію кінця ХІХ – початку ХХ століть слід шукати саме у таких виданнях.

До кінця ХІХ ст. навколо НТШ, яке на той час очолив Михайло Грушевський, згуртувалося декілька українських партій (радикальна, національно-демократична, соціал-демократична), за винятком москвофілів, які скотилися на реакційні позиції, заперечуючи саме існування українського народу як окремої нації; ознаки цього прослідковується, зокрема, у «Передному слові» доктора Д. Савчака, який говорить про «руску мову» і «руский народ», якому автор хотів прислужитися. Слід, однак, визнати, що др. Д. Савчак уже через кілька років після видання цієї книги відійшов від москвофілів і приєднався до НТШ.

Тим не менше, незважаючи на ці мовні проблеми, ще раз хочу відзначити, що за своїм змістом (який від мови мало залежить) презентований сьогодні «Збірник законів адміністраційних» становить значну цінність як з точки зору історично-правової (у тому числі в порівняльному відношенні щодо тогочасних правових систем двох сусідніх держав – Росії та Австрії, між яким була розділена українська нація), так і для оцінки того, наскільки і в яких відношеннях сучасна правова думка незалежної України просунулася вперед порівняно з достатньо демократичною (як на той час) Австрійською державою. Тому ще раз моя щира подяка ініціаторам цього видання.