Захист культурної спадщини: обов’язковість виконання умов охоронного договору та межі дискреції органів влади

Захист культурної спадщини: обов’язковість виконання умов охоронного договору та межі дискреції органів влади

 

У грудні 2025 року Верховний Суд розглянув справу за позовом прокуратури в інтересах держави щодо збереження пам’ятки архітектури місцевого значення — Художнього музею у місті Дніпрі. Суть спору полягала у правомірності укладення додаткової угоди до охоронного договору, якою Дніпропетровська обласна рада та музей відтермінували реставраційні роботи (зокрема ремонт покрівлі та фасадів) на невизначений термін — до завершення воєнного стану. Прокурор наголошував, що пам’ятка перебуває у незадовільному стані, а таке відтермінування суперечить обов’язку власника утримувати об’єкт у належному стані.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд рішенням від 22 жовтня 2024 року позов задовольнив, визнавши бездіяльність відповідачів протиправною. Однак Третій апеляційний адміністративний суд скасував це рішення та закрив провадження, аргументуючи це тим, що спір не є адміністративним, а орган влади нібито не може позиватися до іншого органу, оскільки це є «позовом держави до самої себе».

Верховний Суд за результатами касаційного розгляду скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд. Суд констатував, що охоронний договір є за своєю природою адміністративним договором, а тому будь-які спори щодо його виконання, зміни або визнання нечинним (включаючи додаткові угоди) підлягають розгляду виключно за правилами адміністративного судочинства. Суд підкреслив, що право прокурора на представництво інтересів держави є обґрунтованим, якщо компетентні органи охорони культурної спадщини виявили бездіяльність після отримання повідомлення про порушення.

Мотиви постанови ґрунтуються на пріоритеті збереження культурної спадщини як об’єкта, що має особливу цінність для суспільства. Верховний Суд зазначив, що воєнний стан та обмеженість фінансування не можуть бути автоматичною підставою для повного зупинення пам’яткоохоронних заходів. Суд вказав на необхідність дотримання міжнародних зобов’язань України (зокрема Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи), які вимагають від держави використання всіх доступних ресурсів для запобігання руйнуванню пам’яток.

При ухваленні рішення Суд спирався на положення статей 54 та 131-1 Конституції України, статей 6, 23, 24 Закону України «Про охорону культурної спадщини», а також статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України. Також враховано висновки Великої Палати Верховного Суду щодо субсидіарної ролі прокурора та правові позиції Конституційного Суду України щодо функцій прокуратури в умовах воєнного стану.

 

Основні правові висновки Верховного Суду у цій справі:

1.     Охоронний договір на пам’ятку культурної спадщини є адміністративним договором, оскільки він визначає права та обов’язки сторін у публічно-правовій сфері з метою реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини; спори щодо законності додаткових угод до таких договорів належать до юрисдикції адміністративних судів.

2.     Власник або користувач пам’ятки має безумовний обов’язок утримувати її в належному стані та своєчасно проводити ремонтні чи реставраційні роботи; відтермінування таких робіт на невизначений строк через додаткову угоду може бути визнано протиправним, якщо це створює загрозу руйнування об’єкта та порушує публічний інтерес.

3.     Звернення одного суб’єкта владних повноважень до суду з позовом до іншого суб’єкта, який у спірних відносинах діє як власник або уповноважена особа, є належною формою захисту інтересів держави і не може розцінюватися як «позов держави до самої себе» у розумінні недопустимості судового спору.

 

Постанова Верховного Суду від 18 грудня 2025 року у справі № 160/4161/24 (адміністративне провадження № К/990/39604/25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/132767347