Аурел Зиновійович народився 14 травня 1940 року в селі Малинівка, тепер Новоселицького району Чернівецької області в сім’ї колгоспників. Після закінчення сільської школи з молдовською мовою навчання, в 1957 році вступив на філологічний факультет Чернівецького державного університету. Здобувши спеціальність «філолога, вчителя російської мови та літератури середньої школи» в 1962 році розпочав трудову кар’єру вчителя в Іванівській середній школі Кельменецького району Чернівецької області. Під час навчання в університеті закінчив військову кафедру, в 1963-1964 роках проходив службу в Радянській Армії – в Казахстані та одночасно друкував замітки в гарнізонній пресі.
Від 1965 року працював у комсомольських, партійних і радянських органах Чернівецької області. За направленням, в 1973 –1975 роках навчався у Вищій партійній школі при ЦК КПУ (Київ), яку закінчив з відзнакою і тоді ж здав «кандидатський мінімум». З 1 грудня 1980 року починає працювати в Чернівецькому державному університеті: завідувачем методичним кабінетом, асистентом, а після захисту в листопаді 1988 р. дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук – доцентом кафедри історії КПРС. Рішенням Державного комітету СРСР по народній освіті, у вересні 1991 року Георгіці А.З. присвоєно вчене звання доцента по кафедрі політичної історії.
Від 1991 року Аурел Зиновійович Георгіца пов’язав свою долю, наукову і педагогічну роботу із юридичним факультетом Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича, у витоків якого він стояв, працюючи доцентом кафедри конституційного права (з 1993 р.). В 1995 році закінчив юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «правознавство». В 1999 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук зі спеціальності «конституційне право»: «Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики».
1 лютого 2001 р. як самостійний навчальний і науково-дослідний структурний підрозділ юридичного факультету утворена кафедра міжнародного права і порівняльного правознавства (з 11 листопада 2014 р. – кафедра європейського права та порівняльного правознавства) , яку очолив А. З. Георгіца. В червні 2001 року рішенням Атестаційної колегії Міністерства освіти України А. З. Георгіці присвоєно вчене звання професора кафедри міжнародного права і порівняльного правознавства.
Із захистом А. З. Георгіцою докторської дисертації розпочалися конституційно-правові дослідження на юридичному факультеті Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Наукові розвідки його учнів та послідовників О. Т. Волощук, О. Д. Чепель, В. І. Чебан дістали визнання у вітчизняній науковій думці. Їхні дослідження стосуються інституту глави держави, статусу та професіоналізації діяльності депутатів парламенту, правового статусу суддів тощо.
Науково-педагогічний стаж А. З. Георгіци складає понад 32 роки. За цей час ним написано більше сотні наукових та навчально-методичних праць. Основні праці: «Конституційно-правові інститути зарубіжних країн» (1994), «Міжнародне публічне право. Загальна частина» (1995), «Міжнародне публічне право. Особлива частина» (1996), «Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики» (1998), «Теоретико-методологічні проблеми сучасного конституціоналізму» (2002). Автор підручника «Конституційне право зарубіжних країн» (2001), співавтор праці «Конституція України: науково-теоретичний коментар» (2003), співавтор монографії «Концепція розподілу влад: становлення, розвиток, застосування» (2013).
Як знаний і досвідчений науковець-конституціоналіст, професор Георгіца А.З. доклав чимало зусиль у підготовці науково-педагогічних кадрів: з 2001 р. він був опонентом по захисту 13 докторських і 29 кандидатських дисертацій. Під керівництвом професора Георгіци А.З. на очолюваній ним кафедрі були захищені три дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук: Волощук О.Т. «Інститут Президента у Франції, Росії та Україні: конституційні норми і політична практика» (2008), Чепель О.Д. «Конституційно-правовий статус та професіоналізація діяльності депутатів парламенту на сучасному етапі (порівняльно-правове дослідження)» (2010), Чебан В.І. «Конституційно-правовий статус суддів в Україні та державах Східної Європи» (порівняльно-правовий аналіз) (2012). Був членом спеціалізованих вчених рад Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Харківського національного університету внутрішніх справ. Був членом редколегії науково-просвітницького правничого журналу «Вибори та демократія», наукового збірника Чернівецького національного університету (серія «Правознавство») та міжнародного журналу «Проблеми філософії права».
За свою багаторічну працю А.З. Георгіца був відзначений грамотами та подяками, двома медалями: «За трудову доблесть» (1972) та «Ветеран праці» (1989). За заслуги в науково-педагогічній діяльності, в 2000 році був нагороджений нагрудним знаком Міністерства освіти і науки України «Відмінник освіти України», в 2012 році нагороджений нагрудним знаком Міністерства освіти і науки України «Петро Могила».
А.З. Георгіца був хорошим сім’янином, люблячим чоловіком, добрим батьком і дідусем. Вдвох із дружиною виховали, дали освіту і відкрили шлях у широку дорогу життя сину Анатолію і дочці Людмилі (Остафійчук).
11 листопада 2012 р. Аурел Зиновійович передчасно і несподівано відійшов у вічність, похований у м. Чернівцях.
*
В праці: «Конституційно-правові інститути зарубіжних країн» (1994) зібрано чималий нормативний матеріал, який досліджує конституційно-правові проблеми організації публічної влади в зарубіжних країнах, переважно країн Заходу та Японії. Центральне місце відведене розгляду таких конституційних інститутів влади як парламент, уряд та глава держави. Чималої уваги вченим було приділено дискусійному (на той час) питанню щодо назви галузі права, так як наявні визначення не дозволяли відмежувати конституційно-правові відносини від інших правовідносин публічного характеру: адміністративних, фінансових, процесуальних. Під «конституційним правом» А.З. Георгіца розумів певну систему правових норм конкретної країни, які покликані регулювати суспільно-політичні відносини, пов’язані із здійсненням державної влади, забезпечених примусовою силою держави . «Конституційне право конкретної країни» визначав як сукупність норм, які регулюють фундаментальні відносини, що складаються в процесі взаємодії індивіда, суспільства і держави, пов’язані із здійсненням публічної влади, і які покликані забезпечити і гарантувати реалізацію та захист основних прав і свобод людини, а також легітимність цієї влади .
Конституцію А.З. Георгіца визначав правовою основою держави, єдиним правовим актом (інколи декілька таких актів), що встановлює основи державного ладу: систему, порядок утворення і організацію вищих органів держави, їх компетенцію та взаємовідносини, основи правового статусу особи та деякі інші моменти . Однією із найважливіших особливостей конституції беззаперечно вважав інституційну гарантію захисту Основного Закону (верховенство Конституції), з чого випливає, що будь-який закон, адміністративний або судовий акт, що суперечить конституції, вважається недійсним і не повинен застосовуватися . Вченим було запропоновано таку дефініцію поняття конституції. Конституція – це основний закон держави, прийнятий в особливому порядку на основі компромісу різних політичних сил суспільства, який визначає межі здійснення державної влади та основних прав і свобод особи і, який в юридичному плані представляє собою звід правових принципів і норм, що регламентують найважливіші сфери суспільного життя .
*
«Парламентаризм» А.З. Георгіца розумів як визначену в конституції та інших законах і відповідним чином трансформовану у практичну площину організацію влади у державі та суспільстві, в якій парламент, побудований на демократичних засадах, володіє юридичним статусом і реальними повноваженнями представницького, законодавчого, контрольного й установчого характеру, в бюджетно-фінансовій і зовнішньополітичній сферах і своєю активною діяльністю виступає гарантом захисту інтересів як більшості, так і меншості громадян країни .
«Парламентаризм» - це така система правління, при якій демократично обраний вищий орган народного представництва на засадах багатопартійності та розподілу влад здійнює законодавчу діяльність і контроль за урядом, виконує й інші владні функції в межах своїх конституційних повноважень, а також забезпечує гарантований захист інтересів, прав людини і громадянина .
Отже, парламентаризм не зводиться виключно тільки до наявності вищого представницького органу народу, а уособлюється обов’язково з активно діючим парламентом у системі конституційного правління. Це комплексна характеристика політичної системи демократичного типу, яка відповідає досягненням і цінностям сучасного рівня цивілізації.
Вченим було запропоновано класифікацію різновидів парламентаризму:
а) незавершений парламентаризм – різновид, при якому існує парламентський принцип формування уряду, проте відсутня політична відповідальність останнього перед вищим представницьким органом;
б) парламентське правління, що характеризується верховенством парламенту та наявністю основних принципів парламентаризму – формуванням уряду на підставі співвідношення сил в парламенті, політичною відповідальністю уряду перед парламентом, переходом виконавчої влади від глави держави до уряду;
в) моністичний парламентаризм – режим, який побудований на тих же принципах, що і парламентське правління, проте характеризується тільки одним джерелом влади – парламентом. При такому різновиді глава держави майже не володіє політичною владою;
г) дуалістичний парламентаризм – різновид, побудований на формальному балансі влад – законодавчої і виконавчої;
д) раціоналізований парламентаризм – режим, при якому парламент позбавлений таких повноважень, як інвеститура, тобто юридичне затвердження уряду та зменшення можливостей контролю за урядом з боку парламенту;
е) парламентський міністеріалізм (або «правління кабінету» або «правління прем’єр-міністра») – різновид, при якому парламент проголошується дорадчим органом, основною функцією якого є не законотворчість, а коментар і критика урядової діяльності.
Під кутом зору аналізу конституційного статусу органів народного представництва А.З. Георгіца говорив про існування чотирьох основних моделей їхньої організації.
Першу модель репрезентують парламенти тих держав, які поклали у підвалини конституційного ладу принцип парламентського (відповідального) правління.
Друга модель притаманна державам із президентською формою правління, де організація державної влади побудована на принципі розподілу влад.
Третя модель є характерною для держав із змішаною формою правління, що поєднує елементи парламентської та президентської систем.
Четверту модель складають парламенти «радянського» зразка, де функціонування механізму державної влади базується на принципі «єдності влади».
Особливу модель утворюють так звані «консультативні парламенти».
Із наведеного визначення категорії «парламентаризм» вченим об’єктивно зроблено висновок, що поняття парламент і парламентаризм взаємопов’язані і взаємозумовлені, проте не рівнозначні. Парламент може існувати без суттєвих елементів парламентаризму, що є характерною особливістю авторитарних і тоталітарних режимів. Парламентаризм же як система взаємодії держави і суспільства, не може існувати без парламенту. Більше того, парламентаризм є вищою якістю парламенту. З позицій світової конституційної доктрини наукова розробка компетенції парламенту, на переконання А.З. Георгіци, має охоплювати такі укрупнені види повноважень: а) представницькі; б) законодавчі; в) контрольні; г) установчі; д) інші повноваження. В цьому контексті, пріоритетними виступають саме представницькі повноваження, які пов’язані з природою парламенту як органу народного представництва.
*
Досліджуючи парламентарну форму державного правління А.З. Георгіца визначав форму правління як державно-правовий феномен, як систему ознак, які характеризують організацію державної влади, за допомогою яких можна дійти висновку про минуле (у значенні передумов вибору форми правління певною державою), про сучасне (у розумінні врахування особливостей форми правління певної держави, а також якою мірою про майбутнє держави (у сенсі можливості посилання або послаблення окремих інститутів влади).
На основі аналізу конституційних положень і доктринальних поглядів, які існують у конституційному праві, виділив такі характерні риси парламентарної форми (системи) правління: 1. Проголошення принципу політичного верховенства парламенту, як органу держави, який представляє інтереси народу. 2. Наявність посади прем’єр-міністра та уряду як самостійного колегіального органу, наділеного широкими владними повноваженнями. 3. Відсутність у глави держави значущої політичної влади. Президент як глава держави у парламентарній республіці не є самостійним учасником політичного процесу: зміст рішень, які приймаються ним, не залежать від нього, а визначаються, як правило, політичними відповідальними органами - парламентом, урядом, міністрами. 4. Принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом. У парламентарній республіці уряд, міністри несуть відповідальність тільки перед парламентом (як правило, перед нижньою палатою), в усіх без винятку парламентарних державах у конституціях закріплюється інститут політичної відповідальності уряду. 5. Зростання ролі голови уряду, який визначає його політику - одна із сучасних тенденцій розвитку системи взаємовідносин вищих органів держави у парламентарній державі. Прем’єр-міністр стає зосередженням усієї державної діяльності .
*
В 2000 р., виступаючи на конференції, присвяченій 4-й річниці Конституції України, у своїй доповіді зазначив, що Конституція 1996 р. відіграла і продовжує відігравати принципово важливу роль в оновленні усього українського законодавства. На її основі і відповідно до неї перебудовані або навіть фактично заново склалися галузі національного права. В Основному Законі закріплений принцип розподілу влад, визначені ланки цієї системи. Конституція 1996р. відіграла позитивну роль у становленні сучасного вітчизняного правосуддя, визначила основи діяльності Конституційного Суду, що особливо важливим є для конституціоналістів. Конституція 1996 р. закріпила міжнародні стандарти в галузі прав людини і громадянина. Важко очікувати, що Конституція 1996 р. поб’є рекорди довголіття. Однак, очевидно, що Конституція 1996 р. – де діюча, «працююча» Конституція. Принципи і норми, які містяться в ній, складають основу правопорядку в державі. І з цим не можна не рахуватися .
*
Найвизначнішою заслугою професора стала розробка теорії сучасного конституціоналізму. Зокрема, А. З. Георгіца дав авторську дефініцію цього поняття, а також обґрунтував необхідність утвердження конституціоналізму як загальнодержавної ідеології та запропонував введення в науковий обіг правової категорії «конституційний патріотизм» . Під конституціоналізмом він розумів складну і специфічну політико-правову категорію, що включає в якості складових структурних елементів доктрину, діюче законодавство та юридичну практику реалізації відповідних ідей і норм, що їх закріплюють . Виходячи з цього, основними змістовними компонентами конституціоналізму є: конституційні ідеї (конституційна ідеологія), наявність офіційної конституції, що закріплює набір конституційно-правових інститутів; наявність політичного режиму, адекватного конституції, тобто конституційного режиму і конституції (конституціоналізм передбачає верховенство конституції). Будучи системоутворюючою категорією, конституціоналізм об’єднує всі інші категорії науки конституційного права, а тому будь-яке поняття цієї науки потрібно розглядати через її призму . Конституціоналізм як політико-правовий режим взаємовідносин держави, громадянського суспільства та індивіда виражається в установленні таких форм взаємодії між ними, які побудовані на ряді принципів, серед яких головним є верховенство права. Принцип верховенства права та конституційні принципи висвітлені в наукових доповіді та статті.
Конституційний патріотизм учений визначив як любов та повагу до Основного Закону держави , а його відсутність має наслідком вибіркове виконання конституційних приписів, неповагу до законів, «посягання» на повноваження інших органів влади, «хаос» у внутрішній політиці тощо.
*
У 2013 р. у співавторстві з А. З. Георгіцою О. Т. Волощук опублікувала монографію «Концепція розподілу влад: становлення, розвиток, застосування» . У цій праці проведено комплексне порівняльно-правове дослідження процесів формування і втілення в конституційні норми концепції розподілу влад, її здійснення у державах із різними формами правління, зокрема стосовно політичного і державного ладу Великобританії, США, Франції. Особлива увага у монографії приділяється дослідженню проблем формування та розвитку влади демократичного типу в Україні у контексті світового досвіду.