Петро Федорович Мартиненко – український правознавець, фахівець у галузях конституційного права, міжнародного права, порівняльного правознавства, народився 26 січня 1936 р. у с. Осівці Брусилівського району Житомирської області. У 1962 р. закінчив Саратовський юридичний інститут і розпочав викладання на кафедрі державного і міжнародного права цього ж інституту. У 1965 р. закінчив навчання в аспірантурі Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка і того ж року захистив кандидатську дисертацію на тему «Конституція ЧССР 1960 р. – новий етап в конституційному розвитку Чехословаччини (деякі питання теорії і практики)».
З 1965 по 1971 р. працював на юридичному факультеті Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка на посадах старшого викладача, доцента. У 1970 р. йому присвоєне вчене звання доцента. З 1972 по 1976 р. працював на посаді доцента факультету економіки і права Національного університету Центрально-Африканської Республіки (м. Бангі).
З 1976 по 1996 р. працював у Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка на юридичному факультеті, пізніше на факультеті міжнародних відносин і міжнародного права / Інституті міжнародних відносин на посадах доцента, заступника декана, заступника директора Інституту, завідувача кафедри порівняльного правознавства. У 1993 р. йому присвоєно вчене звання професора.
З 1989 по 1996 р. працював головним науковим консультантом Секретаріату Верховної Ради України. У червні – липні 1990 p. був членом робочої групи з розробки проекту Декларації про державний суверенітет України. Член робочих груп обох комісій по розробці проекту Концепції, тексту нової Конституції УРСР, пізніше України (1990–1996 pp.); член Колегії з питань правової політики Державної Думи України (1992–1993 pp.); Державної міжвідомчої комісії з питань вступу України до Ради Європи (1993 – 1995 pp.). У 1993 – 1996 pp. – заступник представника України у Венеціанській комісії Ради Європи; експерт Міністерства закордонних справ України в Комітеті експертів Ради Європи з питань множинного громадянства (CJ-PL); член групи Demo-Droit Ради Європи.
З 1996 по 2001 р. – суддя Конституційного Суду України.
Був експертом з питань конституційного права в Українськоєвропейському консультативному Центрі з питань законодавства (1999 – 2000 рр.). З 2001 р. – декан юридичного факультету Міжнародного Соломонова університету (м. Київ), професор Дипломатичної академії України при МЗС України,
національний представник України в Комітеті проти расизму і
нетерпимості Ради Європи. Став членом Конституційної
Асамблеї.
П.Ф. Мартиненко був нагороджений орденами «За заслуги» ІІ і III ступенів. У 1998 р. йому присвоєно почесне звання «Заслужений юрист України». За П.Ф. Мартиненком було збережено звання судді Конституційного Суду України. Був членом Асоціації міжнародного права України (з 1992 p.), Товариства конституційного права (з 1996 p.); Міжнародної асоціації конституційного права (IACL) (з 1999 p.); Латиноамериканської кафедри конституційного права (БуеносАйрес, з 2001); Міжнародної асоціації суддів з питань права притулку (з 2000 p.), Спілки юристів України, Асоціації правників України (з 2006).
Він пішов з життя 14 липня 2013 р. у Києві.
Петро Федорович Мартиненко є автором понад 200 наукових і науково-методичних праць (з них двадцять опубліковано за кордоном), в тому числі: «Міжнародне право» (1971, у співавторстві), «Соціологія міжнародних відносин» (1959), «Федералізм і зовнішні зносини в конституційному праві США» (1970), «Міжнародне співробітництво держав у галузі прав людини» (1987, у співавторстві), «Порівняльне конституційне право» (1987, 1993, 1995, 1996, 1998), «Цілісність світу і порівняльне правознавство» (1990), «Порівняльне
правознавство: онтологічний статус» (1991), «Еволюція сучасної
буржуазної держави і права» (1991, у співавторстві), «Проект
конституціоналізації Європейського Союзу» (2003) та ін.
Підготував вісімнадцять кандидатів наук.
Вся наукова діяльність професора П.Ф. Мартиненка була спрямована на порівняльне пізнання національного і міжнародного права. П.Ф. Мартиненко зробив неоціненний внесок у теорію порівняльного правознавства та його утвердження в Україні як наукової та навчальної дисципліни.
Порівняльне правознавство П.Ф. Мартиненко визначав як науку, що вивчає зв’язки та взаємодії різних правових систем, принципи їх типологічної спільності, елементи схожості та відмінності, спільного та національно-специфічного, порівнянності та непорівнянності, їх внутрішні типологічні тенденції. Порівняльне вивчення, на його думку, є третім «виміром» осягнення права – поряд з історичним та
теоретичним.
Розглядаючи питання про природу порівняльного правознавства (наука чи метод), П.Ф. Мартиненко зазначав, що метод не існує сам по собі, а виражений у взаємозв’язку предмета дослідження і отриманих знань про нього, нерозривний з наукою. Він стверджував, що кожна з юридичних наук спирається на власний метод, а кожний метод належить до певної науки. Кожна наука розробляє проблеми свого методу, а сукупне знання про цей метод входить до складу відповідної науки. Тому П.Ф. Мартиненко вважав неприйнятною думку про те, що порівняльне правознавство є лише методом, але не може
бути наукою. Такий погляд він вважав логічно незавершеним і
неконструктивним.
На його думку, розвиток порівняльної методології у різних сферах пізнання привів до формування низки порівняльних наук. Для порівняльної науки характерне те, що у зв’язку із специфікою її предмету порівняльний метод у ній стає основним засобом наукового пізнання, йому підпорядковуються мета стратегія дослідження. Тому П.Ф. Мартиненко вважав, що порівняльне правознавство є наукою, якщо порівняльно-правові дослідження досягли необхідної якості й перетворилися з простої сукупності на самостійну наукову систему. Загалом він зазначав, що це нова наука, яка перебуває на етапі свого становлення.
Стан розвитку порівняльного правознавства у СРСР та країнах соціалістичного табору він характеризував як відсталий, що, на його думку, визначалося деформованим розвитком правових наук в умовах ідеологічного диктату і самоізоляції, відсутністю відповідної підготовки юристів, хибністю методологічних настанов щодо непорівнянності буржуазного та соціалістичного права (у вчених з країн, які належать до обох таборів) у контексті дискусії про можливість чи неможливість їх конвергенції, недостатньою розробленістю методу правової типології. У 1991 р. він писав, що процес формування порівняльного правознавства як окремої науки в Україні ще не завершився.
П.Ф. Мартиненко критикував погляд на порівняльне правознавство як на методологічну науку, тобто науку про порівняльно-правовий метод і про порівняння в праві взагалі.
Він зазначав, що наука не дорівнює методу, але систематизація і
вдосконалення знань про порівняльно-правовий метод має бути
частиною певної науки.
Причиною таких поширених поглядів П.Ф. Мартиненко
вважав нерозмежованість у розумінні частини вчених порівняльно-правового методу юридичної науки від простої пізнавальної операції порівняння, яка супроводжує всі без винятку форми і методи правового пізнання, але лише в рамках порівняльно-типологічного підходу специфічно розробляється і доводиться до рівня окремого наукового методу. У порівняльному правознавстві порівняльно-правовий метод поєднаний з методом правової типології (він відіграє провідну роль) і спрямований на співставлення різних правових систем або елементів однієї гетерогенної правової системи.
Лише в єдності порівняльно-правовий і порівняльнотипологічний методи як елементи порівняльно-типологічного підходу продукують особливу категорію порівняльно-правового знання у правознавстві. Порівняльно-типологічний підхід веде до специфічного порівняльно-типологічного пізнання й узагальнення, продукування нових знань про право на основі його типових моделей і співставного вивчення правових систем та їх елементів. Тільки порівняльно-типологічний підхід дає змогу відкрити сутність явища взаємодії та ізольованості в праві, динаміку розвитку цього явища в умовах руху до цілісності світу. Таким чином, на думку П.Ф. Мартиненка, порівняльне
правознавство – частина загальної системи науково-правового знання, яка виражає якісну специфіку порівняльнотипологічного пізнання.
П.Ф. Мартиненко вважав, що предметна визначеність для виділення певного знання в окрему науку є необхідною, але не вирішальною. Специфіка предмета і методу науки відображається через своєрідність її логічної структури – змісту та характеру її понять, суджень та інших форм, розроблених з позицій певного методологічного підходу. Тому саме методологічний підхід визначає категоріальну приналежність
науки в загальній системі науково-правового знання. На думку
вченого, будь-яка відносно відособлена система наукового знання, побудована на порівняльному методі як на основному методі (у суспільних науках – на порівняльно-типологічному підході), є порівняльною наукою, так само, як теоретичні науки побудовані на теоретичному, а історичні – на генетичному підході.
Він висловлював незгоду з поширеною ідеєю про те, що порівняльне правознавство може бути частиною загальної теорії держави і права, адже порівняльно-правовий метод не є засобом теоретичного узагальнення порівнюваних об’єктів. Три підходи – теоретичний, історичний, порівняльно-типологічний – позначають предметні галузі пізнавальної діяльності в праві і є основою категоріальної диференціації правових наук, логічної структури правознавства. Теоретичний підхід у пізнанні спрямований на вивчення структури права, його функціонування і розвитку, він базується на сходженні від абстрактного до конкретного. Історичний підхід виявляє закономірності генезису права, він базується на принципі хронології, сходженні від історично ранішого до історично пізнішого в праві.
Порівняльно-типологічний підхід розкриває поліваріантність
права, будується за принципом сходження від співставлення до
типологічного збігу і формує різні системи порівняльноправового знання. На думку П.Ф. Мартиненка, порівняльнотипологічний підхід може визначати подібне або аналогічне, але пояснити природу аналогічності неможливо без теорії держави і права; порівняльне правознавство орієнтується насамперед на опис порівнюваних правових об’єктів, а теорія держави і права – на їх пояснення. Одна і та ж предметна сфера може бути вивчена з позицій всіх трьох підходів і відображена у різних наукових системах, що виступають як окремі наукові дисципліни, або, в силу стереотипів мислення чи недостатнього розвитку відповідних досліджень, як напрями в межах інших дисциплін.
Категорії теоретичного та історичного знання в правознавстві є більш розвиненими і систематизованими та, як вважає частина юристів, дають нібито цілісне й достатнє знання про право. І теоретичні, й історичні науки використовують як допоміжний також порівняльно-типологічний підхід. Але він є самостійним підходом у вивченні права і відображається у сукупному порівняльно-правовому знанні – порівняльному правознавстві, яке поступово з розвитком своєї наукової систематизації стає сукупністю порівняльно-правових наук.
П.Ф. Мартиненко вважав (слідом за угорським компаративістом І. Сабо), що загальне порівняльне правознавство займає проміжне місце між емпіричним (порівняльно-правовими дослідженнями у галузевих юридичних науках) і теоретичним (загальною теорією держави і права) рівнями правового пізнання: воно засновується на емпіричних даних і доводить їх до рівня типологічного узагальнення та моделювання, а теоретико-правове знання використовує як свою методологічну основу, розвиваючи й збагачуючи її в певних
напрямах.
Неприйнятною П.Ф. Мартиненко вважав ідею деяких учених про те, що порівняльне правознавство не може бути наукою, бо не має власного предмета і є приналежністю різних галузевих юридичних наук – залежно від порівнюваних правових об’єктів. Для П.Ф. Мартиненка право є насамперед правовим станом (він наголошує на тому, що розвиває відповідну ідею В.М. Корецького). Для порівняльного правознавства право постає як окремо існуючий та взаємно пов’язаний правовий стан держав та народів, сукупність
паралельно існуючих якісно різнородних просторово-часових
утворень, що пов’язані та взаємодіють між собою. Синхронні та
діахронні зв’язки кожної правової системи з іншими правовими
системами як відображають, так і зумовлюють поліваріантність у
праві. Тому, на думку П.Ф. Мартиненка, предметну сферу порівняльного правознавства становить право сучасного світу як розмаїття якісно різних систем правового стану світової співдружності, взяте в сукупності закономірностей його поліваріантного існування.
Предмет порівняльного правознавства можна визначити як
сукупне наукове знання про «об’єктивне порівняльне право» –
багатосистемне, паралельно існуюче право, юридичні норми, які
виражають міжсистемні і транссистемні зв’язки, впливи і
взаємодії в праві. Він також наголошує на неприпустимості
ототожнення понять «порівняльне правознавство» та «порівняльне право»: порівняльне правознавство є наукою про порівняльне право в його різних вимірах – як на рівні цілих систем, так і на рівні окремих галузей права та правових інститутів. Об’єктом порівняльно-правових досліджень є правова карта світу.
Структурно порівняльне правознавство складається із:
1) загального порівняльного правовознавства (правові системи
сучасного світу), яке систематизує результати порівняльно-типологічного узагальнення порівняльного права на основі конструювання моделей – типів правових систем сучасного
світу – і спирається на поєднання порівняння і типології,
застосовуючи їх у взаємообумовленості та нерозривній єдності
2) порівняльно-правових галузевих наук, які узагальнюють
порівняльно-типологічні дослідження на рівні окремих галузей
права; для цих наук загальна частина порівняльного правознавства виступає як методологічна основа. Кожну з порівняльно-правових галузевих наук він визначає як загальну сукупність порівняльно-правових знань щодо певної галузі права.
Загальне порівняльне правознавство спрямоване на
порівняльно-типологічне вивчення національних правових
систем, які потім об’єднуються у «великі правові системи»
(вчений аргументує доцільність використання саме такого терміну на противагу «правовій сім’ї», «правовому колу» та ін.).
П.Ф. Мартиненко вважав, що «велика правова система» відображає, з одного боку, специфіку політичного і культурного розвитку, має риси індивідуальності, одиничності, виступає як емпірично конкретна правова система, з іншого – відображає соціально-економічний розвиток і тому має риси загального, інваріантного, виступає як тип права чи «типова правова система» – спрощена й ідеалізована модель однотипних національних правових систем. Головним завданням загального порівняльного правознавства як окремої науки вчений вважав: а) вивчення об’єктивних зв’язків національних правових систем і на цій основі розробку моделі «типових правових систем»
сучасності; б) виявлення і узагальнення основних форм
міжсистемних правових впливів і взаємодій; в) систематизацію
методології порівняльно-типологічного підходу в праві.
Щодо питання типології у порівняльному правознавстві П.Ф. Мартиненко зазначав, що в результаті порівняльноправового аналізу формується порівняльно-правове узагальнення, у якому в об’єктах, які порівняюються, загальне, суттєве, інваріантне відокремлюється від одиничного, другорядного, варіантного. У цьому процесі найважливішу роль відіграють методи правової типології та класифікації, які відрізняються глибиною відображення сутності правових об’єктів, причому класифікація підпорядковується типологізації, виступаючи як типологічна класифікація.
Правова типологія зводить реальні однотипні правові системи до узагальненої правової моделі («велика правова система», «правова сім’я»), яка абстрагується від специфічних рис систем-прототипів, утримуючи суттєве загальне у зв’язку з трьома детермінантами, які визначають принципову однорідність і типологічний збіг правових систем: 1) соціальноекономічним розвитком суспільства («економічним базисом»); 2) політичним і культурним розвитком; 3) юридичною технікою і правовою культурою. Створена таким чином ідеальна модель не є емпірично правильною копією систем-прототипів, але стає засобом пізнання правової реальності сучасного світу.
П.Ф. Мартиненко вказував на відсутність єдиної типологічної класифікації правових систем, що ускладнює розвиток порівняльного правознавства. Він вказував на недостатність марксистської формаційної типології для пізнання розвитку держави і права. Співвідношення історичного типу права і конкретної правової системи є співвідношенням загального і окремого, яке, на його думку, опосередковується особливим. Останнє має свої типологічні закономірності й може бути самостійним рівнем дослідження. П.Ф. Мартиненко обгрунтував необхідність конструювання у межах історичних типів права нових типологій, заснованих на культурноюридичному, техніко-юридичному та інших критеріях.
На думку вченого, типологія держави і права має враховувати стан розвитку/сформованості правової системи (гомогенна або гетерогенна та ін.), її правовий стан (перехідна, проміжна, розвинена та ін.).
П.Ф. Мартиненко ставив і вирішував позитивно питання про те, чи існують особливі галузеві порівняльно-правові науки. На його думку, порівняльно-типологічний підхід, застосований в рамках окремої галузевої науки, веде до вироблення в її логічній структурі адекватного йому нового порівняльно-правового знання (типологічні класифікації, нормативне моделювання, констатація аналогій та відмінностей, визначення загального, особливого, окремого та ін.). Це знання не співпадає ані з доктринальним тлумаченням закону, ані з елементами теоретичного чи історичного знання. Воно визначає специфіку порівняльно-правового знання, яке при досягненні певних обсягу та якості перетворюється на галузеву порівняльно-правову науку чи науковий напрям. Отже, на думку вченого, порівняльнотипологічний підхід не просто збагачує методологію галузевої науки, а й викликає у ній структурні перетворення.
Порівняльно-типологічний підхід також може зумовити появу в межах галузевих наук нових дисциплін, у яких основні теоретичні, історичні та інші пізнавальні завдання вирішуються на основі порівняльно-типологічного підходу (наприклад, державне право зарубіжних країн). Водночас П.Ф. Мартиненко виступив за інтеграцію наукового дослідження та викладання вітчизняного і зарубіжного права. Вивчення у межах галузевих юридичних наук не лише вітчизняного, а й зарубіжного права, на його думку, відповідає вимогам діалектичної логіки, провідним принципом якої є всебічність розгляду предмета дослідження; це включає до предметної сфери дослідження феномена міжсистемних зв’язків і взаємодій, діалектики загального, особливого та окремого. Це, безумовно, вимагає використання у дослідженні порівняльно-типологічного підходу, робить дослідження порівняльно-правовим.
П.Ф. Мартиненко зазначав, що для загального порівняльного правознавства міжнародне право виступає як одна з основних правових систем сучасного світу. Для загального порівняльного правознавства цікавими є ті риси та властивості міжнародного права, які найбільш точно виражають його особливості як правової системи, а у співставленні з іншими правовими системами вказують на їх зв’язки, впливи та взаємодії, що характеризують об’єктивну динаміку права у всесвітньому масштабі. З одного боку, міжнародне право є
об’єктом загального порівняльного правознавства і сприяє
збагаченню методології та змісту останнього, а з іншого –
міжнародне право спирається на загальне порівняльне правознавство при здійсненні власних порівняльно-правових
досліджень.
Зокрема, міжнародне право може розглядатися в сукупності його зовнішніх зв’язків і взаємодій з різними регіональними і національними правовими системами. П.Ф. Мартиненко вважав, що через свою одиничність міжнародне право ніколи не зможе перетворитися на порівняльно-правову науку, порівняльно-типологічний підхід у міжнародному праві не може бути основним, порівняльноправові дослідження в міжнародному праві можуть розвинутися лише в окремий напрям досліджень.
З порівняльно-правових позицій П.Ф. Мартиненко
оцінював і загальносвітовий вимір розвитку права, процеси
взаємовпливів у ньому, що, на його думку, ведуть не до
створення єдиного світового права, а до накопичення
загальнолюдських елементів і рис у існуючих правових
системах, інтернаціоналізації їх змісту.
П.Ф. Мартиненко зробив значний внесок у філософію й
теорію порівняльного правознавства та його утвердження в
Україні як наукової та навчальної дисципліни, а також у
розвиток інших юридичних наук. До останнього дня свого
славного життя він продукував наукові ідеї, розробляв нові
навчальні курси, гідно представляв Україну в міжнародних
організаціях. Вічна пам’ять Вам, Петро Федорович!
О.В. Кресін
доктор юридичних наук, доцент,
член-кореспондент Міжнародної
академії порівняльного права,
вчений секретар Української асоціації
порівняльного правознавства
З оригіналом публікації можна ознайомитись тут.