Єзеров А. Конституційна конфліктність в умовах демократії // Право України. — 2008. — № 8. — С. 15 – 19.

Анотація

Єзеров А. Конституційна конфліктність в умовах демократії // Право України . — 2008. —

№ 8. — С. 15 – 19.

Альберт Єзеров , кандидат юридичних наук , доцент , доцент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія » Конституційна конфліктність в умовах демократії За час перехідного періоду , що триває в Україні вже понад п’ятнадцяти років , у конституційно -правовій сфері відбулося багато подій конфронтаційного характеру .

Тенденція до наростання конфліктності пов ’язана із специфікою суб ’єктів конституційно правових відносин – як наділених владними повноваженнями , так і не наділених владою . Будучи носіями певних потреб , інтересів та цілей , суб ’єктам конституційних правовідносин притаманна соціальна ( політична та правова ) активність , що опосередковує їхню діяльність . В.Речицький справедливо зауважує , що у демократичних країнах структура політичної активності націлена на інновації та динамізм , на відміну від авторитарних режимів [1]. Саму політичну активність В.Речицький розглядає як складноструктурну діяльність з публічного співставлення позицій , пошуку засобів приведення їх до рівноваги , яка при цьому має залишатися динамічною . Адже у

корисному компромісі протиріччя не знімаються и не погашаються . Вбиваючі же енергію політичних антиномій « кінцеві рішення » означають також кінець політики [2]. Радянська ідеологія не визнавала навіть ймовірності конфліктів у « розвинутому соціалістичному суспільстві ». Вважалося , що державно -правові конфлікти унеможливлюються самим суспільним ладом . А між тим , конфлікти існували завжди , і тодішня державно -правова практика не використовувала таких методів вирішення конфліктів як їхнє демократичне врегулювання або розв ’язання , віддаючи перевагу придушенню суперечок , що виникали . Така державна політика довела свою помилковість

подіями 1989-1991 років , коли влада вже не могла подолати ту величезну кількість конфліктів , що назріли навколо неї та у ній самій . Наростання кількості конфліктів на загальнодержавному рівні призводить до того , що влада із стабілізуючого фактора суспільства перетворюється у фактор нестабільності . А це суперечить самій природі влади , яка повинна бути основою злагоди в суспільстві .

У роки становлення суверенної України питання вирішення конституційних конфліктів часом ставали дуже актуальними ( оголошення незалежності Криму 1992 року , постійне протистояння Президента України та Верховної Ради України , події під час президентських виборів 2004 року , дострокове припинення повноважень парламенту 2007 року тощо ). І самі суб ’єкти конституційних правовідносин , і теоретики конституційного права не мали необхідного досвіду у вирішенні проблем такого плану .

Але не дивлячись на це , конфлікт не слід сприймати як патологію суспільного розвитку . Він є не що інше як « результат взаємодії суспільних відносин , що не співпадають між собою , а з огляду на те , що ці відносини та їхні конкретні прояви у соціальній системі практично нескінченно багатоманітні », то конфлікти слід вважати нормою життя [3].

Наявність конституційних конфліктів у суспільстві не може розглядатися лише з негативної точки зору , тому що , за визначенням О.Іщенка , « конфліктність – фундаментальна характеристика буття , вона неминуча та природна . ... вона має корені в самій людській екзистенції » [4]. Це передусім невід ’ємна складова суспільного прогресу (звісно якщо ці конфлікти виникають , протікають і вирішуються у рамках конституційного законодавства ), бо конституційна конфліктність — це природна системна форма соціальної активності . Ще в більшій мірі конфліктність конституційно правових відносин властива державам , що перебувають на перехідному етапі свого розвитку . Перехід від однієї історичної формації до іншої неодмінно супроводжується

розширенням прав одних соціальних груп за рахунок придушування інтересів інших

соціальних груп , що має своїм наслідком поступове зростання соціальної напруженості . Остання є, за визначенням М.Колоса , найважливішою характеристикою ступеня соціальної стабільності в державі , яку можна порівняти з барометром , стрілка якого коливається у діапазоні « соціальний порядок – соціальна дезорганізація » [5].

Ще в радянській науковій літературі з’явилося розуміння того , що розвиток демократії є « постійний конфлікт , що регулюється » [6]. Розвиваючи це твердження , А.Глухова вказує на те , що демократичні системи « за своїм устроєм тяжіють до конфліктності , мають відповідні політико -правові інститути , покликані сприяти вирішенню конфлікту і пошукові згоди » [7]. Можливість виникнення конфліктів конституцією демократичної країни визнається , механізми вирішення конфліктів нею визначаються . Отже демократичному ладові притаманні інституційовані конституційні конфлікти . Ця інституйованість конституційних конфліктів у демократичних політичних системах пов ’язана у першу чергу з поділом влади як принципом політичного устрою —

конституції « вимушені » встановлювати баланс повноважень , визначати механізми противаг і стримувань тощо . Тобто конституцією закріплюється модель конфлікту відкритого та впорядкованого , конфлікту , що регулюється та контролюється через визначення законних меж конфліктних зон ; встановлення можливих варіантів поведінки суб ’єктів конституційних правовідносин ; впровадження у конституційну матерію колізійних норм та правових процедур зняття суперечностей між сторонами конфлікту .

Натомість , конституції недемократичних політичних систем ставлять за мету уникати конфліктів , ігноруючи їх . Виправдовуючи свої дії прагненням до стабільності , загальної гармонії , єдності , недемократичні режими не допускають будь -якого плюралізму , конкуренції у політичному житті , а виниклі конституційні конфлікти ліквідовують шляхом придушення . У такий спосіб протиріччя не розв ’язуються , а придушуються , накопичуються і, як наслідок , прориваються в позаінституційних ( а часто — насильницьких ) формах . Такі суспільства стають не безконфліктними , а хронічно

конфронтаційними — конфлікти проявляються у найбільш руйнівних формах , бо замість великої кількості простих конституційних конфліктів , які можуть і мають бути розв ’язані правовим шляхом , виникає складний макроконфлікт , що переростає у кризи , наслідки яких можуть бути непоправними . Тому має рацію Т.Пряхіна , кажучи про те , що «безконфліктність у соціальному житті — це лише фасадний образ тоталітаризму » [8].

Отже зроблений Україною демократичний вибір об ’єктивно став причиною збільшення питомої ваги конфліктності у конституційно -правових відносинах . Ця конфліктність має об ’єктивний характер , бо , як зазначає Є.Степанов , « демократизація являє собою широкий простір … для виявлення масових і індивідуальних інтересів , відкриваючи суспільній системі … шлях до узгодження різних спрямувань і уможливлюючи на цій основі ненасильницьку , органічну форму її руху » [9].

Конституційні конфлікти відіграють також низку інших позитивних функцій у суспільному житті . Пріоритетною соціально -позитивною функцією конфлікту визнається функція розрядки соціальної напруги , відновлення врівноважених відносин між сторонами [10]. Безумовно позитивною є комунікативно -інформаційна функція : під час протистояння суб ’єкти мають змогу з’ясувати специфіку інших конфліктантів , що згодом може сприяти їх зближенню на певній платформі . З огляду на зазначене , можна навести специфічні функції конституційних конфліктів : «( а) відбиття деформації правової дійсності ; ( б) сприяння виявленню “ прогалин ” у законодавстві та невідповідності деяких норм права реальній дійсності ; ( в) корегування впливу на стан правової реальності у двох

протилежних напрямках стимулювання змін правової дійсності та гальмування та деформація правового простору і чинних правовідносин » [11]. Тому , впливаючи як негативно , так і позитивно на процес зміни правової дійсності , конституційний конфлікт може привести до ліквідації чи дисфункції державно -правових інститутів , або навпаки до їх перетворення , удосконалення чи конструктивного оновлення законодавства .

Наприклад , через конфлікт , що склався між Кабінетом Міністрів України та Президентом України щодо погодження призначення деяких посадових осіб , остаточно унормувалася ця сфера конституційних відносин . Так , своїм Указом Президент України зупинив дію постанови Кабміну « Про затвердження положення про МВС » [12], бо вважає , що вона не узгоджується з нормами Конституції , законів та актів президента .

Затвердженим цією постановою Положенням визначено , зокрема , що начальники , перші заступники і заступники начальників головних управлінь МВС у Криму , областях , містах Києві та Севастополі призначаються на посади і звільняються з посад за узгодженням з прем ’єр -міністром України . Тим самим президент відсторонений від участі у вирішенні питань , пов ’язаних з реалізацією главою держави конституційних повноважень по забезпеченню національної безпеки , керівництва у цій сфері . З часом президент підписав указ щодо погодження з ним кандидатур для призначення на посади керівників військових формувань , правоохоронних органів та органів дипломатичної служби [13]. До переліку посад включені заступники міністрів а також інші посадови особи , зокрема й ті , проти

погодження яких з прем ’єр -міністром президент виступив напередодні . Через кілька днів прес -служба Мін ’юсту повідомила , що Міністерство юстиції вважає неконституційним погодження із президентом призначень першого заступника і заступників міністра внутрішніх справ , оборони і закордонних справ . З посиланням на п. 9-2 статті 116 Конституції України у повідомленні зазначено , що президент не бере участі у формуванні складу центральних органів виконавчої влади , бо в Конституції немає положень , які б відносили до повноважень Президента України погодження кандидатур для призначення на посади перших заступників , заступників міністрів і керівників структурних підрозділів центральних органів виконавчої влади України . Отже , на переконання Мін ’юсту , видавши

указ , президент вийшов за межі своїх конституційних повноважень і перебрав на себе вирішення питань , які стосуються компетенції Кабміну [14].

Указом Президента України від 14 березня 2007 року № 205/2007 був затверджений новий Перелік посад керівників військових формувань , правоохоронних органів , органів дипломатичної служби , кандидатури для призначення на які погоджуються з Президентом України [15], в якому , зокрема , вже не передбачалося погодження з Президентом України кандидатур першого заступника і заступника міністра внутрішніх справ . Також було визнано таким , що втратив чинність , Указ Президента України від 31 жовтня 2006 року N 909 „ Про зупинення дії постанови Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2006 року N 1383” [16].

З наведеного випливає , що даний конфлікт між вищими органами державної влади щодо розподілу між ними повноважень урегульовано суто правовим шляхом , а результатом вирішення цього конфлікту стала поява норми , яка регулює це спірне питання і є обов ’язковою для обох сторін конфлікту , який цим буде вичерпано .

А.Медушевський вбачає головне протиріччя демократії у конфлікті ідеї народного суверенітету і принципу правової держави . Цілковита влада народу , як це відомо з історії , зовсім не завжди виражається у правових формах і не призводить до поважання права . А право , являючись по суті консервативною інституцією , зовсім не обов ’язково відповідає колективним уявленням народу чи „ народній волі ” на кожному конкретному етапі історичного розвитку . У багатьох сучасних конституціях закріплені одночасно і принципи народного суверенітету , і принципи правової держави . З цього і випливає конфліктність конституційного процесу , який має постійно шукати баланс між суспільством і державою , рівністю і волею , соціальними гарантіями і правами особи [17].

Демократичне суспільство має прагнути до встановлення консенсуальної демократії , за якої політико -правовий процес ґрунтується « на механізмі обов ’язкових політичних консультацій і публічно -правових угод , в рамках яких всі учасники володіють рівними можливостями впливати на рішення , що приймаються , та симетричними зобов ’язаннями щодо їх виконання » [18].

Слід погодитися з А.Анцуповим та А.Шипіловим , що « демократія — це конфлікти » [19]. За діючого демократичного режиму суб ’єкти конституційного права не тільки можуть виявляти та відстоювати свої інтереси , потреби і цілі аж до конфлікту , а й вирішувати конфлікти , що виникають у встановлений законодавством спосіб . Конфлікти в демократичному суспільстві обов ’язково підлягають унормуванню та управлінню з метою подальшого розв ’язання . Тому наростання конфліктності у конституційно -правовій сфері ні в якому разі не означає хибність демократичного вибору України . Більше того , вміле їх врегулювання , своєчасне ефективне розв ’язання є запорукою прогресу в її конституційно правовому розвитку .

Сказане ставить нові задачі перед наукою конституційного права України . Вона має сприяти перетворенню галузі конституційного права з системи норм , що здебільшого лише закріплює статуси суб ’єктів конституційної взаємодії , на ефективний регулятор конституційно -правових відносин , і зокрема — відносин протистояння , конфронтації . Це зумовлює необхідність конституювання явища конституційного конфлікту як феномена політико -правової дійсності та як процесу конфронтаційної взаємодії суб ’єктів конституційних правовідносин .

Література :

1. Речицкий В.В. Политическая активность . Конституционные аспекты . — К.: Сфера ,

1999. — С. 61.

2. Там само . — С. 24.

3. Овчинников В.С. Политические конфликты и кризисные ситуации // Социально -

политические науки . — 1990. — № 10. — С. 57.

4. Іщенко О.М. Класифікація сучасних соціальних конфліктів // Держава і право

Юридичні і політичні науки / Ін -т держави і права ім . В. Корецького НАН України . — 2000. — Вип . 5. — С. 450.

5. Колос М. Конфлікт : теорія і практика // Бюлетень національної служби

посередництва і примирення . — 2003. — № 8. — С. 39.

6. Пригожин А.И. Перестройка : переходные процессы и механизмы . — М.: Наука ,

1989.

7. Глухова А.В. Политические конфликты и кризисы . Консенсус и политические

методы его достижения // Государство и право . — 1993. — № 6. — С. 7.

8. Пряхина Т.М. Конституционная доктрина Российской Федерации . — М.: ЮНИТИ -

ДАНА , Закон и право , 2006. — С. 291.

9. Конфликты в современной России ( проблемы анализа и регулирования ) / Под ред .

Е.И.Степанова . — М.: Эдиториал УРСС , 1999. – С. 90.

10. Краснов Б.И. Конфликты в обществе // Социально -политический журнал . — 1992.

— № 6. — С. 20.

11. Крівцова В.М. Юридичний конфлікт як феномен правової дійсності : Автореф . дис .

... канд .. юрид . наук : 12.00.12 / НЮАУ ім . Я.Мудрого . – Харків , 2005. — С. 11.

12. Про зупинення дії постанови Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2006 року №

1383: Указ Президента України від 31 жовтня 2006 року № 909/2006 // Офіційний вісник України . — 2006. — № 44. — Ст. 2944; Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України : Постанова Кабінету Міністрів України від 04 жовтня 2006 року № 1383 // Офіційний вісник України . — 2006. — 40. — Ст. 2687.

13. Про Перелік посад керівників військових формувань , правоохоронних органів ,

органів дипломатичної служби , кандидатури для призначення на які погоджуються з Президентом України : Указ Президента України від 04 грудня 2006 року № 1025/2006 // Офіційний вісник України . — 2006. — № 49. — Ст. 3255.

14. Мін ’юсту не сподобалось , що Ющенко зазіхнув на деяких заступників міністрів

(http://pravda.com.ua/news_print/2006/12/7/52076.htm) // Українська правда . — 07.12.2006.

15. Питання контролю над Воєнною організацією і правоохоронними органами

держави : Указ Президента України від 14 березня 2007 року № 205/2007 // Офіційний вісник України . — 2007. — № 19 — С. 757.

16. Про визнання таким, що втратив чинність , Указу Президента України від 31

жовтня 2006 року № 909 // Офіційний вісник Президента України . — 2007. — №

17. — Ст . 315.

17. Медушевский А.Н. Сравнительное конституционное право и политические

институты : Курс лекций . — М.: ГУ ВШЭ , 2002. — С. 54 – 55.

18. Юридическая конфликтология . Часть ІІІ . Юридический конфликт : процедуры

разрешения / Отв . ред . В.Н.Кудрявцев . — М., 1995 — С. 29.

19. Анцупов А.Я., Шипилов А.И. Конфликтология : Учебник для вузов . – М.: ЮНИТИ ,

2002. — С. 79.