Єзеров А. Конституційна конфліктологія як перспективна доктринальна концепція // Право України. — 2009. — № 6. — С. 167 – 174.

Анотація

Єзеров А. Конституційна конфліктологія як перспективна доктринальна концепція // Право України . — 2009. — № 6. — С. 167 – 174. Альберт Єзеров , кандидат юридичних наук , доцент , доцент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія » Конституційна конфліктологія як перспективна доктринальна концепція Сучасний процес державотворення в Україні розвивається в умовах , притаманної перехідним політичним системам підвищеної соціальної напруги . Відповідність Конституції України ( переважною мірою ) світовим стандартам конституціоналізму поєднується з явними проблемами в реалізації конституційних приписів . Форми участі громадян у здійсненні публічної влади належним чином не розроблені та не втілені у державно -суспільну практику

— громадяни фактично відсторонені від впливу на вирішення поточних державних справ , не мають суттєвих інструментів контролю за владою . Значний негативний вплив на конфліктний характер конституційних відносин справляє загальний низький рівень конституційно -правової культури . Суб ’єкти конституційних правовідносин нерідко вступають у взаємодію , керуючись не нормами Конституції та законів України , а передусім — власними інтересами і потребами , і вже потім — « підганяючи » конституційні установлення під власну поведінку . Необхідність політичних консультацій , переговорів , компромісу усвідомлюється лише у випадках , коли ситуація за своїм характером наближається до патової. За твердженням Ю . Шемшученка та

О. Ющика « політична боротьба визначає зміст сучасного політичного процесу в Україні, впливаючи на правову форму даного процесу , підпорядковуючи право і Конституцію потребам боротьби за владу . При цьому використання права і Конституції не обмежується їх прямим призначенням для упорядкування , стабілізації політичних процесів ; право , Конституція стають предметом ідеологічного тиску на політичних опонентів » [1]. Таким чином , як влучно на це вказують Л. Герасіна та М. Панов , « цивілізовані механізми політичного регулювання й громадсько -політичного діалогу в країні лише формуються , а нові форми здійснення державної влади , в той же час , запроваджуються дуже непросто і супроводжуються численними конфліктними ситуаціями » [2]. Саме тому конституційне право

набуває нового сенсу — виступає не тільки механізмом унормування політичних відносин , а й їх об ’єктом , а тому , в окремих випадках , — і конфліктогенним чинником . Це зумовлює необхідність конституювання явища конституційного конфлікту як феномена політико -

правової дійсності та як процесу конфронтаційної взаємодії суб ’єктів конституційних правовідносин . Виникнення конфліктів у конституційно -правовому середовищі є неминучим з огляду на природний розвиток суспільних відносин . Постійне зростання конфліктності конституційно -правових відносин , необхідність удосконалення конституційно -правового регулювання зумовлюють необхідність комплексного аналізу існуючих в сучасній Україні конституційних конфліктів та конституційних конфліктів , що політично та юридично вичерпані, а також практичних результатів впливу , який здійснюється конституційним правом як фундаментальним нормативним інституційним регулятором на детермінацію та динаміку конституційних конфліктів , на мінімізацію їх негативних наслідків . Це має не тільки

актуальне , але й концептуальне значення для теорії та практики українського конституціоналізму . Зазначаючи , що « сьогодні чи ненайактуальнішим для національної юридичної науки є теоретичне обґрунтування і коментар процесів , пов ’язаних з становленням нової за якісними ознаками правової системи », В. Шаповал закликає науковців до розроблення « перспективних доктринальних концепцій » [3]. Однією з таких концепцій , на нашу думку , є конституційна конфліктологія .

Різноплановість явища конфлікту вимагає системного підходу до його вивчення у будь якій галузі науки , а тим більше — на стикові наук . Крім того , зважаючи на те , що здатність успішно виходити з конфліктних ситуацій , перетворювати політичний конфліктний потенціал на джерело суспільно -політичного розвитку засвідчує демократичність політичної системи й ефективність державного механізму , конституційно -конфліктологічна проблематика останнім часом має викликати неабиякий науковий інтерес учених . Вироблені політичною та соціологічною наукою цілісні концепції конфлікту , їхній вплив на розвиток юриспруденції стали базою для інституціоналізації явища конституційного конфлікту , тобто процесу перетворення його з явища соціальної дійсності на повноцінний політико -правовий інститут .

Це об ’єктивно зумовлює необхідність аналізу закономірностей виникнення , розвитку і припинення конституційних конфліктів , а також вироблення методик здійснення впливу на них для забезпечення подальшого конституційного розвитку . Такий теоретичний аналіз спроможна здійснити , використовуючи свій методологічний і категоріальний потенціал , наука конституційного права .

Історія сучасного державотворення багата на конфліктні прояви , але наука конституційного права дотепер оминала їхнє комплексне дослідження . У переважній більшості випадків конституційні конфлікти розглядаються в контексті і в рамках галузевих досліджень , обмежених окремою проблематикою . Так , питання соціальної напруженості, політичної та правової активності, конституційної культури , взаємодії права та політики та

інші суміжні теми досліджувалися Ю . Оборотовим , М. Орзіхом , В. Речицьким , О.Ющиком . Ґрунтовні дослідження конституційно -правових відносин та їх особливостей здійснені В. Лучіним , В. Погорілком . Окремі сфери взаємовідносин суб ’єктів конституційного права досліджувалися А. Крусян , О. Орловським , Ю . Тихомировим та ін . Галузь юридичної конфліктології активно розвивається за участі І. Ващенка , В. Крівцової, В. Кудрявцева .

Вагомий доробок у галузі політичної конфліктології здійснили А. Глухова , С. Ланцов , В. Литвин , Є. Степанов тощо . Дослідження цих та багатьох інших вчених наблизили науку конституційного права до появи в її системі нового наукового напрямку — конституційної конфліктології, яка має на меті вивчення загальних закономірностей виникнення та розвитку конституційних конфліктів .

Ще не так давно саме застосування категорії « конфлікт » в науці конституційного права ставилося під сумнів науковцями . Тільки беззаперечний авторитет видатного вченого академіка Ю . Тодики , що виступив ініціатором вивчення конфліктів у конституційно -правовій площині та фундатором відповідної теорії, забезпечував уважне ставлення до цієї проблематики серед інших вчених . Але , нажаль , й дотепер в юридичних словниках відсутнє тлумачення відповідного терміну . Однак останнім часом відмічається певне пожвавлення у розвитку вказаної теорії: з’являються статті в юридичних виданнях , захищаються дисертації.

Лише 2008 року вийшли друком в різних містах України один посібник та дві монографії з конституційної конфліктології [4]. Також названа тематика є об ’єктом досліджень послідовників академіка Ю . Тодики — представників харківської школи права : Ю . Барабаша , Л. Герасіної, О. Тодики. Відомими російськими науковцями , що досліджують питання конституційної конфліктології, є Т. Пряхіна та А. Медушевський . Зробивши вагомий внесок у розвиток нового напрямку в науці конституційного права , названі та інші автори заклали підвалини для дослідження , яке оптимально поєднує теоретичні та практичні характеристики конституційного конфлікту .

Конфліктологія , безумовно , належить до групи соціально -гуманітарних наук і межує з юриспруденцією . Їх поєднують , насамперед , генетично -конфліктна природа юридичних фактів , що складають буттєві проблеми правової науки , та шляхи виявлення та розв ’язання суперечностей , які вже одержали статус юридичного конфлікту . Соціальні конфлікти , як правило , характеризуються наявністю певних правових аспектів ; багато конфліктних ситуацій виникає і має перебіг у сфері правовідносин , які об ’єктивно породжуються юридичними ситуаціями , а потім мають бути вирішені саме юридичними засобами . Саме така мотивація стала приводом для виникнення і становлення нової комплексної наукової дисципліни теоретико -прикладного характеру — юридичної конфліктології, яку автори відносять до

спеціальних конфліктологічних теорій та визначають сутність її предмета як проблеми

конфліктної взаємодії між суб ’єктами правовідносин чи проблемами конфлікту у правовій галузі. Такий підхід дозволяє поєднати проблему конфліктів з правовими інститутами , розглянути конфлікт не в абстрактному соціальному просторі, а у реальному зв ’язку з існуючими правовідносинами , юридичними механізмами і чинним законодавством . Звідси випливає і практична користь досліджень в юридичній конфліктології — виявити здатність норм права впливати на ґенезу , розвиток і припинення конфлікту . Специфіка і разом з тим основна задача правової конфліктології полягає у перетворенні конфлікту у формалізований , упорядкований і можливий до вирішення спір про право , у приведенні його до вигляду , який

допускає правовий спосіб вирішення і подолання . Юридична конфліктологія узагальнює і вивчає ті особливості, які характеризують конфлікт головним чином з позицій права . Теоретичне значення такого підходу , на думку А. Дмитрієва , полягає у можливості пов ’язування конфліктів з державними інституціями ( а право –— один із них ) і, відповідно , розгляду конфліктів не в абстрактному соціальному просторі, а у реальному зв ’язку з діючими правовими інструментами і структурами [5].

Конституційна конфліктологія ще більше звужує цей « простір », окреслюючи межі вивчення конфліктів сферами дії конституційного права . Практична користь такого підходу полягає у встановленні, чи зможуть норми конституційного права впливати на детермінацію , розвиток і вирішення конституційного конфлікту , і якщо зможуть , то як підвищити ефективність цього впливу .

Інструментарний характер конфліктології дозволяє поглибити знання у сфері конституційного права , оскільки при дослідженні конституційно -правових інститутів неодмінно доведеться зіткнутися з конфліктами між ними . Крім того , інструментарні конфліктологічні знання можуть сприяти поліпшенню правового регулювання у сфері конституційно -правових відносин .

З іншого боку , зрозуміло , що предмет конституційної конфліктології має бути чітко окреслений рамками предмету науки конституційного права . Від « гіпертрофованого усвідомлення меж конституційно -правового регулювання та розуміння засобів , за допомогою яких конституційне право здатне регулювати державно -владні відносини », застерігає Ю . Барабаш [6]. Суворо виступаючи проти поширення конфліктологічної матерії на конституційно -правову площину , він є провідним дослідником конфліктів в теорії і практиці конституційного права , а отже визнає їх як конституційно -правовий феномен . Ним використовується саме категорія « конфлікт », а не більш звичні для правових наук «спір », «колізія », « суперечність » тощо . Вважаємо , що неможна з « конфліктологічної матерії» вирвати

лише термін « конфлікт », залишивши в ній всі його сутнісні характеристики . Конституційний конфлікт є соціальним конфліктом із всіма притаманними йому загальними властивостями ,

набуваючи лише певної конституційно -правової специфіки. Саме вивченням цієї специфіки займатиметься конституційна конфліктологія , але не нехтуючи загальними рисами та закономірностями соціальних конфліктів , якими «обтяжені» конфлікти конституційні.

За підрахунками І. Ващенка , « у науковому становленні конфліктології використовуються знання про конфлікт , що накопичені одинадцятьма науками » [7]. Це підтверджує думку В. Речицького про те , що « будь -який серйозний політичний феномен корисно вивчати силами відразу декількох наук » [8]. Цим пояснюється існуюче розмаїття літературних джерел , які складають основу розвитку науки конституційної конфліктології, та ускладнює вирішення питання щодо її місця серед інших наукових концепцій .

Загальна конфліктологія являє собою інтегроване наукове знання і тому має право розглядати конституційну конфліктологію як підсистему своєї галузі — юридичної конфліктології. У той же час і юридична конфліктологія за своїм предметом може претендувати на місце у загальній теорії держави та права , оскільки розкриває деякі закономірності їх розвитку і функціонування . Наведене підкреслює інтегрованість соціальних наук і попереджає від абстрагування , зосередження досліджень різних соціальних інституцій та явищ тільки в рамках однієї науки , незважаючи на досягнення інших наук у даній сфері.

Конституційна конфліктність не може досліджуватися без знань про закономірності розвитку держави і права , що їх вивчає загальна теорія держави і права , без знань про соціальний конфлікт , що їх дає загальна конфліктологія , без здобутків політичної науки , до надбань якої належать знання про функціонування політичної системи та її суб ’єктів , без соціології, що збагатить дослідження конституційної конфліктності виробленими в рамках своєї теорії знаннями про суспільство і методи дослідження його інституцій .

Конституційному конфліктові дуже важко набути суто правової форми : це є політико правовий феномен . І цей факт не перешкоджає вивченню його конституційним правом , якому належить домінуюче місце в структурі політичних досліджень , бо політична наука дає науці конституційного права осмислення сутнісного змісту і форм життя у політичному суспільстві [9]. Конституційне право — це юридична наука , що вивчає політичні явища , та й саме право — феномен політичний . Більше того , політика як така є предметом конституційного права як галузі права і як науки [10]. « Сутність конституційного права неможливо цілком осягнути без звернення до політичних категорій » [11]. Слід зауважити , що світова конституційна думка вже

не перше десятиліття ставить акценти на політологічні і соціологічні аспекти конституційного права [12]. Конституційна конфліктологія є інтегрованим знанням , тому суворе зосередження на конституційно -правовому аспекті дослідження призведе до статичного сприйняття конституційно -конфліктних відносин , яке не дасть адекватного відображення на практиці.

Конституційно -правова наука нарешті має створити умови для перетворення галузі конституційного права з системи норм , що здебільшого лише закріплює статуси суб ’єктів конституційної взаємодії, на ефективний регулятор конституційно -правових відносин , і зокрема — відносин протистояння , конфронтації. Втім , треба розуміти , що такий підхід і, тим більше , реалізація його на практиці неодмінно викличуть комплекс складних теоретичних і прикладних проблем . Тому застереження Ю . Барабаша влучні в тому сенсі, що до таких питань , як розширення предмету конституційного права , слід ставитися обережно та з великим ступенем відповідальності — адже право має залишатися саме правом .

Виходячи з того , що « конституційне право є базовою галуззю нормативно -ціннісної орієнтації», вивчення явища конфліктності в його межах позитивно впливатиме на розвиток інших галузей науки , бо у конституційному праві « наявність власної виключної сфери регулювання поєднується з широкою сферою суміжного регулювання спільно з іншими галузями » [13]. Ще С. Алексєєв писав , що « резерви майбутнього розвитку політико -правової думки закладені у використанні досягнень психології, кібернетики , аксіології, теорії управління , інформатики тощо » [14].

Конституційна конфліктологія вивчає явище конституційної конфліктності, сутність конституційного конфлікту як політико -правового явища та процесу , його витоки , причини та рушійні сили , а також динаміку і суб ’єктний склад , засоби вирішення та впливу на них , технології запобігання їх виникненню . Ця наукова концепція має забезпечити суттєве зростання значення науки національного конституційного права в цілому шляхом збільшення питомої ваги його участі в аналізі конституційно -правових відносин взагалі та конституційних конфліктів , зокрема , прогнозуванні їх виникнення , пошуку механізмів їх вирішення тощо .

Конституційна конфліктологія розкриває взаємозв ’язки норм конституційного права і соціальних інститутів , з одного боку , та вплив соціальних інститутів на конституційно правове регулювання суспільства — з іншого . Зміцнення конституційних основ правового і соціального порядку завжди залишатиметься актуальним завданням науки конституційного права . А дослідження конституційної конфліктності, її детермінації, розвитку , функцій дозволить виявляти способи та механізми профілактики і вирішення конституційних конфліктів , що , безумовно , ефективно сприятиме укріпленню конституційного правопорядку і забезпеченню конституційної безпеки держави .

Конституційна конфліктність як один з об ’єктивних проявів правової дійсності виступає об ’єктом конституційної конфліктології як наукової дисципліни . Конституційна конфліктність — це відносно масове , історично мінливе соціальне явище конституційно правової реальності, яке складається із всієї системи конституційних конфліктів , що існують у

відповідній державі у певний проміжок часу . Це не просто безліч конфліктів , що ніяк не пов ’язані один з одним , це складна система , в якій основне значення мають характеристики зв ’язків між суб ’єктами конфліктних правовідносин . В свою чергу , конституційні конфлікти як одиничні елементи конституційної конфліктності, що мають певні закономірності виникнення , динаміки і закінчення , є предметом конституційної конфліктології як науки .

Визначення предмету та об ’єкту конституційної конфліктології, її місця в системі науки конституційного права мають зумовити включення її до навчальних програм , підручників з конституційного права . Позитивний досвід щодо цього є на кафедрі конституційного права Одеської національної юридичної академії: в методичному посібнику , підготовленому провідними членами кафедри , вивчення відповідної теми запропоноване після освоєння теми «Конституційні відносини » та перед темою « Правова охорона Конституції» [15].

Вивчення конституційної конфліктності помітно розширює діапазон явищ , що складають предмет конституційного права як науки , і в той же час відіграють значну роль у забезпеченні цілісності конституційно -правової доктрини . « У систематизації науки конституційного права істотна роль відводиться її поняттям , у яких відображається якісна визначеність предмета пізнання і конструюється цілісна теоретична модель конституційно правової дійсності... У функціональному плані поняття відіграють роль логічних утворень , що інтегрують конституційно -правове знання і сприяють його поєднанню у більш складні компоненти науки — теоретичні побудови і підсистеми . Понятійний апарат науки конституційного права служить початковим рівнем систематизації конституційно -правового

знання та її логічною основою » [16]. Отже , зміни у конституційній практиці суттєво сприяють розвиткові категорій конституційного права . Деякі з них набувають нового змісту , інші відходять , треті — потрапляють у вжиток . Так , будучи первісно політологічними , соціологічними , психологічними , категорії « конфлікт », « консенсус », « паритет », « протиріччя », «компроміс », « соціальна активність », « соціальний інтерес », « суспільна психологія », «суспільна злагода » тощо , в процесі становлення конституційної конфліктології мають і будуть пристосовуватися до конституційно -правової матерії і логічно опосередковувати явища реальної дійсності, що вивчаються конституційним правом , тим самим категоріально

збагачуючи науку конституційного права . Таке збагачення термінології відбиває загальносвітові тенденції, позитивно впливає на розвиток вітчизняного законодавства , наукову мову , правозастосовну практику . Поступово визріває наукове підґрунтя загального конституційного права , покликаного узагальнити світовий досвід , висвітлити основні моделі устрою держави та суспільства .

Виділення у конституційному праві підсистеми конституційної конфліктології означає новий рівень систематизації науки , що дозволить цілеспрямовано розвивати конституційно -

конфліктологічне знання . За твердженням Н. Богданової, « конституційно -правове знання , отримане в результаті розгортання підсистем науки конституційного права , збагачує цю науку , не порушуючи її цілісності» [17]. Конституційне право відіграє активну роль у визначенні стратегії соціальних і політичних перетворень , і тому слід окрему увагу приділяти соціальним функціям конституційного права щодо врегулювання соціальних суперечностей , у тому числі і передусім — конституційних конфліктів . Притаманна конституційному праву функція соціальної інтеграції та соціального контролю має конструктивне значення для забезпечення єдності суспільства . Це й визначає місце конституційного права у вирішенні соціальних

конфліктів . « Правове регулювання полягає у виявленні протиріч ( декларований конфлікт ), формулюванні різноманітних інтересів у правових поняттях ( і в цьому сенсі може сприяти розвиткові конфлікту ), кодифікації конфліктів ( спрямуванні їх у правове русло ) та створенні механізмів їх розв ’язання ( на рівні посередництва і за допомогою судової влади ). Право , таким чином , може як провокувати конфлікт , так і сприяти його розв ’язанню » [18].

Конституційна конфліктологія у своєму становленні повинна визначитися з колом задач , які вона покликана вирішувати як наука , що має зумовити напрямки її розвитку . Вбачаємо основною метою конфліктологічного напрямку в науці конституційного права науково -теоретичне обґрунтування сутності, детермінації та динаміки конституційних конфліктів , а також розробку пропозицій щодо здійснення впливу на них для зменшення їх негативних наслідків . Ю . Тодика стверджував , що « законодавство і політико -правова практика мають бути спрямованими на недопущення і усунення можливих державно -правових конфліктів . Є важливою розробка таких юридичних процедур , які допомагали б виявляти конфлікти у державно -правовій сфері і давали б можливість перенести конфлікт в юридичну

сферу з цивілізованою процедурою їх розгляду і вирішення » [19]. Серед основних задач , що мають вирішуватися цією наукою , повинні стати створення системи процесуальних гарантій для розв ’язання конфліктів правовими засобами , а також посилення ролі права у здійсненні соціальної інженерії, яка полягає у гармонізації інтересів в умовах конституційного конфлікту . Ще серед здобутків цієї науки має стати розробка алгоритмів конфліктологічної експертизи конституційних актів , що служитиме своєрідним запобіжником розгортання конституційних конфліктів в українському суспільстві, а також вироблення елементарних технологій вирішення конституційних конфліктів , методик їхньої профілактики . Розвиток зазначеного напрямку науки конституційного права є необхідним з

точки зору забезпечення в умовах конституційного динамізму невідставання науки від прикладних політичних рішень , забезпечення гідного наукового супроводження здійснюваних конституційних перетворень .

Беручи до уваги розширення діапазону наукових досліджень у сфері вітчизняного конституційного права , яке відбувається в умовах новітньої української державності, їхній проблемний характер та орієнтацію на вирішення практичних проблем державотворення , можна з упевненістю говорити про конституційну конфліктологію як про вельми перспективну доктринальну концепцію , яка у своєму розвиткові неодмінно використовуватиме досягнення сучасної світової конституційної думки , досвід українського державно -суспільного будівництва , а також теоретичні та методологічні здобутки інших наук — політології, соціології, психології, загальної та юридичної конфліктології, теорії держави та права тощо .

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ :

1. Шемшученко Ю ., Ющик О. Політика , право , Конституція // Право України . — 2007. —

№ 8. — С. 7.

2. Конституційно -правові засади становлення української державності / В.Я. Тацій ,

Ю .М.Тодика , О.Г. Данильян та ін .; За ред . В.Я. Тація , Ю .М. Тодики . — Х.: Право , 2003.

— С. 114.

3. Шаповал В.М. Перспективи розвитку науки конституційного права в Україні // Право

України . — 1996. — № 9. — С. 49 – 52, 62.

4. Конституційна конфліктологія ( конституційні механізми подолання політичних криз )

посібник / Г.М. Волянська , М.В. Оніщук, М.В. Савчин , та ін .: За ред . М.В. Савчина , В.Л. Федоренка . — К.: Ін -т громадян . сусп -ва , 2008. — 188 с.; Барабаш Ю .Г. Державно правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права : Монографія . — Х.:

Право , 2008. — 220 с.; Єзеров А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні: Монографія . — О.: Юрид . л – ра , 2008. — 240 с.

5. Дмитриев А.В. Конфликтология : Учеб . пособ . — М.: Гардарики , 2003. — С. 37.

6. Барабаш Ю .Г. Державно -правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права

Монографія . — Х.: Право , 2008. — С. 13.

7. Ващенко І.В. Загальні проблеми викладання конфліктології // Психологія : Зб . наук .

праць . — 2002. — НПУ ім . М.П. Драгоманова . — Вип . 15. — С. 13.

8. Речицкий В.В. Политическая активность . Конституционные аспекты . — К.: Сфера ,

1999. — С. 5.

9. Современная буржуазная политическая наука : проблемы государства и демократии . —

М.: Наука , 1982. — С. 9.

10. Танненбаум В. Категории « политика » и « власть » в науке конституционного права //

Проблемы конституционного права . — Вып . 1 (2). — Саратов , 1974. — С. 50.

11. Орзих М.Ф., Крусян А.Р. Современный конституционализм в Украине . Введение в

украинское конституционное право : Монография . — К.: Алерта, 2006. — С. 201 – 202.

12. Егоров С.А. Современная наука конституционного права США . — М., 1987. — С. 17.

13. Тихомиров Ю .А. Развитие теории конституционного права // Государство и право . —

1998. — № 7. — С. 7.

14. Алексеев С. ХХ VII съезд и современная юридическая наука ( вопросы общей теории

права ) // Правоведение . — 1986. — № 3. — С. 8.

15. Орзих М.Ф., Крусян А.Р. Конституционное право Украины : Пособие . Изд . 3 доп . —

Одесса – Кировоград : « Юр -Информ », 2006. — С. 50, 121 – 123.

16. Богданова Н.А. Целостность и структура науки конституционного права // Российский

юридический журнал . — 2001. — № 2. — С. 12.

17. Там само . — С. 15.

18. Медушевский А.Н. Сравнительное конституционное право и политические институты

Курс лекций . — М.: ГУ ВШЭ , 2002. — С. 31.

19. Тодыка Ю .Н. Конституционное право Украины : отрасль права , наука , учебная

дисциплина : Учеб . пособ . — Х.: Фолио : Райдер , — 1998. — С. 211 – 212.