(25.11. (7.12) 1869 р. – 11.11.1937 р.)
Палієнко Микола Іванович – видатний вітчизняний вчений-конституціоналіст та педагог, доктор державного права (1908), академік ВУАН (1930).
Народився у м. Києві. У 1892 р. закінчив юридичний факультет Київського універстету і був залишений при ньому професорським стипендіатом.
Формування поглядів М. І. Палієнка на державу і право пов’язане з періодами його науково-педагогічної діяльності, яка проходила в різних навчальних закладах, зокрема під час служби в Київському університеті Святого Володимира (1892-1896 рр.) та, особливо, викладання в Демидівському юридичному ліцеї, м. Ярославль (1896-1906 рр.) та у Харківському університеті (1906-1912 рр.).
Вперше заявляє про себе як науковець й педагог М. І. Палієнко своєю пробною лекцією «Сутність адміністративної юстиції і основні риси її організації» (опублікована в «Ученых записках Киевского университета» в 1898 р.) ще будучи слухачем магістратури. У цей час він працювати у Демидівському юридичному ліцеї (1896-1906 рр.), де він займав посаду приват-доцента, а потім професора кафедри енциклопедії права та викладав одну з фундаментальних дисциплін, назва якої періодично змінювалася: «Юридична енциклопедія», «Енциклопедія права», «Юридичний догматизм». У цей період М. І. Палієнко виявляє себе як серйозний учений, здатний вести заочну полеміку з відомими колегами щодо питань походження і сутності права та розвитку вітчизняної державності у напрямку демократизації. Науковій активності сприяє його стажування в Гейдельберзькому, Страсбурзькому й Паризькому університетах (1899-1901 рр.), де він глибоко вивчає проблему державного суверенітету, а потім захищає дисертацію з цієї тематики (1903 р.). З-під пера вченого виходять опубліковані в Ярославлі такі наукові праці: «Предмет і завдання енциклопедії права та ідея права» (1900 р.), «Нова психологічна теорія права й поняття права» (1900 р.), «Нормативний характер права та його відмітні ознаки» (1902 р.), «Суверенітет. Історичний розвиток ідеї суверенітету та її правове значення» (1903 р.) та інші.
Період діяльності М. І. Палієнка в Харківському університеті збігається з суспільно-політичною кризою та революцією 1905-1907 рр., коли злободенною стає проблема конституціоналізму. Тоді з’являються праці: «Правова держава й конституціоналізм» (Харків, 1906 р.), «Учення про сутність права та правову зв’язаність держави» (Харків, 1908 р.), «Основні закони і форми правління в Росії» (Харків, 1910 р.), «Правова природа Маніфесту 17 жовтня 1905 р.» (Харків, 1915 р.), «Обласна Автономія й Федерація» (Харків, 1917 р.). Зміст цих праць свідчить про істотний внесок ученого в розробку важливих державно-правових питань – правова держава, природні права людини, соціальна сутність права тощо, які й дотепер залишаються актуальними.
Еволюція поглядів М. І. Палієнка на державу та право в радянський період відзначається, що він переважно досліджує ті ж проблеми держави та права, що й у дореволюційний період: питання державного суверенітету, правової держави, сутності права. Їх тлумачення було прийнятним (як методологічно, так і політично) в перші роки радянської влади, оскільки марксистсько-ленінська методологія тільки-но утверджувалася в якості офіційної, а ідейно-правовий плюралізм ще не звузився до пануючого монізму. Треба віддати належне сміливості М. І. Палієнка як ученого і громадянина, який в умовах соціалістичної реконструкції суспільства й держави, по суті, виступає проти створення «замкненого» суспільства – пропагує думку про необхідність порівняння радянського права із зарубіжним, закликає не обмежуватися внутрішнім революційно-державним будівництвом без огляду на досвід (хай і негативний) капіталістичних країн.
Радянський період творчості М. І. Палієнка багато в чому пов’язаний з Харківським університетом. У 20-ті роки XX ст. він стає одним з перших викладачів інституту народного господарства, який створюється й реформується за його участі. У 1920 р. він отримує запрошення керівництва Боспорського університету (Керч) і викладає в ньому дисципліну «державне право»; проводить заняття на так званих «Археологічних курсах», організованих при Керченському музеї старовини. З 1920 р. по березень 1921 р. він займає посаду професора Таврійського університету.
У 1930 р. М. І. Палієнко обирається Академіком академії наук УРСР зі спеціальності «державне право»; очолює Комісію радянського права і будівництва, у складі якої проводить дослідження на тему «Право громадянства в СРСР і за кордоном».
Поряд з написанням ряду наукових праць («Конфедерації, федерації і Союз Радянських Соціалістичних Республік» (Одеса, 1923 р.), «Право громадянства в сучасних федераціях і Союзі РСР» (Харків, 1926 р.), «Проблеми суверенітету сучасної держави» (Харків, 1929 р.), він працює над проектами законодавчих актів, які стосуються державно-правового будівництва УРСР, бере участь у практичній роботі з підготовки Конституції УРСР 1937 р. – результати цієї діяльності знаходять відображення в його науковому дослідженні «Розвиток Конституції УРСР як складової частини СРСР» (Харків, 1936 р.).
Аналіз наукової спадщини М. І. Палієнко дає право вважати його одним з вітчизняних фундаторів теорії суверенітету держави. Його праця «Проблеми суверенітету сучасної держави», по суті, є своєрідною енциклопедією вчення про суверенітет – вона досить часто використовується сучасними правознавцями як теоретичне підґрунтя для наукових досліджень. А конституційні документи, у створенні яких учений брав безпосередню участь у радянський період своєї творчості, служать історичними джерелами вітчизняного конституційного права.
На його думку, суверенітет державної влади є не простою сумою прав, які надаються при управлінні, а виступає як взаємно пов’язана та узгоджена система прав, якою в усій повноті наділяється держава як суб’єкт внутрішніх і зовнішніх відносин. Теорія суверенітету М. І. Палієнка спирається на узагальнення державно-правової практики власної країни та інших держав світу. Концептуальні засади цієї теорії є прогресивними, демократичними, бо будуються на принципах парламентаризму, поділу влади у державі, правовій визначеності суверенітету.
М. І. Палієнко виступав проти ототожнення суверенітету з державною владою. Він стверджував, що носієм державного суверенітету, а отже і суверенних прав і обов’язків, є не державна влада чи будь-який державний орган, а держава («Суверенітет є якістю самої держави»). Саме держава як носій суверенних прав і обов’язків формує і здійснює всередині країни свою вищу верховну владу, яка є й «правовою владою», бо «не може бути юридично обмежена правом іншої держави».
Наукові пошуки в галузі внутрішніх і зовнішніх ознак суверенітету держави приводять М. І. Палієнка до висновку, що суверенітет однієї держави не виключає суверенітету інших держав, оскільки кожна держава є суверенною лише в її територіальних межах. Тому суверенітет часто й називають «вищою, незалежною територіальною владою». Ретельному аналізу дослідник піддає зовнішні ознаки суверенітету держави, підкреслює, що вступаючи в міжнародні договори та визнаючи міжнародні звичаї, держава частково обмежує себе.
Особливість теорії державного суверенітету, розробленої М. І. Палієнком, полягає й у тому, що він уперше виокремлює й обґрунтовує дві концепції суверенітету: 1) як надзаконної абсолютної влади (в абсолютній монархії); 2) як влади законної або суверенної у формах і межах права (в конституційній державі). Узагальнюючи історичну практику, М. І. Палієнко констатує, що державний суверенітет може існувати й в умовах недемократичного режиму. Добровільне надання державою можливостей щодо здійснення тих чи інших її прав владарювання певній особі, на його думку, не зменшує державного суверенітету, але впливає на характер порядку здійснення державної влади. Доводячи, що конкретна держава ніколи не може позбавлятися свого суверенітету, він наполягає на тому, що найбільший розквіт усередині країни й за її межами можливий при конституційній формі правління.
Він одним з перших у вітчизняній науці виступає проти «подільності суверенітету», визначає його як єдиний і монолітний, оскільки його суб’єктом, носієм (в залежності від виду суверенітету) є народ, держава.
Оригінальними є погляди М. І. Палієнка на монархічну й республіканську форми правління та на федерацію як форму державного устрою, що викладені в праці «Основні закони і форма правління в Росії» (1910 р.) та інших. Ним було запропоновано класифікацію монархій на конституційні дуалістичні та конституційні парламентарні, й республік – на представницькі та з прямим правлінням. Абсолютну монархію він визначав як державу, у якій одноосібний глава уряду є спадковим, отже безвідповідальним, бо володіє правом затверджувати або не затверджувати закони. А республікою вважає державу, у якій глава уряду є виборним і не володіє правом беззастережно відмовити в затвердженні закону. Участь народу в організації і діяльності державної влади служить основним критерієм класифікації цих двох форм правління.
Щодо поглядів М. І. Палієнка на федерацію, то у дореволюційний період їх істотною рисою стало заперечення централізації влади, особливо для великої держави (Російська імперія), наділення органів місцевого самоврядування більшою самостійністю, а не перекладання значної частини повноважень на місцевих урядових представників (губернаторів, генерал-губернаторів). У своїй праці «Обласна автономія і федерація» (1917 р.) М. І. Палієнко окреслює три форми можливого державного перетворення Росії: 1) впровадження «широкого і вільного» місцевого самоврядування в господарських і культурних справах (без права місцевого законодавства); 2) надання окремим областям статусу автономії (з правом здійснення законодавчої діяльності в певних межах, що офіційно визначені центром); 3) організація Росії як «федеральної союзної держави». Кожний з цих варіантів реформування держави мав свої переваги, але найціннішим, на його думку, є створення певної самостійності в межах культурно-господарських автономій, тобто здійснення «живої диференціації державного ладу» з урахуванням конкретного рівня розвитку кожної території, беручи до уваги й господарські, і національно-культурні, і релігійні особливості.
У радянський час у роботі «Конфедерації, федерації і Союз Соціалістичних Радянських Республік» (1923 р.) М. І. Палієнко змушений захищати переваги Радянської союзної держави перед буржуазними федераціями, вбачаючи їх в тому, що: 1) усі союзні складові є державами, а не провінціями; 2) усі вони, підкоряючись союзній владі, зберігають свою власну, «самопохідну владу», яка не виникає поза волею і владою об’єднуючої їх союзної держави.
Щодо поглядів М.І. Палієнка на конфедерацію, то вони майже не відрізняються від сучасних – конфедерація розуміється як міждержавний союз (а не союзна держава), члени якого, зберігаючи свою незалежність, створюють на договірних засадах сумісні органи для координації дій у рішенні конкретних проблем.
Наукова спадщина М. І. Палієнка багатогранна й представлена і іншими проблемами, зокрема, такими як громадянство, правова держава, праворозуміння, походження права, сутність права та ін.
Матеріали підготував професор О.В. Батанов.