До питання про дію в часі рішень Конституційного Суду України

ПУШНЯК ОЛЕКСІЙ ВІТАЛІЙОВИЧ,
к.ю.н., доцент,
доцент кафедри теорії та філософії права
Національного юридичного університету ім. Я.Мудрого (м.Харків) 

Міжнародна науково-практична конференція 10.12.20 - СЕКЦІЯ №1

Одним з проблемних питань практики судового захисту прав людини та функціонування конституційного контролю в Україні є ситуація, що склалася у зв’язку з тлумаченням та застосуванням норм ст. 152 Конституції України, які стосуються правових наслідків рішень Конституційного Суду України про визнання неконституційними положень нормативно-правових актів.

 Проблема полягає в правовій позиції українських судів, на підставі якої громадянам, що звертаються до судів з метою перегляду рішень, заснованих на законодавчих положеннях, визнаних згодом неконституційними, переважно відмовляють у задоволенні відповідних вимог. Відмову обґрунтовують твердженням, що стосовно фактів, що мали місце до ухвалення рішення конституційного органу, положення неконституційного закону є належною нормативною підставою для передбачених ними правових наслідків. Така аргументація заснована на тлумаченні ч. 2 ст. 152 Конституції України як такої, що означає відсутність зворотної дії рішень Конституційного Суду України. За описаного підходу суди не надають повноцінного значення іншій нормі, закріпленій у ч. 3 ст. 152 Конституції: «Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку».

 Варто зауважити, що існує достатньо поширена практика, в якій суди не займають описану позицію [1]. Утім останнім часом переважає саме така позиція, вона відображена у низці рішень Верховного Суду [2]. Проте такий підхід Верховного Суду викликає заперечення, серед яких насамперед заперечення засадничого характеру. За його умов може повністю втрачати свій сенс передбачена законом можливість перегляду рішення суду у зв’язку з виключними обставинами на підставі визнання акту неконституційним. Також у значній мірі втрачає свій сенс інститут конституційної скарги – в аспекті можливості особи домогтися відшкодування шкоди, заподіяної неконституційним актом, звернувшись до Конституційного Суду України та одержавши його позитивне рішення. У результаті особа не одержує повного, ефективного захисту своїх прав [2; 3].

 Окрім того, принципи найвищої юридичної сили та прямої дії норм Конституції (ст. 8 Конституції України) мали б означати, що визнання неконституційним певного законодавчого положення призводить до того, що його не можна розглядати як законну основу для певних дій та рішень, у тому числі й у ситуаціях, в яких існують винесені на його основі судові рішення. Можливі питання конфлікту з принципом res judicata у значній мірі зняті завдяки наявності в більшості процесуальних кодексів норм, що дозволяють у такому випадку перегляд частини винесених судових рішень у зв’язку з виключними обставинами.

 Ба більше, ч. 3 ст. 152 Конституції України прямо вказує про необхідність відшкодування заподіяної неконституційним актом шкоди. Відтак, навіть лише з огляду на наявність цієї норми, є нонсенсом розуміти правомірними та такими, що не зумовлюють юридичну відповідальність, наслідки дії неконституційного акта, породжені до визнання його в такій якості рішенням органу конституційної юрисдикції. Пряма дія Конституції України має спрацювати й тут. Відтак, норму ч. 3 ст. 152 Конституції можна розуміти як таку, що поширює правові наслідки рішення Конституційного Суду України на факти минулого у формі чи то негайної, чи то зворотної дії. Утім панівна позиція Верховного Суду ігнорує таке розуміння цієї норми, позбавляючи її сенсу.
 Заперечення викликає і підхід до розуміння самої ч. 2 ст. 152 Конституції України, висловлений колегією Касаційного адміністративного суду, зокрема в постанові від 02 серпня 2019 р. у справі №2а-1131/11/1470 (та в низці інших рішень Верховного Суду): «Зі змісту наведеної норми вбачається, що за загальним правилом рішення Конституційного Суду України змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати його ухвалення, якщо інше не встановлено самим рішенням». Як видно, згідно з ним правові наслідки рішення Конституційного Суду України мають поширення суто на майбутні правовідносини. Але навіть якщо визнати відсутність у них ретроактивності, незрозуміло, чому рішення не має впливати на наявні правовідносини в рамках негайної дії в часі.

 Нарешті, як бачиться, навіть обмежившись суто аналізом ч. 2 ст. 152 Конституції України («Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення») можна дійти висновку про можливість дії рішення Конституційного Суду України на минулі чи наявні факти, права та обов’язки. Така дія – це питання напрямку дії в часі, питання про розташування в часі юридичних явищ, що підпадають під дію певної норми права. За поширеним переконанням, воно вважається вирішеним саме зазначеною нормою Основного Закону. Попри це вказану норму цілком можна розуміти як таку, що не визначає напрямку дії в часі неконституційних приписів (а отже не дає і вичерпної характеристики напрямку дії в часі самого рішення Конституційного Суду України), а закріплює лише календарну дату втрати чинності останніми. Календарні межі чинності та напрямок чинності в часі норми права є хоча й пов’язаними, але все-таки різними аспектами її темпоральної дії. Звідси випливає, що ч. 2 ст. 152 Конституції України не є перешкодою для «зворотної дії» рішення Конституційного Суду України у вигляді «дострокового припинення» чинності неконституційними нормами на підставі чи то ст. 8, чи то ч. 3 ст. 152 Конституції України. Зазначене «дострокове припинення» є одним з трьох напрямків темпоральної чинності «старого» акта [4, с. 23].

 На додаток слід зауважити, що бачиться неправильним закріплений у процесуальному законодавстві підхід (див. наприклад ч. 5 ст. 361 КАС), згідно з яким у зв’язку з виключними обставинами можуть бути переглянуті переважно лише невиконані судові рішення (як і підхід, що це можливо лише стосовно рішень, що підлягають виконанню – див. постанову від 17.12.2019 у справі №808/2492/18). Надання переваги принципу res judicata над принципами найвищої юридичної сили та прямої дії норм Конституції України навряд чи є виправданим.
 Таким чином, глибший аналіз питань темпоральної чинності нормативно-правових актів, більша увага до відповідних поглядів, що існують у правовій доктрині, можуть бути корисними для розв’язання практичної проблеми, що склалася. При цьому її вирішення може бути здійснене в значній мірі засобами саме судової практики – через зміну правових позицій Верховного Суду або через тлумачення Основного Закону самим Конституційним Судом України.
 
 Список використаних джерел:

 1. Терлецький Д. Хід конем. Відшкодування збитків, отриманих від неконституційних актів. URL: https://uplan.org.ua/khid-konem-vidshkoduvannia-zbytkiv-otrymanykh-vid-nekonstytutsiinykh-aktiv/ (дата звернення: 25.11.2020).
 2. Ухвала Верховного Суду від 20 лютого 2020 р. справа №808/1628/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87758201 (дата звернення: 25.11.2020).
 3. Єзеров А. Конституційна скарга і виключні обставини для перегляду справ. URL: https://sud.ua/ru/news/blog/153161-konstitutsiyna-skarga-i-viklyuchni-obstavini-dlya-pereglyadu-sprav (дата звернення: 25.11.2020).
 4. Пушняк О.В. Дія у часі судових рішень з нормоконтролю в Україні. Проблеми законності. 2017. Вип. 137. С. 19—31.