КОНСТИТУЦІЙНА СКАРГА ТА ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ – ГЛУХИЙ КУТ ЧИ КОНЦЕПТУАЛЬНЕ НЕПОРОЗУМІННЯ? 

Фірсов В. 

аспірант Київського університету права НАНУ, адвокат,  член комітету із конституційного правосуддя та прав людини Ради адвокатів Одеської області

науковий керівник: Кармазіна К., к.ю.н., доцент, адвокатеса, медіаторка, в.о. Голови комітету із конституційного правосуддя та прав людини Ради адвокатів Одеської області

КОНСТИТУЦІЙНА СКАРГА ТА ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ - ГЛУХИЙ КУТ ЧИ КОНЦЕПТУАЛЬНЕ НЕПОРОЗУМІННЯ? 

Плюралізм думок - невід’ємна складова розвитку та вдосконалення в демократичному суспільстві. Багатоманітність поглядів на правові явища - не виключення. 

Але коли мова йде про захист конституційних прав, свобод та інтересів, концепція «два юристи - три погляди» може зашкодити головній меті такого захисту - відновленню порушених прав, свобод та інтересів людини. 

За даними Аналітичного звіту щодо запровадження інституту конституційної скарги в Україні, розробленого Центром політико-правових реформ у 2018 році, впровадження відповідного інституту на нормативному рівні розпочалось у 2016 та 2017 роках, однак практично розгляд конституційних скарг розпочався у березні 2018 року з початком роботи оновленого Конституційного Суду України [1, с. 9]. 

Отже, цьогоріч, конституційній скарзі в Україні як реально діючому правовому інституту виповнилось 5 років. На перший погляд його мета очевидн: забезпечити можливість людини як індивіда або юридичної особи як суб’єкта правовідносин захистити конституційні права, свободи та інтереси, порушені неконституційними законами та які не були справедливо захищені національними судами. 

Однак чи стала реальною така можливість із запровадженням інституту конституційної скарги? Відповідне питання тривалий час досліджувалось такими вченими як Кулявцем О. [2], Єзеровим А. [3], [4],  Городовенко В. [5], Барабашем Ю. та Берченко Г. [6], Щербанюк О. [7], Терлецьким Д. [8], [9], Ромців О. [10], Назаренко А. [11] та ін. 

В умовах пандемії Covid-19 та правового режиму військового стану на території України важко оцінити ефективність конституційної скарги зі статистичної точки зору: скільки скарг було би подано за нормальних умов, скільки скарг задоволено, а скільки фактично виконано. Разом з тим, сформовані за цей час наукові підходи та судова практика дають можливість оцінити ефективність даного інституту з точки зору можливості індивідуального суб’єкта реально захистити в Конституційному Суді України (далі - КСУ) свої конституційні права та свободи, порушені нормативно-правовими актами та їх застосуванням в практиці національних судів. Питання ефективності інституту конституційної скарги в Україні, попри окреслення проблематики його реалізації, залишається актуальним для наукового дослідження і у 2023 році. 

У зв’язку з викладеним, метою даного дослідження є аналіз практики застосування Верховним Судом інституту перегляду рішень за виключними обставинами з підстав визнання Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) нормативно-правових актів, застосованих судами під час вирішення справи особи (далі - перегляд за виключними обставинами), порівняння відповідної практики з вітчизняними науковими та законотворчим підходами до сутності інституту конституційної скарги, формування нового підходу до проблеми неефективного функціонування інституту перегляду судових рішень за виключними обставинами в Україні, а також викладення пропозицій щодо вдосконалення нормативного регулювання інститутів конституційної скарги та перегляду судових рішень за виключними обставинами з урахуванням підходів Верховного Суду до оцінки відповідних інститутів. 

До закріплення конституційної скарги в національному законодавстві, ще у 2014 році,  суддя Конституційного Суду України, професор Михайло Мирославович Гультай сформував п’ять складових елементів «правового механізму функціонування конституційної скарги», а саме: 

1) підстава для подання конституційної скарги; 2) суб’єкти, які наділені правом звернення з конституційною скаргою до органу конституційної юрисдикції; 3) предмет (об’єкт) конституційної скарги; 4) умови прийнятності конституційної скарги; 5) юридичні наслідки рішень органів конституційного контролю, ухвалених за результатами розгляду таких скарг, а також сфера їх дії у часі, просторі та за колом осіб [12, с. 16].

Вважаємо, що саме юридичні наслідки рішень КСУ, як кінцева мета звернення особи з конституційною скаргою, потребують наукового аналізу з метою оцінки дієвості цього інституту та досягнення на практиці мети його впровадження. 

В медійному просторі виражено позицію, що позитивним наслідком рішення КСУ для заявника конституційної скарги є право на перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, однією з яких є встановлена КСУ неконституційність закону, відповідно до положень господарського, кримінального та цивільного процесуальних кодексів та кодексу адміністративного судочинства України  [13]. 

В подальшому озвучене право на перегляд судових рішень було відображено у законодавстві через регулювання інституту перегляду за виключними обставинами в оновлених редакціях процесуальних кодексів, затверджених Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»             № 2147-VIII від 03.10.2017 року [14]. Зокрема п. 1 ч. 3 ст. 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), п. 1 ч. 3 ст. 320 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), п. 1 ч. 5 ст. 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у відповідних редакціях передбачають в якості підстави для перегляду рішень у зв’язку з виключними обставинами встановлення Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане [15], [16], [17]. 

В свою чергу, ч. 1 ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачає, що судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами, а відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 459  КПК України виключними обставинами визнається встановлена Конституційним Судом України неконституційність, конституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи [18].

Враховуючи вищезгадане твердження, можемо дійти висновку, що належна реалізація особою свого права на перегляд за виключними обставинами, є основною метою, з якою особа  звертається з конституційною скаргою після вичерпання інших засобів захисту порушених прав в національних судах. 

Аналогічної думки щодо важливості для заявника відновити попередній стан, який існував до застосування судом неконституційного (конституційного) нормативного акту,  притримується група авторів у складі М. Ставнійчук,            А. Єзерова, В. Запорожця та Д. Терлецького в Методичних рекомендаціях «Конституційна скарга в діяльності адвоката» [19, с. 69-71]. 

Вже на другий рік функціонування досліджуваних інститутів вчені констатували, що реалізація права особи на перегляд судових рішень за виключними обставинами в національній правозастосовчій практиці зіткнулась з перепоною у вигляді практики Верховного Суду, що ставить під сумнів ефективність цього інституту в тій формі, в якій він існує в нинішньому законодавстві [12, с. 119].

Станом на 2023 рік практика Верховного Суду залишається сталою та підтримує позицію, відповідно до якої право особи на перегляд судового рішення за виключними обставинами суттєво обмежене критерієм можливості виконати рішення, що підлягає перегляду, а саме рішення КСУ не породжує перегляду судового рішення через відсутність його ретроспективної дії [20]. 

В правозастосовчій площині існують декілька спроб вирішити проблематику недосконалості інституту перегляду судових рішень за виключними обставинами за наслідками прийняття рішень КСУ.  Зокрема, Касаційним адміністративним судом під час розгляду справи № 808/1628/18 неодноразово стверджувалось про необхідність відійти від усталеної практики Великої Палати Верховного Суду щодо неможливості перегляду судових рішень за виключними обставинами за наслідками прийняття рішення КСУ (Ухвали Касаційного адміністративного суду у справі № 808/1628/18 від 20.02.2020 р. [21] та від 14.05.2020 р. [22]). 

Крім того, на законотворчому рівні існувала пропозиція щодо внесення змін у процесуальні кодекси з метою усунення перешкод у реалізації інституту перегляду судових рішень за виключними обставинами. Зокрема, 17.07.2018 року було зареєстровано проєкт закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відновлення конституційних прав громадян на справедливий суд» № 8620 [23] (законопроєкт відкликано 29.08.2019 року).

На поточний момент Конституційним Судом України розглядається конституційна скарга Тимошенкової Оксани Василівни відносно неконституційності окремого припису пункту 1 частини п’ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747–IV [24].   

Разом з тим, як вищезазначений законопроєкт, так і конституційна скарга (лише в частині КАС України) за своїм змістом мають однакову мету: виключити зі змісту п. 1 ч. 3 ст. 423 ЦПК України, п. 1 ч. 3 ст. 320 ГПК України, п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС України фразу «якщо рішення суду ще не виконане», чим залишити відповідні правові норми в наступній редакції: «встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи».

Отже, мета законотворців та вищезгаданої скаржниці за конституційною скаргою полягає у виключенні обмежувальної норми, яка значно звужує кількість рішень КСУ, за якими на практиці можуть бути переглянуті судові рішення. Однак, як свідчить стала практика Верховного Суду та думки науковців, такий підхід не вирішує проблеми неефективності конституційної скарги для заявників.

Окремої уваги заслуговує той факт, що впроваджуючи інститут перегляду судових рішень за виключними обставинами, законодавець не врегулював можливість перегляду рішень про притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) [25]. Вважаємо відповідну проблему важливою для подальшого дослідження, оскільки, враховуючи практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та думки практиків, за характером негативних правообмежувальних наслідків, адміністративна відповідальність подібна до кримінальної та має розглядатись в контексті «кримінального обвинувачення» в розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [26]. 

 Як вже згадувалось, дослідники неодноразово вказували на усталену практику Верховного Суду, відповідно до якої суди відмовляють у задоволенні заяв про перегляд судових рішень за виключними обставинами [19, с.75-77]. 

В загальному вигляді всі позиції Верховного Суду скомпільовані в Ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 25.03.2020 р. у справі № 808/1628/18. Зокрема, Верховним Судом зазначено, що підхід, сформований рішеннями судів, що входять до різних судових палат і касаційних судів Верховного Суду, не визнає права на перегляд за виключними обставинами судових рішень з підстав, передбачених пунктом 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, з трьох причин: 

на момент ухвалення судових рішень норма закону, згодом визнана неконституційною, була чинною; 
рішення не підлягали виконанню; 
перегляд рішень з цих підстав порушує принцип правової визначеності (res judicata) [27].
Відповідно, описуючи проблематику функціонування в Україні інституту конституційної скарги, пропонуємо розглянути сутність та шляхи вирішення чотирьох окремих проблем, пов’язаних з існуванням досліджуваного інструменту: 

1. відсутність ретроспективної дії рішення КСУ;

2. можливість виконання судового рішення як критерій для його перегляду; 

3. вплив конституційної скарги на принцип правової визначеності;

4. відсутність права осіб на перегляд за виключними обставинами рішень про притягнення до адміністративної відповідальності відповідно до КУпАП. 

Найбільш дивною та поряд з цим найпростішою проблемою інституту конституційної скарги в Україні є відсутність нормативного регулювання правових наслідків рішення КСУ для осіб, які зазнали впливу неконституційних чи конституційних норм, застосованих у рішеннях про притягнення до адміністративної відповідальності в межах КУпАП. На відповідну проблему також вказують суди в судових рішеннях [28].

Як ми зазначали вище, наслідки притягнення особи до адміністративної відповідальності інколи мають настільки сильний правообмежувальний характер, що в даних випадках прирівняні ЄСПЛ до «кримінального обвинувачення». Відповідно, у вирішенні питання про забезпечення права особи на перегляд за виключними обставинами рішень про притягнення до адміністративної відповідальності в межах КУпАП можна було б обмежитись доповненням КУпАП нормами, аналогічними за своїм змістом нормам КПК України. 

 Разом з тим, аналізуючи зміст КУпАП, можемо дійти висновку, що специфіка перегляду за виключними обставинами рішень,  винесених в межах КУпАП, полягає у неоднорідному порядку оскарження рішень про притягнення до адміністративної відповідальності.  Зокрема, відповідно до змісту ст. 288 КУпАП постанову про адміністративне правопорушення, винесену адміністративним органом, може бути оскаржено в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом [25]. Таким чином, враховуючи той факт, що ті постанови, що приймаються не в судовому порядку, підлягають оскарженню в межах КАС України. Відповідно, особи, права яких були порушені винесеними в порядку КУпАП постановами, в разі задоволення їх конституційної скарги, мають право на перегляд судових рішень за виключними обставинами в межах КАС України. 

Однак більш невизначеною є ситуація, за якою особа притягується до адміністративної відповідальності на підставі судового рішення безпосередньо в порядку передбаченому КУпАП. Як показує судова практика, суди допускають, що перегляд судових рішень за виключними обставинами у справах про адміністративні правопорушення може бути здійснено за аналогією закону відповідно до положень кримінального процесуального законодавства [28]. Разом з тим, на нашу думку, застосування аналогії права в процесуальних нормах лише підкреслює наявність правової проблеми, а саме прогалини в КУпАП. В умовах значимості процедури притягнення особи до адміністративної відповідальності в чіткій відповідності до закону, вважаємо тенденцію застосування аналогії права в адміністративному та кримінальному процесі небезпечною, а отже регулювання інституту перегляду судових рішень за виключними обставинами має бути чітко регламентовано в КУпАП. Зокрема, на нашу думку, достатньо розширити зміст Глави 24-1 КУпАП, додавши до неї відповідну підставу для перегляду постанови по справі про адміністративне правопорушення за наслідком постановлення рішення КСУ, узгодивши відповідну норму з нормою КПК України.  Разом з цим, доцільно обмежити перелік постанов, що можуть бути переглянуті з відповідних обставин лише тими постановами, які винесені судами, адже для постанов, винесених адміністративними органами вже передбачено подібний порядок перегляду в КАС України. 

Більш складними для розуміння та вирішення виглядають інші проблеми інституту перегляду судових рішень за виключними обставинами, окреслені вище. У зв’язку з чим пропонуємо проаналізувати кожну з них окремо. 

Щодо ретроспективної дії рішень КСУ слід зазначити наступне. В наукових колах неодноразово наголошувалось про існування трьох підходів відносно дії рішення Конституційного Суду в часі: ex tunc («із самого початку»), ex nunc («відтепер») та pro futuro («на майбутнє») [19, с. 69].

Відповідно до змісту ст. 152 Конституції України [29], а також ст. 91 Законом України «Про Конституційний Суд України» [30] вбачається, що за загальним правилом дія рішень КСУ здійснюється за принципом ex nunc, а у виключних випадках, якщо це встановлено в Рішенні Конституційного Суду,  за принципом pro futuro. Такої ж позиції дотримуються дослідники, аналізуючи положення як законодавства, так і практики Верховного Суду [19, с. 69, 72].

Враховуючи вищезгадану практику Верховного Суду, в національній правозастосовчій практиці сформувалось бачення, за яким принцип ex tunc виключається. У зв’язку з цим виникає органічне питання: чи узгоджується подібний підхід до дії рішення КСУ у часі з реалізацією особою права на перегляд рішення за виключними обставинами? 

Відповідаючи на це питання, пропонуємо проаналізувати місце рішення КСУ у правозастосовчій практиці, а також співставити зміст існуючих рішень КСУ з їх оцінкою Верховним Судом під час перегляду судових рішень за виключними обставинами. 

Зокрема, в науковій доктрині не існує чіткого розуміння, яке місце займає інститут рішення КСУ в національній правовій системі. Так, А. Назаренко стверджує, що досі не існує загальновизнаної думки щодо того, чи є рішення КСУ правозастосовними актами, судовими прецедентами, конституційною доктриною, правовими преюдиціями, нормативними актами чи особливими джерелами конституційного права [10, с. 34]. Відповідно до позиції К. Кармазіної рішення КСУ допустимо розглядати як джерело права [31]. В свою чергу О. Ромців наголошує, що на особливий правовий статус актів КСУ вказує мета, з якою вони приймаються – забезпечення верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції України [11, с. 98]. За твердженням Д. Терлецького: «будь-яка справа, що вирішується Конституційним Судом, апріорі має особливе значення  для держави і для суспільства, оскільки йдеться про гарантування верховенства Конституції України, забезпечення дотримання конституційно визначених цінностей іншими органами державної влади» [9].  

Отже, неоднозначність позицій щодо місця рішення КСУ в правовій системі України, фундаментальний характер мети прийняття відповідних рішень та їх значення для утвердження верховенства Конституції України свідчать про специфічний та особливий характер рішень КСУ, що саме по собі, вимагає особливого підходу до їх використання суб’єктами права.   

В контексті специфічності рішень КСУ погоджуємось з позицією О. Кулявця, що перегляд судових рішень за виключними обставинами є складовим елементом в системі ефективного виконання рішень КСУ, а отже, вказаний інститут має корелювати з принципом обов’язковості виконання судового рішення, як однією із основних засад судочинства [2, с. 55, 57]. 

Разом з тим, вважаємо, що означена специфічність рішень КСУ робить неприйнятним застосування Верховним Судом одних і тих самих позицій (в тому числі відносно принципу ретроспективності), викладених в попередніх судових рішеннях, не оцінюючи конкретних рішень КСУ, на підставі яких здійснюється перегляд судового рішення за виключними обставинами. 

Зокрема, вважаємо за необхідне звернути увагу  не лише на абстрактний статус рішення КСУ як такого, а й на конкретні обставини та наслідки для скаржника, викладені в конкретних рішеннях КСУ. 

Так, якщо проаналізувати зміст існуючих рішень КСУ за результатами розгляду конституційних скарг, можемо поділити такі рішення на дві групи. 

Перша група - рішення «загального характеру», які описують загальний порядок функціонування та нормативного врегулювання правових інститутів та не оцінюють наслідки неконституційності (конституційності) правового акту для конкретного скаржника. Такими рішеннями є, зокрема рішення Першого Сенату КСУ № 3-р(І)/2020, № 7-р(І)/2020, № 8-р(I)/2020, № 8-р(І)/2022, № 6-р(І)/2023, № 7-р(І)/2023; рішення Другого Сенату КСУ № 1-р(II)/2019, № 2-р(II)/2019, №  4-р(ІІ)/2019, № 6-р(ІІ)/2019, №  7-р(ІІ)/2019, № 2-р(ІІ)/2020, № 4-р(II)/2020,  № 5-р(II)/2020,  № 6-р(II)/2020, № 1-р(ІІ)/2021, № 7-р(ІІ)/2021, № 3-р(II)/2021, № 1-р(ІІ)/2022, № 2-р(ІІ)/2022, № 3-р(II)/2022, № 5-р(II)/2022, № 7-р(ІІ)/2022, № 2-р(ІІ)/2023,    № 3-р(ІІ)/2023, № 4-р(ІІ)/2023, № 8-р(ІІ)/2023, № 10-р(ІІ)/2023; рішення Великої Палати КСУ № 4-р/2019, № 7-р/2019, № 5-р/2020, № 8-р/2020, № 12-р/2020, № 3-р/2022 [32].

Конституційний Суд України в жодному із перелічених рішень не наводив оцінку фактичним обставинам справи конкретного скаржника  та не визначав наслідки застосування неконституційної норми до скаржника безпосередньо. 

Друга група - рiшення «змішаного характеру», які, крім висновків загального характеру містять визначені та оцінені КСУ наслідки неконституційності (конституційності) нормативних актів для конкретних скаржників. В таких рішеннях КСУ констатував факти порушення конкретних прав скаржників в момент застосування оскаржуваного акту в минулому, або констатував відсутність таких порушень (у випадку визнання акту конституційним). До таких рішень відносяться рішення Першого Сенату  КСУ № 3-р(І)/2019,   1-р(I)/2020; рішення Другого Сенату КСУ № 2-р(ІІ)/2021, 4-р(ІІ)/2021,  5-р(ІІ)/2021, 6-р(ІІ)/2021, 4-р(ІІ)/2022, 6-р(ІІ)/2022, 9-р(ІІ)/2022, 1-р(ІІ)/2023, 5-р(ІІ)/2023, 9-р(ІІ)/2023 [32]. 

Таким чином, можемо дійти висновку, що не коректно позбавляти особу права на перегляд судового рішення за виключними обставинами з підстав відсутності ретроспективної дії відповідного рішення у випадку, якщо КСУ в своєму рішенні встановив безпосереднє порушення прав скаржника та визначив негативні наслідки, яких скаржник зазнав в результаті застосування судами неконституційних норм чи не застосував конституційні норми в його справі.  

В одному з останніх рішень про відмову в перегляді судового рішення за виключними обставинами, а саме в згаданій постанові від 20.09.2023 р. у справі № 815/5049/17 Верховний Суд наголошує, що: «наявність рішення Конституційного Суду України не змінює правового регулювання спірних правовідносин та не доводить факту допущення судом помилки під час розв`язання спору. На час виникнення спірних правовідносин та на час ухвалення рішення судом закон був чинним та підлягав застосуванню» [20]. При цьому Верховний Суд посилається на свої висновки, викладені у постанові від 17 грудня 2019 року у справі № 808/2492/18. 

Крім того, посилаючись на постанову від 10 травня 2023 року у справі №640/18430/18, Верховний Суд в досліджуваній постанові наголошує, що: «встановлена КСУ неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення передовсім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, встановленої остаточним судовим рішенням у справі» [20].  

Слід наголосити, що у справах № 808/2492/18 [33] та № 640/18430/18 [34] Верховний Суд давав оцінку рішенням КСУ № 1-р(ІІ)/2019 та № 1-р(II)/2022 відповідно. Тобто таким рішенням КСУ, які віднесено нами до рішень загального характеру і які дійсно не містять аналізу конкретних ситуацій скаржників та охоплюють оцінку правовідносинам в загальному вигляді. Погоджуємось, що відповідні рішення КСУ оцінені Верховним Судом обгрунтовано з урахуванням їх змісту. 

Разом з тим, у справі № 815/5049/17 Верховний Суд оцінював рішення КСУ  № 9-р(ІІ)/2022, яке віднесено до визначеної нами другої групи, тобто має змішаний характер. Так, мотивуючи Рішення № 9-р(ІІ)/2022 від 16.11.2022 р. КСУ виходив з безпосереднього аналізу обставин справи та встановив безпосереднє порушення прав саме скаржника в минулому як за наслідками застосування правових норм, які визнані неконституційними, так і за наслідками незабезпечення такими нормами права особи на мирне володіння майном, гарантованого статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [20]. Отже, у відповідному рішенні КСУ встановив негативні наслідки застосування закону, яких зазнала конкретна особа в минулому. 

Отже, на наше переконання, оцінивши відсутність ретроспективної дії в одному рішенні, Верховний Суд не може посилатись на такі самі висновки в інших справах за іншими рішеннями КСУ, не надавши змістовної оцінки кожному з таких рішень. 

Вважаємо, що позицію Верховного Суду «рішення КСУ не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності» [22] було б доцільніше тлумачити як таку, відповідно до якої на ретроспективність рішення КСУ в частині права скаржника на перегляд рішення за виключними обставинами впливає його зміст, а не сам по собі факт прийняття рішення КСУ.

З викладеного вбачається, що для забезпечення узгодженості дії рішення КСУ в часі та забезпечення права особи на перегляд судового рішення за виключними обставинами варто визначити на нормативному рівні більш дієву модель дії рішення КСУ в часі. 

Погоджуємось з позицією дослідників, що з урахуванням індивідуального значення конституційної скарги для скаржника допустимо запроваджувати модель різної дії рішення КСУ в часі в цілому і для скаржника в частині забезпечення права на перегляд судового рішення за виключними обставинами, при цьому, впроваджуючи модель дії рішення КСУ ex nunc, допускається впроваджувати виключення для конкретного скаржника у вигляді моделі ex  tunc [19, с. 68-69].

Однак, на нашу думку, враховуючи описані вище рiзнi пiдходи до змiсту рішення КСУ,  дієвим способом подолати «глухий кут» ретроспективності рішень КСУ стане більш чітке нормативне регулювання інституту перегляду рішень за виключними обставинами в процесуальних кодексах. 

Зокрема, пропонуємо визначити підставою для перегляду судових рішень не сам по собі факт прийняття рішення КСУ, а встановлення КСУ в своєму рішенні фактів порушення прав скаржника в минулому, у зв’язку із застосуванням неконституційного нормативного акту, або порушення в минулому гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод прав скаржника  у зв’язку із застосуванням такого акту. 

Вважаємо, що визначення більш конкретної підстави для перегляду рішень за виключними обставинами дозволить забезпечити дієвість відповідного інституту, не порушуючи усталеної моделі дії рішення КСУ в часі  ex nunc. Разом з тим, уточнення підстав для перегляду рішень за виключними обставинами не позбавляє актуальності питання більш індивідуального підходу судів до оцінки рішень КСУ під час перегляду рішень за виключними обставинами у зв’язку із особливим характером рішень КСУ. 

 Щодо можливості виконання судового рішення як критерію для його перегляду за виключними обставинами: як слідує з наведених на початку цього дослідження судових рішень, законопроєктів та наукових поглядів, зазначений критерій є найбільш неоднозначний в правозастосовчій практиці. 

Для оцінки його дієвості пропонуємо проаналізувати деякі судові рішення, якими задоволено заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами. Такими є, зокрема, Постанова Верховного Суду від 13.11.2019 р. у справі № 545/1151/16-ц, Постанова від 11.11.2020 р. у справі № 757/40835/15-ц, Постанова Верховного Суду від 04.11.2020 р. у справі № 389/2004/16-ц. Відповідні Рішення були прийняті Касаційним цивільним судом на підставі рішення КСУ № 6-р(ІІ)/2019, яким визнано конституційним положення Кодексу законів про працю України [35, с. 48]. Показовим є той факт, що рішення, які були переглянуті за виключними обставинами, хоч і стосувались задоволення позовних вимог, однак були фактично виконані, більш того у справі № 389/2004/16-ц судами було відмовлено в задоволені позовних вимог (не будемо в подальшому враховувати цю обставину, оскільки вона є виключенням із загальної тенденції). 

На думку Л. Остафійчук відповідні судові рішення є правомірними: «адже виключення з об’єктів оскарження рішень з підстав їх виконання значно б звузило гарантії, які мають бути забезпечені особі за результатами встановленої Конституційним Судом неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта чи окремого положення, застосованого або ж не застосованого судом у вирішенні справи» [35, с. 48-49]. 

Обґрунтовуючи допустимість перегляду судових рішень за виключними обставинами, Касаційний цивільний суд не надавав аналізу відповідності рішення КСУ принципу правової визначеності та поваги до остаточного судового рішення. Разом з тим, мотивуючи зміну судового рішення за наслідком перегляду рішень за виключними обставинами, Касаційний цивільний суд посилався на висновки КСУ щодо розповсюдження конституційної норми Кодексу законів про працю на всі трудові відносини [36], [37], [38]. Тобто Касаційний цивільний суд визнав вплив рішення КСУ на правовідносини, що мали місце як до ухвалення рішення КСУ, так і після нього, що не узгоджується з принципом відсутності ретроспективної дії рішень КСУ. 

На нашу думку, явно не послідовним є контрастуючий підхід Верховного Суду до оцінки рішень КСУ в залежності від того, чи визнана норма не конституційною чи конституційною (очевидно на користь конституційності норми), а також різний підхід Верховного Суду до ступеню аналізу рішень КСУ та їх впливу на правовідносини в залежності від того, чи були задоволені позовні вимоги в рішеннях, що переглядаються, або в задоволенні позовних вимог було відмовлено. 

Вважаємо, що навіть якщо судовим рішенням позовні вимоги було задоволено, а Рішенням КСУ норму права визнано конституційною, вирішуючи питання про можливість перегляду такого рішення за виключними обставинами, Верховний Суд так само мав обгрунтувати відповідність рішення КСУ принципу правової визначеності, встановити чи було таке рішення виконано, а також чи не порушується принцип поваги до остаточного судового рішення у зв’язку з переглядом за виключними обставинами. В іншому випадку (тобто в існуючому), на нашу думку, порушується принцип єдності судової практики, що, в свою чергу, тим більше порушує принцип правової визначеності, оскільки не дає можливості суб’єкту права передбачити свою поведінку та очікувати справедливих та стабільних наслідків від реалізації своїх прав (а саме права на звернення з конституційною скаргою та перегляду судового рішення за виключними обставинами за наслідком звернення з такою скаргою).  

Окремо звертаємо увагу на соціальний характер прав, які були гарантовані рішенням КСУ № 6-р(ІІ)/2019, за наслідком якого були переглянуті рішення у вищевказаних справах. Так, слушним вбачається висування гіпотези, що судові рішення можуть бути переглянуті за виключними обставинами лише в тому випадку, якщо рішенням КСУ було захищено саме соціальні права людини. Однак така гіпотеза не підтверджується в практиці Верховного Суду, оскільки соціальні права захищаються не лише цивільним, а й адміністративним судочинством [36, с. 114]. Зокрема, нормативне регулювання права на пенсійне забезпечення є одним з перших предметів розгляду конституційних скарг, а спірні питання відносно норм права щодо пенсійного забезпечення є поширеними як серед конституційних скарг, так і серед заяв про перегляд рішень за виключними обставинами, які так само залишаються без задоволення у зв’язку із відмовним характером рішень, що переглядаються [21]. 

Погоджуємось з позиціями дослідників, що інститут перегляду рішень за виключними обставинами повинен містити фільтри, які б справедливо обмежували доступ до такого інституту з тим, аби забезпечити стабільний та передбачуваний правопорядок [36, с. 113], [19, с. 68]. Разом з тим, відповідні фільтри не повинні перешкоджати можливості особи ефективно захищати свої права та інтереси всіма доступними на рівні національного законодавства засобами захисту. Більш того, підходи до застосування відповідних фільтрів національними судами мають ґрунтуватись на принципі єдності судової практики та не суперечити один одному в залежності від характеру судового рішення, яке переглядається за виключними обставинами. 

Неоднаковий підхід до вимоги про виконання судового рішення, яке підлягає перегляду за виключними обставинами, підкреслює складність та неоднозначність в розумінні сутності інституту конституційної скарги в Україні серед науковців та практиків, а також серед законодавчої та судової гілок влади. Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 25.03.2020 року у справі № 808/1628/18 закріпила остаточну та, на даний момент, нездоланну позицію відносно загального характеру рішення КСУ для правової системи в цілому, фактично виключаючи можливість будь-якого тлумачення рішення КСУ як акту індивідуальної дії для Скаржника [27]. Враховуючи авторитетність судової влади як невід’ємної частини як національного правопорядку, так і правотворчої системи, констатуємо, що відповідна позиція наразі є усталеною в правовій думці.

В свою чергу, на законодавчому рівні було запропоновано вирішити окреслене проблемне питання шляхом виключення з процесуальних кодексів припису «ще не виконано». Обгрунтовуючи відповідний підхід до сутності інституту перегляду судових рішень за виключними обставинами, суб’єкт законодавчої ініціативи наголошував, що «Рішення Європейського суду з прав людини вимагає від держави restitutio in integrum, тобто поновлення первісного стану, що існував у спорі до порушення Конвенції. Такий саме підхід має застосовуватися і до рішень КСУ, якими встановлена неконституційність положень законів України, оскільки йдеться про ті самі права і свободи, зокрема, про право громадян на справедливий судовий розгляд, яким не може вважатися судове рішення, що постановлене на підставі неконституційних норм» [39].  

Однак, подібний підхід не узгоджується з позиціями Верховного Суду відносно дії рішення КСУ в часі, забезпечення принципу правової визначеності та не вирішує дилему ефективності інституту конституційної скарги. Крім того, відповідний законопроєкт не пропонує альтернативних фільтрів, які б забезпечували стабільність правопорядку після ухвалення рішення КСУ. 

На нашу думку, спір відносно сутності та місця в правовій системі України інституту перегляду рішень за виключними обставинами неможливий без думки центрального актора відповідного інституту - самого КСУ, тим більше, що на даний момент на розгляді КСУ перебуває Конституційна скарга саме відносно окресленого спірного питання [24]. 

Однозначно, чинна редакція правових норм, що регламентують підстави для перегляду судових рішень за виключними обставинами, не сприяє єдиному та чіткому підходу до розуміння її змісту, що свідчить про необхідність зміни відповідної норми з урахуванням однозначного розуміння фільтрів для доступу особи до інституту перегляду судових рішень за виключними обставинами. Разом з тим, визначення єдиного підходу та його впровадження буде можливим лише після того як всі суб’єкти правозастосування висловять своє бачення спірного питання. Відповідно, до винесення рішення КСУ за конституційною скаргою Оксани Тимошенкової неможливо запропонувати однозначне бачення змін відносно фільтрів доступу до інституту перегляду рішень за виключними обставинами. 

Тим не менш, в питанні тлумачення існуючих редакцій правових норм відносно виконуваності рішення що підлягає перегляду, цілком підтримуємо позицію А. Єзерова, що: «правова природа виключних обставин виявляється вже у самій їх назві. Виникнення цих обставин із достатнім ступенем переконливості ставить під сумнів законність судового рішення, що не узгоджується ні з публічним інтересом, який уособлює держава, ні з приватним інтересом сторін. Виключні обставини, зокрема такі, як неконституційність закону, застосованого під час вирішення справи, є саме тими безспірними підставами, які повністю узгоджуються з публічним інтересом» [36, с. 120]. Отже, як наголошувалось вище, враховуючи специфічність рішень КСУ та виключність відповідних рішень для судової практики, їх особливе місце в судочинстві, оцінка рішень КСУ з боку Верховного Суду не може грунтуватись лише на попередній практиці Верховного Суду без оцінки змісту кожного рішення КСУ окремо та без змістовного обґрунтування Верховним Судом застосування чи відмови від застосування висновків, викладених в рішеннях КСУ під час перегляду рішень за виключними обставинами. 

Щодо впливу конституційної скарги на принцип правової визначеності, слід зазначити, що відповідне питання неодноразово піднімалося у наукових дискусіях та судовій практиці. Проблематика такого впливу виражається в усталеній практиці Верховного Суду щодо неможливості перегляду судових рішень на підставі рішень КСУ, оскільки такий порядок порушує принцип «res judicata», відповідно до якого остаточне судове рішення не може бути поставлено під сумнів. 

Дійсно, принцип правової визначеності в тому вигляді, який він існує і в практиці ЄСПЛ, і в практиці Верховного Суду, свідчить, що остаточне судове рішення є обов’язковим для виконання та не може бути переглянуто, а надзвичайний перегляд має суворо обмежуватися обставинами непереборної сили і не повинен стати прихованою апеляцією: сама можливість існування двох поглядів на суб’єкт права не є підставою для повторного розгляду (Справа «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia) [40].

Разом з тим, пропонуємо звернути увагу на ту обставину, що застосування інституту перегляду судових рішень за виключними обставинами є, в тому числі, процесуальним інститутом і має застосовуватись судами з урахуванням мети та завдань судочинства, визначених у статті 2 кожного процесуального кодексу [15], [16], [17]. 

Так, завданням судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спору. Враховуючи різноманіття підходів до розуміння принципу правової визначеності в частині поваги до остаточного судового рішення, стає очевидним, що існуюча редакція норми процесуальних кодексів, яка закріплює підстави для перегляду рішення за виключними обставинами, сама по собі не є досконалою, оскільки фактично допускає множинне тлумачення. 

Не погоджуємось з поширеним висновком Верховного Суду, що виклад норми про перегляд судового рішення за виключними обставинами є чітким, імперативним та не передбачає розширеного тлумачення [41], оскільки: по-перше, Верховний Суд в жодному з рішень не надав чіткого та повного обгрунтування такого твердження, а по-друге, чіткий виклад норми сам по собі виключає допустимість його двоякого тлумачення. Вважаємо, що маркером чіткості та зрозумілості правової норми має бути саме практика її розуміння суб’єктами права. Так, численні твердження про неефективність інституту конституційної скарги в наукових колах, а також сам факт звернення осіб до судів із заявами про перегляд судового рішення за виключними обставинами, що в переважній більшості випадків залишаються судами без задоволення, свідчать про різне бачення такої норми науковцями та нерозуміння природи інституту перегляду рішення за виключними обставинами скаржниками та їх представниками.  

 Пропонуємо проаналізувати дію принципу правової визначеності через призму відповідності п. 1 ч. 3 ст. 423 ЦПК України, п. 1 ч. 3 ст. 320 ГПК України, п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС України категоріям «передбачуваності» та «недвозначності правової норми». 

Відповідні категорії як складова принципу правової визначеності неодноразово були висвітлені в практиці ЄСПЛ та КСУ.

Так, ЄСПЛ у Рішенні  від 02.11.2006 р. у справі «Волохи проти України» (Заява N 23543/02) зазначає: «щодо вимоги «передбачуваності», Суд повторює, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі – у разі потреби, за допомогою відповідної консультації – регулювати свою поведінку» [40] .

Відповідно до рішень КСУ № 5-рп/2005 та № 1-рп/2015: «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до «свавілля». Тобто невизначеність, нечіткість правової норми призводить до її неоднакового розуміння та тлумачення, що у практичній площині призводить до різного застосування. Така неврегульованість чи відсутність визначеності в діяльності органів державної влади щодо особи, зокрема забезпечення, додержання чи реалізації прав і свобод людини і громадянина, може мати негативні наслідки і призвести до свавілля».

В рішенні КСУ від 29 червня 2010 р. № 17-рп/2010 зазначається: так, Конституційний Суд України наголосив на тому, що правовій визначеності відповідатиме встановлення обмежень основних прав людини і громадянина лише за умови забезпечення зрозумілих і передбачуваних для особи наслідків застосування правових норм».

Також заслуговує увагу усталена позиція КСУ, викладена в рішеннях №№ 15/04, 2/05, 5/05, 17/10, 23/10, 16/11, 20/11, 3/12, 1/15, 2/17, 3/17, 1/18, 5/18, 7/18, 10/18, 3(І)/19, 3/19, 6/19, 1-р/20, 7-р/20, 5-р(ІІ)/20, 13-р/20, 1-р(ІІ)/21, 2-р(ІІ)/21, 1-р/21, 4-р(ІІ)/21, 1-р(II)/2022, 3-р(II)/2022, 1-р/2022: «відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
     Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість – одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню».

Також звертаємо увагу на наступну позицію, викладену в рішенні КСУ № 5-р(II)/2020: «принцип юридичної визначеності є істотно важливим у питаннях довіри до судової системи загалом та дієвості верховенства права (правовладдя).
     Одним зі складових елементів загального принципу юридичної визначеності є вимога (як принцип) передбачності приписів права.
     (речення друге абзацу першого, речення перше абзацу другого підпункту 2.1.1 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини)

<…> припис, надаючи законодавцеві свободу вибору – ухвалювати або не ухвалювати «новий закон» <…>, створював умови, коли кожен із варіантів вибору спричинявся б до відмінних (або навіть протилежних) наслідків для громадян, залишаючи їх на тривалий час у невідомості, непевності (стані невизначеності) щодо можливих для себе наслідків» [43].

Отже, складовим елементом принципу верховенства права та правової визначеності є передбачуваність правових норм, їх якість та недвозначність в трактуванні. 

Разом з тим, як вбачається з вищевикладених позицій,тлумачення правової норми має виходити з тлумачення права як елементу, який є ширший за «закон». Дотримання верховенства права досягається тоді, коли право, яке виражене у законі, є справедливим - тобто таким, яке не містить безпідставних обмежень та забезпечує ефективний захист порушених прав особи. 

 Окремої уваги заслуговує аналіз рішення КСУ від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020, відповідно до якого «Особливу роль у системі інституційного забезпечення «верховенства права» (правовладдя) відведено судовій владі загалом, а зокрема – конституційному й адміністративному видам судочинства. Саме ці два види судочинства покликані забезпечувати узгоджений характер усієї юридичної системи в умовах співіснування суперечливих норм, завдяки чому досягається дієвість верховенства права (правовладдя), тобто його ефективність.» [44].

Таким чином, тлумачення судами принципу верховенства права через правову визначеність під час оцінки можливості перегляду рішень за виключними обставинами не узгоджується із позиціями Конституційного Суду України щодо змісту відповідних принципів. В свою чергу, така ситуація призводить до двозначності трактування правових норм та неоднакової правозастосовної практики, в результаті чого не досягаються задачі судочинства щодо справедливого вирішення спору.

Відповідні висновки підтверджують актуальність питання щодо зміни підходу до нормативного регулювання інституту перегляду судових рішень за виключними обставинами, оскільки існуюча редакція не сприяє утвердженню правової визначеності в національній правозастосовчій практиці. 

Разом з тим, постає питання яка модель інституту перегляду судових рішень за виключними обставинами має бути покладена в основу нової редакції правової норми? Пропонуємо визначити два підходи, які сформувались в правовій думці. 

Перший підхід визначений практикою Верховного Суду. Відповідно до нього, можливість перегляду рішень є значно обмеженою та стосується лише тих випадків, в яких переглянутим судовим рішенням було задоволено позовні вимоги, а сутність вимог передбачає можливість його виконання. Однак, при такому підході незрозуміло, яким чином перегляд рішення за виключними обставинами відповідатиме формі дії рішення КСУ в часі, а також підходу до поваги до остаточного судового рішення, сформованого в практиці Верховного Суду. 

Відповідно, конкретизація на нормативному рівні фільтрів для можливості перегляду рішень за виключними обставинами, потребуватиме зміни практики Верховного Суду. Примітно, що відповідно до практики ЄСПЛ: «принцип правової визначеності  (res judicata) сам собою не вимагає від національних судів дотримуватися прецедентів у схожих справах; досягнення послідовності законодавства може зайняти певний час, а тому існування періодів суперечливої судової практики допускається, якщо така судова практика не підриває юридичної визначеності» [42]. 

Другий підхід передбачає посилення акценту на індивідуальне значення рішення КСУ для скаржника та потребує чіткого розмежування на нормативному рівні, які рішення слід вважати такими, що підлягають виконанню, а які рішення не підлягають виконанню в контексті перегляду за виключними обставинами. Такий підхід передбачає закріплення на нормативному рівні «розширеного тлумачення» меж виконання судового рішення та передбачає можливість перегляду рішень як таких, якими задоволено, так і таких, якими відмовлено в задоволені позовних вимог. 

Разом з тим, відповідний підхід не узгоджується з формою дії рішення КСУ в часі, закріпленою в Конституції України та в Законі України «Про Конституційний Суд України». Так само, зазначений підхід не дає відповіді на питання, яким чином перегляд рішення за виключними обставинами узгоджується з принципом правової визначеності в тому вигляді, в якому його розуміє Верховний Суд.

Вважаємо, що оцінюючи питання конкретизації фільтрів «виконуваності судового рішення» для доступу до інституту перегляду рішень за виключними обставинами, слід дочекатись майбутніх висновків КСУ та визначати на нормативному рівні модель «виконуваності» враховуючи позиції КСУ.  Не можна виключати, що Конституційний Суд України стане на бік позиції Верховного Суду в питанні визначення, яке рішення вважається виконаним (хоча й наголошуємо, що такий підхід потребує перегляду усталених позицій Верховного Суду з метою їх узгодження з принципом правової визначеності та дії рішення КСУ у часі). 

Разом з тим, проблему балансу між повагою до остаточного судового рішення, дії рішення КСУ в часі та забезпечення права скаржника на ефективність захисту своїх прав через інститут конституційної скарги, слід розглядати з концепції аналізу самого змісту рішення КСУ та класифікації таких рішень відповідно до загального чи змішаного характеру (тобто наявності або відсутності індивідуальної складової в тексті рішення). 

Відтак, пропонуємо викласти частину п. 1 ч. 3 ст. 423 ЦПК України, п. 1 ч. 3 ст. 320 ГПК України, п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС України в наступній редакції: 

Діюча редакція	Запропонована редакція
встановлення Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи…	встановлення Конституційним Судом України фактів порушення гарантованих національним законодавством та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, прав і свобод Скаржника у зв’язку із застосуванням в минулому неконституційного (конституційного) нормативного акту, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи…

 

Таким чином, пропонуємо змінити підхід до критерію доступу до перегляду судового рішення за виключними обставинами, надавши право особі на такий перегляд не у зв’язку з отриманням рішення КСУ як такого, а у зв’язку з наявністю в такому рішенні індивідуальної складової для скаржника. Допускаємо, що запропонована редакція не враховує права інших осіб, які не є скаржниками за конституційною скаргою, на перегляд їх судових рішень за виключними обставинами, що формує певну уяву про рішення КСУ як про рішення суду “четвертої інстанції”. Разом з тим, як показує практика реалізації інституту конституційної скарги, існуюча редакція так само не забезпечує реального перегляду рішень в інтересах нескаржників за виключними обставинами. В свою чергу, фундаментальний характер та специфічність питань, окреслених в рішеннях КСУ, визначають особливе місце висновків КСУ в правозастосовчій практиці, що виключає підхід до рішення КСУ як до формальної підстави для «перегляду судового рішення заради перегляду».  Відтак, остаточний виклад  норм процесуальних кодексів має враховувати в тому числі і права нескаржників на перегляд судових рішень у справах за їх участю. Однак питання фільтрів доступу для таких осіб потребує окремого дослідження задля забезпечення окресленого балансу між правовою визначеністю,  дією рішення КСУ в часі та правом на ефективний спосіб правового захисту. 

Підсумовуючи всі висновки наведеного дослідження, хочемо зазначити, що проблематику співіснування інституту конституційної скарги та інституту перегляду судових рішень за виключними обставинами, яка склалась за останні п’ять років в національній правозастосовчій практиці, не можна віднести до «патової». Діюча редакція процесуальних кодексів, що регламентує підстави для перегляду рішень за виключними обставинами дійсно не забезпечує узгодженості між інтересами особи та моделлю конституційної скарги, закріпленої в Конституції України та Законі України «Про Конституційний Суд України», а відтак потребує перегляду. Разом з тим, існуючі концепції до розуміння значення інституту конституційної скарги для індивіда-скаржника також не враховують необхідності дотримання балансу між правовою визначеністю та інтересами особи. У зв’язку з цим, пропонуємо змістити увагу наукової та правозастосовної спільноти з самого факту ухвалення рішення КСУ як підстави для перегляду судових рішень за виключними обставинами на індивідуальний характер рішення КСУ, який не притаманний всім рішенням КСУ та може слугувати тим самим «концептуальним виключенням», яке примирить різні табори наукової та правозастосовчої спільноти для досягнення єдиної мети - забезпечення на території України правової безпеки шляхом утвердження Верховенства Права, примату Конституційних прав, свобод та інтересів людини над іншими міркуваннями, а також забезпечення балансу між Справедливим та Вільним суспільством.        

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кириченко Ю., Бондаренко Б. Аналітичний звіт щодо запровадження інституту конституційної скарги/ Ю. Кириченко, Б. Бондаренко - К.: ФОП Москаленко О.М., 2018. - 40 с. 
2. Кулявець О. С. Проблеми виконання рішень Конституційного Суду України у справах за конституційними Скаргами/ О. С. Кулявець// Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. – 2021. – №31. – С. 54–61
3. Езеров А. Конституційна скарга і виключні обставини для перегляду справ [Електронний ресурс]/ Альберт Езеров // Судово-юридична газета. – 2020. – Режим доступу: https://sud.ua/ru/news/blog/153161-konstitutsiyna-skarga-i-viklyuchni-
obstavini-dlya-pereglyadu-sprav.

4. Езеров А. Неконституційність закону як підстава для перегляду судових рішень за виключними обставинами в адміністративному судочинстві / А. Езеров // Вісник Конституційного Суду України. – 2020. – №3. – С. 112–124
5. Городовенко В. Ефективність конституційної скарги як засобу правового захисту в аспекті новел практики Європейського суду з прав людини / В. Городовенко. // Вісник Конституційного Суду України. – 2019. – №6. – С. 118–127
6. Барабаш Ю., Берченко Г.  Ефективність індивідуальної конституційної скарги як засобу захисту прав особи в Україні  / Ю. Барабаш, Г.  Берченко // Вісник КСУ. – 2021. – №5. – С. 9–21
7. Щербанюк О. В. Проблеми реалізації конституційної скарги в Україні та шляхи їх вирішення / О. В. Щербанюк // Часопис Київського університету права – 2020. – №1. – С. 93–99
8. Терлецький Д. С. Конституційна скарга як національний засіб юридичного захисту: юридичні наслідки [Електронний ресурс] / Д. С. Терлецький // Текст доповіді на науковій конференції «Захист прав людини та громадянина в умовах децентралізації публічної влади» – Режим доступу: https://uplan.org.ua/analytics/konstytutsiina-skarha-iak-natsionalnyi-zasib-iurydychnoho-zakhystu-iurydychni-naslidky/.
9. Терлецький Д. «Конституційний Суд зобов’язаний належним чином обгрунтувати кожне своє рішення, а не обмежуватись констатацією його прийняття» [Електронний ресурс] / Дмитро Терлецький // Адвокат майбутнього. – 2019. – Режим доступу: https://tomorrowslawyer.org/%D0%B4%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%
BE-%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D1%81/

10. Ромців О. І. Проблеми реалізації рішень Конституційного Суду України [Електронний ресурс] / О. І. Ромців. // Електронне наукове видання «Аналітично-порівняльне правознавство». – Режим доступу: https://app-journal.in.ua/wp-content/uploads/2022/12/20.pdf
11. Назаренко А. Виконання рішень Конституційного Суду України щодо визнання неконституційним нормативного акта: проблеми теорії та практики / А. Назаренко. // Публічне право. – 2021. – № 3 (43). – С. 33–40
12. Гультай М. М. Інститут конституційної скарги: світовий досвід та перспективи впровадження в Україні: автореф. дис. доктор юрид. наук:. Харків, 2014. 43 с.
13. Гультай М. «Конституційна скарга забезпечує можливість зворотного впливу індивідів на публічну владу у разі державного свавілля» [Електронний ресурс] / М. Гультай, К. Бєляєва// Юридична газета. – 2016. – Режим доступу: https://yur-gazeta.com/interview/konstituciyna-skarga-zabezpechue-mozhlivist-zvorotnogo-vplivu-individiv-na-publichnu-vladu-u-razi-de.html.
14. Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів [Електронний ресурс]: Закон України від  03.10.2017 р. № 2147-VIII. - Режим доступу:   https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2147-19/ed20171003#Text
15. Цивільний процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]: Закон України від  18.03.2004 р. № 1618-IV: станом на 15.12.2017 р. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15#Text
16. Господарський процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]: Закон України від  06.11.1991 р. №  1798-XII: станом на 15.12.2017 р. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12#Text
17. Кодекс адміністративного судочинства України [Електронний ресурс]: Закон України від  06.07.2005 р. №  2747-IV: станом на 15.12.2017 р. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#Text
18. Кримінальний процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]: Закон України від  13.04.2012 р. №  4651-VI: станом на 15.12.2017 р. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text
19. Ставнійчук М. І. Конституційна скарга в діяльності адвоката/ М. І. Ставнійчук, А. А. Єзеров, В. І. Запорожець, Д. С. Терлецький. - Х.: Фактор, 2019. - 96 с. 
20. Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20.09.2023 р. у справі № 815/5049/17 [Електронний ресурс]// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/113604867
21. Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20.02.2020 р. у справі № 808/1628/18 [Електронний ресурс]// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87758201
 22. Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14.05.2020 р. у справі № 808/1628/18 [Електронний ресурс]// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/89251033
23. Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відновлення конституційних прав громадян на справедливий суд № 8620 від 17.07.2018 [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3
511=64457&pf35401=461344

 24. Суд розпочав розгляд справи щодо конституційності окремого припису КАС України про перегляд судових рішень за виключною обставиною у разі, якщо рішення суду ще не виконане [Електронний ресурс] // Офіційний вебсайт Конституційного Суду України. – 2023. – Режим доступу: https://ccu.gov.ua/novyna/sud-rozpochav-rozglyad-spravy-shchodo
-konstytuciynosti-okremogo-pry ysu-kas-ukrayiny-pro

25. Кодекс України про адміністративні правопорушення [Електронний ресурс]: Закон України від  07.12.1994 р. №  8073-2-X: станом на 14.10.2023 р. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12#Text
26. Пархоменко П. Застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики ЄСПЛ [Електронний ресурс] / Павло Пархоменко // Вища школа адвокатури. – 2023. – Режим доступу: https://www.hsa.org.ua/blog/zastosuvannia-konvenciyi-pro-zaxist-prav-liudini-i-osnovopoloznix-svobod-ta-praktiki-jespl
27. Ухвала Великої Палати Верховного Суду від 25.03.2020 р. у справі № 808/1628/18 [Електронний ресурс]// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/88739736
28. Постанова Київського апеляційного суду від 26.04.2021 р. у справі № 760/31723/18 [Електронний ресурс]// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96545323
29. Конституція України [Електронний ресурс]: Закон України від  28.06.1996 р. №   254к/96-ВР: станом на 30.09.2016 р. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/ed20160930#n5291
30. Закон України «Про Конституційний Суд України» [Електронний ресурс]: Закон України від  13.07.2017 р. №   2136-VIII: станом на 30.09.2016 р. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2136-19#Text
31. Механізм взаємодії джерел континентального та загального права [Текст]: автореферат дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 - Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень / К. Ю. Кармазіна ; наук. кер. Л. А. Луць ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. - Львів : Б. в., 2011. - 16 с.
32. Реєстр рішень Конституційного Суду України [Електронний ресурс]// Офіційний вебсайт Конституційного Суду України – Режим доступу: https://ccu.gov.ua/storinka/rishennya-konstytuciynogo-sudu-ukrayiny
33. Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17.12.2019 р. у справі № 808/2492/18 [Електронний ресурс]// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/86387767
34. Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10.05.2023 р. у справі № 640/18430/18 [Електронний ресурс]// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/110772314
35. Остафійчук Л. А. Поняття та підстави перегляду судових рішень за виключними обставинами в цивільному процесі/ Л. А. Остафійчук// Juris Europensis Scientia. – 2021. – № 5. – С. 46–53
36. Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.11.2019 р. у справі № 545/1151/16-ц [Електронний ресурс]// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/86173768 
37. Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11.11.2020 р. у справі № 757/40835/15-ц [Електронний ресурс]// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/92973091
 38. Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.11.2020 р. у справі № 389/2004/16-ц [Електронний ресурс]// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/93245975
39. Пояснювальна записка до проекту Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відновлення конституційних прав громадян на справедливий суд  [Електронний ресурс] //  Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id
=&pf3511=64457&pf35401=461384

40. Віткаускас Д. Захист права на справедливий суд відповідно до європейської Конвенції з прав людини / Д. Віткаускас, Г. Диков. – К.: Pronto Print, 2018. – 188 с. – (2).
41. Постанова Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 19.02.2021 р. у справі № 808/1628/18 [Електронний ресурс]// Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95010526
43. Рішення ЄСПЛ у справі «Волохи проти України» (Заява N 23543/02) [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – 2006. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_138#Text.
Каталог юридичних позицій Конституційного Суду України [Електронний ресурс]// Офіційний вебсайт Конституційного Суду України. – Режим доступу: https://ccu.gov.ua/storinka-knygy/katalog-yurydychnyh-pozyciy-
konstytuciynogo-sudu-ukrayiny-za-rishennyamy-vysnovkamy

44. Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020 [Електронний ресурс]// Офіційний вебсайт Конституційного Суду України. – Режим доступу: https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/5_p2_2020.pdf