Грушевський Михайло Сергійович
115 років тому, у березні та квітні 1905 року, Михайло Грушевський написав статті «Українство і питання дня в Росії» та «Конституційне питання і українство в Росії», тим самим заклавши початок конституційним проєктам, що передбачали відхід від імперського централізму та спрямовували на відродження державницького життя українського народу. Саме цим аспектам присвячений наш третій допис із серії знакових подій життя видатного вченого та політика ‒ пам’ятні/ювілейні дати яких припадають на 2020-й.
Наприкінці ХІХ ‒ на початку ХХ ст. у середовищі лібералів активно почали обговорюватися ідеї необхідності реформ у Російській імперії. Йшла мова про політичні та соціально-економічні перетворення, що в подальшому мали призвести до створення парламенту та встановлення конституційної монархії. У листопаді 1899 р. в Москві було створено напівлегальний земський гурток «Бесіда», що пропагує ідеї конституціоналізму. У 1902 р. в місті Штудґарт (Німеччина) на кошти земств починає виходити журнал «Освобождение» за редакцією Петра Струве, а невдовзі (1903 р.) виникають і перші ліберально-політичні організації – «Союз визволення» та «Союз земців-конституціоналістів»[1]. До них входили відомі історики, юристи, філософи, економісти та публіцисти, такі як Павло Мілюков, Петро Струве, Сергій Муромцев, Микола Бердяєв, Михайло Туган-Барановський та інші. У жовтні 1904 р. діячі «Союзів» розробили проєкт «Основного державного закону Російської імперії»[2], в якому детально виклали основні принципи політичної реформи, а в листопаді представили проєкт конституції та заклали основи для створення в жовтні 1905 р. конституційно-демократичної партії (кадети). Провідники російського ліберального руху П. Струве та П. Мілюков сконцентрували в основному свою увагу на конституційних проєктах, що мали забезпечити громадянські та політичні права, а ось ідеї федералізму згадані діячі оминали або готові були розробити певні автономні конституційні проєкти лише для Фінляндії і Польщі[3]. У національному питанні кадети не розглядали народ-націю юридичним суб’єктом.
Серед російських громадських діячів лише Степан Фортунатов та Максим Ковалевський підтримували процес децентралізації. Перший з них схилявся до американського типу федералізму, а другий відстоював автономні права національних територій[4].
Початок першої російської революції у січні 1905 р. підштовхнув до активних дій як російські, так і українські ліберальні кола. Першим у лавах наддніпрянських політиків був Михайло Грушевський. У «Щоденнику» за 9 березня (за ст. ст.) 1905 р. він зробив запис: «Дуже мене знов розбирають гадки про сучасний істор[ичний] момент. Якось прикро і стидно лишатися пасивн[им] глядачем – але де можність, де огонь…»[5].
Українство і питання дня в Росії», в якій окреслив завдання українському руху в період революції та закликав народ до активної політичної позиції. Він писав: «Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зостатися паріями серед народностей. Прийшов той час – час життя або смерті»[6]. Михайло Сергійович неодноразово наголошував на неприпустимості перенесення акцентів з суто українських справ в ім’я загальних реформ: «Покладатися на те, що нехай прийде якась конституція тим часом “начерно”, а потім її можна буде поправити, ‒ ніяк не можна»[7]. Криза російського самодержавства може створити сприятливі умови, щоб українство вийшло «за границі ідеї етнографічної народності», стало «політичним і економічним», узялося «до організації української суспільності як нації уже тепер, коли не хоче зостатися “за флагом” і спізнитися знову на довгі покоління», ‒ підкреслював вчений[8]. Відомий історик та громадський діяч наполегливо закликав українців не бути пасивними у відстоюванні своїх прав: «Покладатися на те, що конституційне питання буде розв’язане без нас і принесе нам усі благодаті готовими, розуміється ніяк не можна». […] Щоб не зістатися в ролі антикварного питання, українство мусить стати міцною ногою на тім ґрунті краєвих економічних, культурних і політичних інтересів»[9].
У відповідь на дискусії російських лібералів щодо майбутнього конституційного реформування Росії Михайло Грушевський у квітні 1905 р. написав нову статтю «Конституційне питання і українство в Росії» та опублікував її у травні в «Літературно-науковому віснику», а згодом переклав російською для поширення її в Росії[10].
Згадана стаття складалася з двох частин. У першій з них вчений аналізує тогочасну російську дійсність, звертає увагу, що представники українського руху мають взяти активну участь у реформуванні Росії та черговий раз підкреслює пасивність національної інтелігенції: «Які перешкоди тепер вам заважають? Чим покриваєте ви перед своєю совістю, перед людьми, що вас окружають, свою пасивність, свою байдужість супроти своєї суспільності, свого народу? Чим оправдаєте ви своє недбальство в критичнім часі, коли земля горить під ногами й Україна може безповоротно бути поминеною при перестрої відносин Росії?»[11] Наголошує на важливості публічних виступів на з’їздах, зібраннях, публікаціях у пресі, що сприятиме розголосу українського питання. «З’їзди з’їздами, а поза ними є інша, постійна, незвичайно важна в нинішніх обставинах трибуна – преса, і – Боже ж мій, Боже, як мало використовують її українці для своїх потреб дня!»[12]
Другу частину статті Михайло Сергійович присвятив викладу власного конституційного проєкту, спрямованого на відродження державницьких прав українського народу. Попередньо на початку зазначеної частини вчений засудив однобоку позицію російських лібералів, що відкидали принцип самоврядування для України, Литви та народів Кавказу. На перекір їм, М. Грушевський притримувався думки про перетворення Росії з унітарної держави у федеративну та наголошував, «щоб ся обласна самоуправа не була привілегією тільки декотрих національностей [поляки, фіни. – Авт.], але щоб на основі самоуправи національних територій була організована вся Росія. Бо тільки децентралізація може забезпечити успішний економічний і культурний розвій провінцій, і тільки організація самоуправи на національній підставі, в територіях національних може знейтралізувати чи звести до найменших розмірів національну боротьбу, зробивши національність тим, чим вона повинна бути, ‒ підставою, ґрунтом економічного, культурного й політичного розвою, а не об’єктом боротьби»[13].
Далі М. Грушевський детально виклав свій план децентралізації Російської імперії. Головною складовою автономістсько-федералістського устрою Росії він вважав запровадження виборчої системи. Вчений запропонував створити двоступінчатий парламент. Першим його ступенем був національний сейм, що формується на основі прямих виборів. Другим його ступенем був однопалатний центральний парламент, до якого національні сейми делегують своїх представників. За проведення виборів контроль був покладений на спеціальні комісії, до їх складу мали входити представники усіх партій, що беруть участь у виборах.
Автор «конституційного проєкту» наполягав на запровадженні загального, рівного й таємного голосування ‒ це був один з важливих принципів організації влади у національно-територіальній автономії[14]. Цікавим нововведенням було те, що з одного виборчого округу можна було обрати не одного, а навіть двох, трьох депутатів, до уваги бралася кількість отриманих голосів. Це давало змогу точніше передати настрої суспільства і допомогло б послабити «напруження виборчої боротьби»[15]. Важливу роль у згуртуванні та політичному просвітництві суспільства Михайло Сергійович відводив інтелігенції, виступав за 25 відсотків її представників у парламенті та наголошував, що участю в парламентарнім житті вони можуть бути «корисним, нейтральним, об’єктивним елементом»[16]. Також активну роль у житті парламенту мали брати національні меншини та представники усіх верств населення[17]. Вчений був переконаний, що національні території, де мешкало понад мільйон населення, мали отримати право на самоврядування та обрання власного сейму. Сейм був відповідальний за шкільництво, вищу освіту, медицину, торгівлю, місцеву поліцію, шляхи та добробут громадян. Місцевий сейм поширював контроль на частину вищої адміністрації та призначав би певну кількість суддів. Відповідно і 30-ти мільйонна українська людність повинна була мати свій власний сейм з розширеними повноваженнями та правом самооподаткування і організацією автономної церкви (як то російська, українська, грузинська та ін.)[18]. У завершальній частині статті М. Грушевський висловлює думку, що адміністративно-територіальний поділ Російської імперії не відповідає національним, економічним, історичним особливостям регіонів, а тому пропонує його скасувати та замінити самоврядуванням на рівні повітів та волостей, що гарантуватиметься законодавством[19].
На сьогоднішній день досвід, напрацьований М. Грушевським в питаннях децентралізації, може бути корисним і для сучасної України. Тут перш за все йдеться про передачу значної частини повноважень, ресурсів та фінансів органам місцевого самоврядування, чому присвячені суспільно-політичні праці історика 1906 р., як от «Наші вимоги».
У підсумку можемо стверджувати, що конституційний проєкт 1905 року за авторством Михайла Грушевського мав на меті проведення національно-територіальної децентралізації імперії з наданням широких прав місцевим органам влади, організацію виборчого процесу та гарантію прав національним меншинам. Варто відзначити, що завдяки ініціативі та наполегливості Михайла Сергійовича у часи революції 1905–1907 рр. «українське питання» піднялося на новий щабель та стало предметом бурхливих дискусій та обговорень представниками тогочасних політичних кіл, а сам вчений ‒ активним політичним гравцем та символом національного відродження.
Відомий український діяч Сергій Єфремов зазначав: «Хай хоч яка величезна заслуга вченого історика, що вперше істинним світлом освітив наше минуле, але не менша й заслуга громадянина, що осяває теперішнє на шляхах до майбутнього. Бувають навіть моменти, коли, можливо, почесніше робити історію, а не писати її» [20].
Юрій ЄВТУШЕНКО
22.04.2020
[1] Российские либералы: кадеты и октябристы : документы, воспоминания, публицистика / сост. Д. Б. Павлов, В. В. Шелохаев. М., 1996. С. 6.
[2] Там само. С. 7.
[3] Приймак Т. Конституційний проект М. Грушевського з 1905 р. // Український історичний журнал. 1991. № 1. С. 128.
[4] Там само. С. 129.
[5] Михайло Грушевський. Щоденник [1904‒1905] /Підготовка до друку І. Гирича, О.Тодійчук // Український історик. 2006‒2007. Ч. 4/1‒2. С. 44
[6] Грушевський М. Українство і питання дня в Росії // Грушевським М. Твори: У 50 т. Т. 1. Кн. 1. Львів, 2002. С. 300.
[7] Там само. С. 298.
[8] Там само. С. 296.
[9] Там само. С. 297.
[10] Грушевский М.На конституционные темы /Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки.Санкт-Петербург: Тип-я «Общественная польза», 1907. С. 121‒131.
[11] Грушевський М. Конституційне питання і українство в Росії // Грушевським М. Твори: У 50 т. Т. 1. Кн. 1. Львів, 2002. С. 306.
[12] Там само. С. 305.
[13] Там само. С. 308.
[14] Корольов Г. Федералізм у конституційному проекті М.Грушевського на початку ХХ ст. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. 2008. Вип. 14. C. 175.
[15] Приймак Т. Конституційний проект М. Грушевського з 1905 р. С. 133.
[16] Грушевський М. Конституційне питання і українство в Росії. С. 310.
[17] Там само.
[18] Там само. С. 309.
[19] Там само. С. 312.
[20] Єфремов С. На сторожі національної гідності. До характеристики публіцистичної діяльності М.С. Грушевського // Український історик. 1995. Ч. 1–4. С. 172.
Також, створений музей М. Грушевського, який здобув заслужений авторитет і серед своїх вимогливих колег: міні-експозиція «Михайло і Катерина Грушевські: діалог» відзначена першою премією І Всеукраїнського музейного фестивалю у Дніпропетровську (2005); виставковий проект «Годинник з кабінету Михайла Грушевського: таємниці та відкриття»отримав третю премію на ІІІ Всеукраїнському музейному фестивалі (2011).