Коло отримувачів одноразової допомоги у разі загибелі військовослужбовця визначається за законом, чинним на дату його смерті – Верховний Суд

Коло отримувачів одноразової допомоги у разі загибелі військовослужбовця визначається за законом, чинним на дату його смерті – Верховний Суд

Повнолітні син і дочка загиблого військовослужбовця звернулися до суду з позовом до Міністерства оборони України. Вони оскаржили рішення Комісії Міністерства оборони України, яким їхні документи для призначення одноразової грошової допомоги у зв’язку із загибеллю батька були повернуті на доопрацювання для підтвердження права на пенсію у разі втрати годувальника та, відповідно, статусу утриманців.

Позивачі вважали, що Міністерство оборони України повинно було застосувати статтю 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у редакції Закону № 3515-IX, чинній на момент їх звернення із заявами у травні 2025 року та прийняття рішення Комісією у жовтні 2025 року. Ця редакція відносить до членів сім’ї загиблого дітей незалежно від досягнення ними повноліття.

Харківський окружний адміністративний суд рішенням від 26 лютого 2026 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2026 року, позов задовольнив.

Суди виходили з того, що на момент звернення позивачів та розгляду їхніх заяв уже діяла нова редакція статті 16-1 Закону № 2011-XII, а тому Міністерство оборони України не мало підстав вимагати від повнолітніх дітей загиблого підтвердження перебування на його утриманні.

Верховний Суд не погодився з таким підходом, задовольнив касаційну скаргу Міністерства оборони України, скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Ключовим питанням у справі стало визначення моменту виникнення права на одноразову грошову допомогу та, відповідно, редакції законодавства, за якою має визначатися коло її отримувачів.

Верховний Суд виходив із того, що одноразова грошова допомога у разі загибелі військовослужбовця є гарантованою державою соціальною виплатою, право на яку безпосередньо пов’язане з юридичним фактом загибелі або смерті військовослужбовця.

Пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 прямо передбачає, що днем виникнення такого права є дата загибелі військовослужбовця, зазначена у свідоцтві про смерть.

Такий самий підхід закріплено у пункті 3 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975, та пункті 1.4 Порядку, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 25 січня 2023 року № 45.

Крім того, пункт 9 статті 16-3 Закону № 2011-XII передбачає, що особи, які мають право на одноразову грошову допомогу, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення такого права.

Отже, законодавство чітко розмежовує момент виникнення права та момент його реалізації.

Звернення особи із заявою до Міністерства оборони України не створює право на одноразову грошову допомогу, а є лише способом реалізації права, яке виникло раніше – у день загибелі військовослужбовця.

Саме тому коло осіб, які мають право на отримання допомоги, повинно визначатися відповідно до редакції статті 16-1 Закону № 2011-XII, чинної на дату смерті військовослужбовця.

Верховний Суд наголосив, що такий підхід зумовлений і природою самої виплати. Допомога у розмірі 15 млн грн є одноразовою, цільовою та розподіляється між визначеним законом колом отримувачів. Тому склад цих осіб має бути юридично визначеним на конкретний момент у часі.

Подальша зміна законодавства не може автоматично збільшувати або зменшувати вже визначене на дату загибелі коло отримувачів, якщо законодавець прямо не передбачив іншого.

Інше тлумачення створювало б правову невизначеність щодо того, між якими саме особами має розподілятися одноразова допомога та чи може склад отримувачів змінюватися залежно від дати звернення кожного з них.

У цій справі на момент загибелі військовослужбовця діяла редакція статті 16-1 Закону № 2011-XII, запроваджена Законом № 2489-IX.

Вона передбачала право на одноразову грошову допомогу для батьків, одного з подружжя, який не одружився вдруге, неповнолітніх дітей та утриманців загиблого.

Повнолітні діти як окрема самостійна категорія до цього переліку не входили.

Тому повнолітні син і дочка загиблого могли претендувати на допомогу лише за умови, що вони належали до утриманців у значенні спеціального законодавства.

Утриманцями за тодішньою редакцією статті 16-1 Закону № 2011-XII вважалися члени сім’ї, які мали право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Закон № 3515-IX, який набрав чинності 29 березня 2024 року та розширив коло членів сім’ї, зокрема включивши дітей незалежно від їхнього повноліття, не може застосовуватися до правовідносин, у яких право на одноразову допомогу виникло до набрання ним чинності.

Верховний Суд пов’язав цей висновок зі статтею 58 Конституції України та усталеною практикою Конституційного Суду України щодо незворотності дії нормативно-правових актів у часі.

До події або юридичного факту застосовується закон, чинний на момент, коли така подія або факт настали, якщо сам закон не встановлює іншого.

Верховний Суд також урахував свою усталену практику, сформовану, зокрема, у постановах від 12 травня 2026 року у справі № 280/1098/25, від 19 травня 2026 року у справі № 600/1860/25-а, від 2 червня 2026 року у справі № 560/9476/25, від 28 липня 2026 року у справі № 240/4561/25 та від 29 липня 2026 року у справі № 580/6733/25.

У цих рішеннях Суд виходив із того, що коло осіб, які мають право на одноразову грошову допомогу, визначається законодавством, чинним на дату загибелі військовослужбовця, а подання заяви пізніше є лише способом реалізації вже набутого права.

Верховний Суд окремо відкинув аргумент про те, що застосування новішої редакції закону можна обґрунтувати принципами справедливості або соціального захисту сімей загиблих військовослужбовців.

Суд наголосив, що верховенство права та справедливість не наділяють суд повноваженням поширювати бюджетну виплату на осіб, яких закон, чинний на момент виникнення відповідного права, не відносив до кола її отримувачів.

Справедливість у таких правовідносинах означає також однакове і передбачуване застосування закону до всіх осіб, права яких пов’язані з одним юридичним фактом – загибеллю військовослужбовця.

Сам факт родинного зв’язку з загиблим та добросовісність заявників не можуть самі по собі створити суб’єктивне право на отримання коштів державного бюджету за відсутності передбаченої законом юридичної підстави.

З цієї ж причини Верховний Суд не встановив у позивачів достатньої правової основи для легітимного очікування на отримання допомоги лише як повнолітніми дітьми загиблого.

На дату смерті їхнього батька закон гарантував таке право повнолітнім дітям лише за умови належності до утриманців.

Окремо Верховний Суд перевірив правомірність саме рішення Міністерства оборони України про повернення документів на доопрацювання.

Порядок № 975 дозволяє розпоряднику бюджетних коштів повернути документи на доопрацювання, якщо вони подані не в повному обсязі або якщо обставини, зазначені у них, потребують підтвердження.

У справі Комісія не прийняла остаточного рішення про відмову у призначенні допомоги. Вона повернула документи для надання доказів, які могли підтвердити належність позивачів до утриманців загиблого військовослужбовця.

За висновком Верховного Суду, таке рішення відповідало законодавству, оскільки подані документи не підтверджували належності позивачів до кола осіб, визначеного статтею 16-1 Закону № 2011-XII у редакції, чинній на дату загибелі батька.

Суд також оцінив довідки про навчання позивачів.

Частина шоста статті 30 Закону № 2262-XII передбачає право на пенсію у разі втрати годувальника для повнолітніх вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів і стажистів до завершення навчання, але не більш як до 23 років, якщо вони навчаються за денною формою.

Позивачі, як було встановлено судами, навчалися за заочною формою.

Тому подані ними довідки про навчання за заочною формою самі по собі не підтверджували права на пенсію у разі втрати годувальника та, відповідно, не підтверджували статусу утриманців у розумінні статті 16-1 Закону № 2011-XII.

Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій помилково ототожнили момент реалізації права з моментом його виникнення та фактично поширили нове, сприятливіше законодавство на юридичний факт, що настав до набрання ним чинності.

Оскільки всі необхідні фактичні обставини були встановлені, Верховний Суд не направив справу на новий розгляд, а ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Основні правові висновки Верховного Суду

1.      Право на одноразову грошову допомогу у зв’язку із загибеллю військовослужбовця виникає в день його смерті, зазначений у свідоцтві про смерть. Звернення із заявою є лише способом реалізації вже набутого права і не визначає момент його виникнення.

2.      Коло осіб, які мають право на одноразову грошову допомогу, визначається за редакцією статті 16-1 Закону № 2011-XII, чинною на дату загибелі військовослужбовця. Подальше розширення законодавцем переліку членів сім’ї не змінює склад отримувачів щодо права, яке виникло раніше, якщо законом прямо не передбачено зворотної дії відповідних змін.

3.      Одноразовий характер допомоги та її розподіл між визначеним колом осіб вимагають юридичної визначеності суб’єктного складу отримувачів на момент виникнення права. Зміна цього складу залежно від дати подання заяв окремими особами суперечила б принципу правової визначеності та передбачуваності бюджетних зобов’язань держави.

4.      Якщо на дату загибелі військовослужбовця повнолітні діти могли належати до отримувачів допомоги лише як утриманці, уповноважений орган вправі вимагати документи, що підтверджують такий статус, і повернути матеріали на доопрацювання у разі недостатності відповідних доказів. Довідка про навчання за заочною формою сама по собі не підтверджує право повнолітньої дитини на пенсію у разі втрати годувальника за частиною шостою статті 30 Закону № 2262-XII.

5.      Принципи справедливості, соціального захисту та добросовісність заявника не дозволяють суду розширювати імперативно визначений законом перелік отримувачів бюджетної виплати. Легітимне очікування на отримання одноразової допомоги має ґрунтуватися на конкретній правовій підставі, яка існувала на момент виникнення відповідного права.

Постанова Верховного Суду від 29 вересня 2026 року у справі № 520/31660/25 (адміністративне провадження № К/990/26698/26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/140207855