Недоліки організації роботи державного реєстратора не можуть позбавляти заявника розгляду його звернення по суті – Верховний Суд

Недоліки організації роботи державного реєстратора не можуть позбавляти заявника розгляду його звернення по суті – Верховний Суд

Державний навчальний заклад «Одеський центр професійно-технічної освіти» звернувся до суду у зв’язку з відмовою у виправленні відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо гуртожитку, розташованого в селі Іллічанка Одеської області. У Реєстрі об’єкт, до складу якого входить гуртожиток, був визначений як нежитлова будівля.

Заклад наполягав, що під час державної реєстрації у 2019 році було допущено технічну помилку. За його твердженням, документи, на підставі яких проводилася реєстрація, містили відомості саме про гуртожиток, а неправильне визначення його функціонального призначення унеможливлювало використання приміщень для проживання працівників, здобувачів освіти та інших осіб, а також реєстрацію їхнього місця проживання.

Справа вже переглядалася Верховним Судом, який постановою від 4 грудня 2024 року направив її на новий розгляд і вказав на необхідність з’ясувати, чи дотримався позивач порядку звернення за реєстраційною дією, хто є належним відповідачем, який спосіб захисту є ефективним та чи були правомірними мотиви відмови у виправленні відомостей Реєстру.

За результатами нового розгляду Одеський окружний адміністративний суд визнав протиправною бездіяльність державної реєстраторки щодо нерозгляду заяви від 6 квітня 2023 року та зобов’язав її розглянути цю заяву. Водночас суд відмовив у вимозі безпосередньо зобов’язати внести до Реєстру відомості про гуртожиток як житлову будівлю.

П’ятий апеляційний адміністративний суд скасував це рішення і повністю відмовив у позові. Апеляційний суд виходив із того, що заявник не сформував належної заяви у базі даних Державного реєстру прав і, відповідно, не дотримався процедури звернення за адміністративною послугою.

Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу навчального закладу, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі результат рішення суду першої інстанції, змінивши його мотиви.

Ключовим питанням стало те, хто саме несе відповідальність за формування та реєстрацію заяви у базі даних Державного реєстру прав.

Верховний Суд наголосив, що заявник не зобов’язаний самостійно формувати заяву в електронній системі. Після звернення особи із відповідним пакетом документів обов’язок сформувати і зареєструвати заяву, присвоїти їй реєстраційний номер, зафіксувати дату й час реєстрації та виготовити електронні копії документів покладається на державного реєстратора або, у відповідних випадках, адміністратора центру надання адміністративних послуг.

Тому апеляційний суд помилково поставив заявнику в провину те, що відповідна заява не була сформована в базі даних заяв.

Верховний Суд підкреслив, що процедурний обов’язок адміністративного органу не може бути перекладений на приватну особу, а невиконання такого обов’язку не може використовуватися самою адміністрацією як підстава для відмови цій особі у захисті.

Цей підхід Суд пов’язав із принципом належного врядування. Органи публічної влади повинні організувати внутрішні процедури так, щоб забезпечити прозоре, послідовне та ефективне вирішення звернень і мінімізувати ризик помилок.

Якщо організаційний недолік виник усередині публічної адміністрації, його негативні наслідки не повинні покладатися на особу, яка добросовісно звернулася з питанням, що належить до компетенції відповідного органу чи посадової особи.

У цій справі суд першої інстанції встановив, що перша заява від 6 квітня 2023 року була адресована саме державній реєстраторці. Проте замість її належного процедурного опрацювання відповідь заявникові надала Красносільська сільська рада.

Верховний Суд зазначив, що виконавчі органи сільських, селищних і міських рад є суб’єктами державної реєстрації прав, але рішення за результатами розгляду конкретної заяви у сфері державної реєстрації приймає саме державний реєстратор.

Тому сільська рада, отримавши звернення, адресоване державному реєстраторові, не мала правових підстав самостійно розглядати його по суті від власного імені. Вона повинна була забезпечити його належне спрямування уповноваженій посадовій особі для вирішення відповідно до процедури державної реєстрації.

Верховний Суд також урахував, що сама державна реєстраторка у відзиві підтвердила факт звернення позивача до державного реєстратора, а щодо другої заяви зазначала, що вона подавалася через відділ «Центр адміністративних послуг».

Ці обставини спростовували висновок апеляційного суду про те, що навчальний заклад узагалі не звертався за відповідною адміністративною послугою.

Верховний Суд визнав правильним висновок суду першої інстанції про протиправну бездіяльність державної реєстраторки щодо першої заяви.

Водночас це не означає автоматичного обов’язку державного реєстратора одразу виправити відомості Реєстру саме у спосіб, запропонований позивачем.

Передусім реєстратор повинен виконати всі передбачені законом процедурні дії: встановити особу заявника, перевірити повноваження представника, сформувати і зареєструвати заяву, забезпечити підпис заявника, визначити питання адміністративного збору та дослідити документи реєстраційної справи.

Лише після цього має бути вирішено, чи дійсно під час реєстрації у 2019 році була допущена технічна помилка, чи йдеться про зміну функціонального призначення об’єкта.

Верховний Суд окремо наголосив, що наявність в іншого державного реєстратора можливості виправити технічну помилку не позбавляє заявника права вимагати судового захисту від бездіяльності того реєстратора, якому він уже подав заяву.

Сам факт існування альтернативного адміністративного шляху не легалізує нерозгляд поданого звернення.

Важливий висновок Суд сформулював і щодо меж судового захисту та виходу за межі позовних вимог.

Позивач формально оскаржував дії сільської ради, однак під час нового розгляду було встановлено, що справжня проблема полягає у нерозгляді заяви державним реєстратором.

З огляду на це суд першої інстанції правомірно залучив державну реєстраторку як співвідповідачку, визнав її бездіяльність протиправною та зобов’язав розглянути заяву.

Такий вихід за межі первісно сформульованих вимог Верховний Суд визнав допустимим, оскільки він був необхідний не для зміни предмета спору за ініціативою суду, а для реального й ефективного поновлення порушеного права.

Верховний Суд пов’язав цей підхід із неприпустимістю надмірного формалізму. Якщо особа звертається до суду проти публічної адміністрації і з матеріалів справи видно, який саме орган або посадова особа фактично допустили порушення, суд не повинен залишати право без захисту лише через недосконале визначення відповідача чи способу захисту.

Окремо Суд виправив мотив суду першої інстанції щодо дискреційності повноважень державного реєстратора.

Верховний Суд пояснив, що дискреція існує тоді, коли закон дозволяє суб’єкту владних повноважень обирати між кількома юридично допустимими рішеннями.

Натомість частина друга статті 26 Закону № 1952-IV передбачає: якщо технічна помилка встановлена, державний реєстратор її виправляє.

Отже, після встановлення факту технічної помилки у державного реєстратора немає дискреції щодо того, виправляти її чи ні. Єдиним правомірним варіантом є внесення відповідного виправлення.

Водночас це не означає, що суд може самостійно встановити наявність технічної помилки замість державного реєстратора.

У цій справі документи реєстраційної справи не були належним чином перевірені уповноваженою особою, тому суд не міг сам класифікувати гуртожиток як житловий та наказати внести саме такий запис до Реєстру.

Тому вимога про безпосереднє визначення будівлі гуртожитку як житлової була передчасною.

Таким чином, Верховний Суд розмежував дві стадії: суд може зобов’язати адміністративний орган належно розглянути заяву, але не повинен підміняти його у первинному встановленні фактичних і технічних передумов для внесення конкретного запису.

Суд окремо звернув увагу на суспільний вимір спору.

Правильність відомостей Реєстру про функціональне призначення гуртожитку впливає не лише на майновий інтерес навчального закладу, а й на можливість проживання працівників, здобувачів освіти та інших осіб, а також реєстрації їхнього місця проживання.

Тому питання технічної помилки у Реєстрі має суспільно значущий характер, оскільки може безпосередньо впливати на реалізацію житлових прав невизначеного кола осіб.

Саме з огляду на це Верховний Суд визнав неприйнятним підхід, за якого питання по суті залишалося б невирішеним через внутрішні процедурні недоліки органу публічної влади.

У підсумку Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду, змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та залишив у силі його резолютивний результат: бездіяльність державної реєстраторки щодо першої заяви визнано протиправною, її зобов’язано розглянути, а у безпосередньому зобов’язанні внести запис про житловий статус гуртожитку відмовлено як передчасному.

Основні правові висновки Верховного Суду

1.      Заявник у сфері державної реєстрації прав не зобов’язаний самостійно формувати та реєструвати заяву в базі даних Державного реєстру прав. Ці дії після належного звернення особи покладені законом на державного реєстратора або адміністратора центру надання адміністративних послуг. Невиконання адміністрацією цього обов’язку не може використовуватися як підстава для відмови заявнику у захисті.

2.      Принцип належного врядування вимагає, щоб організаційні та процедурні помилки публічної адміністрації не перекладалися на особу. Якщо звернення адресоване компетентній посадовій особі, орган повинен забезпечити його належне процедурне опрацювання, а не залишати без розгляду по суті через власні внутрішні недоліки.

3.      Суд може вийти за межі формально заявлених позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту права. Залучення належного суб’єкта владних повноважень як співвідповідача та зобов’язання його розглянути заяву не є недопустимою зміною предмета спору, якщо саме такий спосіб реально усуває встановлене порушення.

4.      Після встановлення технічної помилки у відомостях Державного реєстру прав державний реєстратор не має дискреції щодо її виправлення: закон передбачає єдиний правомірний варіант – внести виправлення. Водночас первинне встановлення наявності такої помилки на підставі документів реєстраційної справи належить до компетенції державного реєстратора, а не суду.

5.      Якщо питання про технічну помилку ще не було належно розглянуте державним реєстратором, суд не може самостійно визначити функціональне призначення об’єкта нерухомості та зобов’язати внести конкретний запис до Реєстру. Належним способом захисту є зобов’язання компетентного органу провести повний розгляд заяви з дотриманням установленої процедури.

Постанова Верховного Суду від 15 вересня 2026 року у справі № 420/21964/23 (адміністративне провадження № К/990/15599/26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/139771689