Незгода з оцінкою доказів і особиста важливість спору не є підставами для касаційного перегляду – Верховний Суд

Незгода з оцінкою доказів і особиста важливість спору не є підставами для касаційного перегляду – Верховний Суд

Позивач оскаржував бездіяльність Управління архітектури та містобудування міської ради щодо непродовження строку дії паспорта прив’язки тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності та просив зобов’язати відповідача продовжити його дію на три роки.

Під час первинного розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили, однак постановою Верховного Суду від 16 вересня 2025 року ці рішення було скасовано, а справу направлено на новий розгляд. Після нового розгляду Хмельницький окружний адміністративний суд рішенням від 16 лютого 2026 року відмовив у позові, а Сьомий апеляційний адміністративний суд постановою від 23 липня 2026 року залишив це рішення без змін.

Позивач звернувся з касаційною скаргою, посилаючись на пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Він стверджував, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16 вересня 2025 року у цій самій справі. Крім того, скаржник посилався на те, що порушене питання права має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а справа має для нього виняткове значення.

Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження.

Насамперед Суд звернув увагу, що справа була розглянута за правилами спрощеного позовного провадження та не належить до категорій, які обов’язково розглядаються за правилами загального провадження. Відповідно до пункту 2 частини п’ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України рішення у таких справах, як правило, не підлягають касаційному оскарженню. Тому одного посилання на загальну підставу касаційного оскарження недостатньо: скаржник повинен також належно обґрунтувати хоча б один із передбачених законом винятків.

Щодо посилання на неврахування попередньої постанови Верховного Суду Суд встановив, що під час нового розгляду суди виконали її вказівки. Вони дослідили містобудівну та проєктну документацію, встановили фактичні наслідки реалізації проєкту капітального ремонту для спірної тимчасової споруди, з’ясували правовий статус місця її розташування та надали оцінку висновку судової будівельно-технічної експертизи у сукупності з іншими доказами.

Тому доводи скаржника про невиконання вказівок Верховного Суду фактично стосувалися незгоди з тим, які саме фактичні висновки зробили суди після нового дослідження доказів. Така незгода не є тотожною застосуванню норми права без урахування висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах і не утворює підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд окремо відхилив доводи щодо того, що тимчасова споруда раніше була передбачена Комплексною схемою розміщення стаціонарних тимчасових споруд, а подальшими рішеннями міської ради її прямо не виключено з цієї схеми. Верховний Суд зазначив, що такі аргументи стосуються тлумачення змісту та дії в часі актів місцевого самоврядування, а також оцінки встановлених судами обставин щодо актуального правового режиму місця розташування споруди. Отже, вони спрямовані на переоцінку фактичних обставин, а не на доведення неправильного застосування норми права.

З аналогічних мотивів Суд відхилив аргументи щодо територіальної дії Детального плану території. Суди попередніх інстанцій уже дослідили питання правового статусу місця розташування споруди та впливу відповідної містобудівної документації на можливість її подальшого розміщення. Вимога надати цим обставинам іншу оцінку не є самостійною касаційною підставою.

Не підтверджувало відповідної підстави і посилання на постанову Верховного Суду від 1 травня 2025 року у справі № 380/5886/22. Висновки в цій постанові стосувалися правового статусу та співвідношення окремих видів містобудівної документації, тоді як у справі № 560/5049/24 рішення судів ґрунтувалися на комплексній оцінці містобудівної документації, проєктних рішень, наслідків їх фактичної реалізації та інших доказів.

Суд також відхилив посилання на висновок судової будівельно-технічної експертизи, яким, за твердженням скаржника, підтверджувалася технічна можливість облаштування заїзної кишені зі збереженням тимчасової споруди. Цей доказ уже був досліджений судами та оцінений не ізольовано, а в сукупності з іншими матеріалами справи. Тому вимога надати йому інше доказове значення також фактично зводилася до переоцінки доказів.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України є необґрунтованим: скаржник не показав неврахування правового висновку Верховного Суду, а фактично висловив незгоду з установленими судами обставинами та оцінкою доказів.

Окремо Верховний Суд перевірив наявність винятку щодо фундаментального значення питання права. Суд зазначив, що для цього скаржник повинен визначити конкретне питання права та пояснити, у чому полягає правова невизначеність, неоднакове застосування норми або необхідність формування чи зміни підходу Верховного Суду. У касаційній скарзі такого питання сформульовано не було.

Саме по собі твердження, що рішення у конкретній справі може вплинути на вирішення інших спорів, не доводить фундаментального значення питання права. Необхідно показати існування реальної правової проблеми, яка виходить за межі конкретних фактичних обставин і потребує втручання Верховного Суду задля забезпечення єдності чи розвитку права.

Не було належно обґрунтовано й виняткового значення справи для скаржника. Наведені ним обставини – тривале здійснення підприємницької діяльності, ризик втрати джерела доходу та твердження про дискримінаційне ставлення – свідчать про очевидну особисту заінтересованість у результаті справи, але самі по собі не створюють виняткового випадку у розумінні підпункту «в» пункту 2 частини п’ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Верховний Суд наголосив, що оцінка таких винятків пов’язана з особливою функцією касаційного суду – забезпеченням сталості та єдності судової практики й розвитком права. Тому доступ до касаційного перегляду законом може бути більш селективним, ніж доступ до апеляційного перегляду.

На підтвердження цього підходу Суд послався на практику Європейського суду з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France, Brualla Gómez de la Torre v. Spain, Zubac v. Croatia [GC], Azyukovska v. Ukraine, Papaioannou v. Greece, Trevisanato v. Italy та Mirenić-Huzjak and Jerković v. Croatia. Ця практика допускає встановлення суворіших критеріїв доступу до верховного суду з огляду на його особливу роль, а також покладення на скаржника обов’язку чітко визначити й обґрунтувати питання права або інший передбачений законом критерій касаційного перегляду.

Разом із тим Верховний Суд звернув увагу й на межі застосування касаційних фільтрів: вони повинні застосовуватися передбачувано, послідовно та без надмірного формалізму, а істотні аргументи скаржника щодо доступу до касації мають отримати належну відповідь. Такий підхід Суд пов’язав, зокрема, з рішеннями ЄСПЛ у справах Zakarpattya Regional Union of Consumer Cooperatives and Others v. Ukraine, Samanyuk v. Ukraine та Popov v. Ukraine.

Порівняльно-правове підтвердження допустимості селективного касаційного перегляду Верховний Суд убачив також у практиці Суду Європейського Союзу, зокрема у справах KUBERA, C-144/23, ECLI:EU:C:2024:881; Randstad Italia, C-497/20, ECLI:EU:C:2021:1037; Bensada Benallal, C-161/15, ECLI:EU:C:2016:175; EUIPO v The KaiKai Company Jaeger Wichmann, C-382/21 P, ECLI:EU:C:2021:1050.

У підсумку Верховний Суд установив, що скаржник не довів ані передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України касаційної підстави, ані фундаментального значення питання права, ані виняткового значення справи поза межами його особистої заінтересованості. За таких обставин законні підстави для відкриття касаційного провадження були відсутні.

Основні правові висновки Верховного Суду

1.      У справі, розглянутій за правилами спрощеного позовного провадження, недостатньо лише формально послатися на одну з підстав касаційного оскарження, передбачених частиною четвертою статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Скаржник повинен додатково належно обґрунтувати хоча б один із винятків, установлених пунктом 2 частини п’ятої цієї статті.

2.      Посилання на невиконання висновків Верховного Суду не утворює підстави касаційного оскарження, якщо після нового розгляду суди дослідили визначені Верховним Судом обставини та докази, а доводи скаржника фактично зводяться до незгоди з результатами їх оцінки. Незгода з установленими фактами або вимога переоцінити докази не є неврахуванням висновку Верховного Суду щодо застосування норми права.

3.      Фундаментальне значення питання права не може обґрунтовуватися загальним твердженням про можливий вплив рішення на інші справи. Скаржник має чітко сформулювати конкретну правову проблему та показати наявність правової невизначеності, неоднакової практики або об’єктивної потреби у формуванні чи зміні правового підходу Верховного Суду.

4.      Виняткове значення справи для учасника не є тотожним його значній особистій заінтересованості у результаті спору. Тривале здійснення підприємницької діяльності, ризик втрати доходу чи інші негативні індивідуальні наслідки без додаткових особливих обставин самі по собі не доводять існування виняткового випадку, який відкриває доступ до касаційного перегляду.

5.      Касаційні фільтри відповідають особливій функції Верховного Суду як суду права, покликаного забезпечувати сталість та єдність судової практики і розвиток права. Водночас такі фільтри повинні застосовуватися передбачувано, послідовно, без надмірного формалізму та з наданням належної відповіді на істотні доводи скаржника щодо наявності передбачених законом винятків.

Ухвала Верховного Суду від 07 вересня 2026 року у справі № 560/5049/24 (адміністративне провадження № К/990/39876/26) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/139576778