Розрахунок Пенсійного фонду, який конкретизує майновий обов’язок підприємства, не повинен автоматично вилучатися з-під судового контролю – окрема думка судді Верховного Суду

Розрахунок Пенсійного фонду, який конкретизує майновий обов’язок підприємства, не повинен автоматично вилучатися з-під судового контролю – окрема думка судді Верховного Суду

Підприємство звернулося до адміністративного суду з позовом до територіального органу Пенсійного фонду України, у якому просило визнати протиправним та скасувати розрахунок фактичних витрат на виплату та доставку пенсій, призначених особам, які працювали на роботах, що дають право на пенсію за віком на пільгових умовах. Спірний розрахунок за квітень 2025 року визначав до відшкодування 116 239,01 грн з урахуванням доплати.

Донецький окружний адміністративний суд ухвалою від 8 грудня 2025 року, залишеною без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 2 квітня 2026 року, закрив провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України. Суди виходили з того, що Пенсійний фонд визнав первісний розрахунок недійсним, фактично скасував його та сформував новий, а тому самостійно виправив порушення.

У касаційній скарзі Підприємство зазначало, зокрема, що Пенсійний фонд не дотримався порядку припинення дії адміністративного акта, передбаченого Законом України від 17 лютого 2022 року № 2073-IX «Про адміністративну процедуру», а матеріали справи не містять належних доказів припинення дії первісного розрахунку. Позивач також звертав увагу на одночасне існування двох розрахунків за один і той самий період та заперечував, що його права були повністю відновлені.

Постановою Верховного Суду касаційну скаргу задоволено частково: рішення судів попередніх інстанцій змінено щодо мотивів закриття провадження, а в іншій частині залишено без змін. Більшість суддів виходила з того, що обов’язок підприємства відшкодовувати фактичні витрати на виплату і доставку пільгових пенсій виникає безпосередньо із закону, а розрахунок Пенсійного фонду лише документально відображає конкретний розмір такого обов’язку, не є адміністративним актом і не може самостійно оскаржуватися. Належним способом захисту більшість визнала можливість підприємства заперечувати відповідну суму у майбутньому спорі за позовом Пенсійного фонду про стягнення заборгованості.

Суддя Верховного Суду Я.О. Берназюк не погодився з таким підходом. В окремій думці наголошено на необхідності розмежовувати саме виникнення передбаченого законом обов’язку та його подальшу індивідуалізовану реалізацію щодо конкретної особи. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону України «Про адміністративну процедуру» адміністративним актом може бути не лише рішення чи юридично значуща дія, якими право або обов’язок виникають, змінюються чи припиняються, а й рішення або дія, спрямовані на реалізацію вже існуючих прав та обов’язків.

Тому сам факт виникнення загального обов’язку підприємства безпосередньо із закону не вирішує питання про юридичну природу розрахунку Пенсійного фонду. Із самого закону конкретне підприємство не може визначити суму, яку воно має сплатити за певний період, перелік пенсіонерів, врахований стаж та інші індивідуальні показники. Саме Пенсійний фонд застосовує нормативно визначений механізм до конкретних даних, визначає відповідні показники, формує, підписує та направляє платнику розрахунок.

Автоматизоване формування такого розрахунку, як зазначено в окремій думці, також не позбавляє цю діяльність юридичного значення. Використання інформаційної системи означає застосування нормативно встановленого алгоритму до індивідуальних даних конкретного платника, а правильність таких даних безпосередньо впливає на суму грошового обов’язку.

Юридичне значення розрахунку підтверджується Інструкцією про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України, затвердженою постановою правління Пенсійного фонду України від 19 грудня 2003 року № 21-1. Саме у відповідному розрахунку орган Пенсійного фонду визначає розмір сум до відшкодування, після чого підприємство щомісячно повинно сплачувати визначену в ньому суму. Отже, такий документ не лише повідомляє інформацію, а індивідуалізує загальний законодавчий обов’язок, визначає його грошове вираження та є необхідною ланкою механізму виконання.

На підтвердження цього в окремій думці наведено постанови Верховного Суду від 15 червня 2026 року у справі № 240/24306/24 та від 16 липня 2026 року у справі № 200/6836/25. У першій справі Суд назвав розрахунок сум фактичних витрат і повідомлення про його направлення та вручення єдиною підставою для відшкодування відповідних витрат. У другій – зазначив, що підставою здійснення відшкодування є складений відповідно до Інструкції № 21-1 розрахунок, а відповідна сума може бути стягнута лише за умови встановлення факту його направлення підприємству.

Окрема думка виходить також із того, що навіть невизнання самого розрахунку адміністративним актом не означає автоматичної неможливості судового контролю за діями органу Пенсійного фонду щодо його формування. Стаття 55 Конституції України гарантує право оскаржувати в суді не лише рішення, а й дії та бездіяльність органів державної влади. Пункт 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України так само поширює адміністративну юрисдикцію на спори щодо рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень.

У цьому контексті наведено постанову судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 817/1780/17. У ній Суд відступив від підходу, за яким інформаційний характер витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки виключає можливість судового контролю, та визнав, що дії суб’єкта владних повноважень щодо формування такого документа можуть бути предметом судового оскарження. Отже, правова природа документа та правова природа владної діяльності з його формування не є тотожними.

В окремій думці критично оцінено і застосування пункту 8 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України. Ця норма прямо охоплює не лише рішення, але й дії та бездіяльність суб’єкта владних повноважень. Для закриття провадження необхідно встановити одночасно дві обставини: фактичне виправлення оскаржуваного порушення самим суб’єктом владних повноважень та відсутність необхідності у визнанні відповідної діяльності протиправною для повного відновлення прав позивача.

Саме ці обставини, на переконання автора окремої думки, потребували дослідження у справі. Необхідно було встановити, чи справді первісний розрахунок належним чином припинив свою юридичну дію, яке правове значення мало визнання його Пенсійним фондом «недійсним», чи усунені всі його наслідки, як співвідносяться первісний і новий розрахунки та чи відбулося повне відновлення правового становища Підприємства.

Окремо поставлено під сумнів ефективність підходу, за яким підприємство може отримати судовий захист лише в майбутньому – після звернення Пенсійного фонду з позовом про стягнення заборгованості. Розрахунок не є внутрішнім документом адміністративного органу: він направляється конкретному підприємству, визначає конкретну суму, яку воно повинно сплатити у визначений строк, а несплата може призвести до виникнення заборгованості та її судового стягнення. Отже, вплив на правове становище адресата виникає ще до можливого майбутнього позову Пенсійного фонду.

Відкладення судового захисту до такого майбутнього спору фактично ставить можливість своєчасного судового контролю в залежність від поведінки самого суб’єкта владних повноважень. Якщо Пенсійний фонд тривалий час не звертатиметься із позовом, підприємство залишатиметься адресатом конкретизованої грошової вимоги без можливості самостійно отримати судову оцінку правильності її формування. На переконання автора окремої думки, ефективність судового захисту повинна визначатися з урахуванням реального юридичного впливу владної діяльності на особу, а не лише моменту її примусового стягнення.

Окрема думка містить також застереження щодо послідовності судової практики. Більшість послалася на постанови Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 340/4174/23 та від 17 квітня 2024 року у справі № 300/5834/23, які стосувалися розрахунків адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю. Проте зовнішня однаковість назви документа – «розрахунок» – не означає тотожності його правової природи. Необхідно враховувати функціональне призначення документа, місце у відповідному правовому механізмі та юридичні наслідки для адресата.

Натомість більш подібними в окремій думці названо справи, які стосувалися саме фактичних витрат на виплату і доставку пільгових пенсій: № 821/1065/16, № 240/24306/24 та № 200/6836/25. Набрання чинності Законом України «Про адміністративну процедуру», який прямо відносить до адміністративних актів юридично значущі дії, спрямовані на реалізацію прав та обов’язків, на думку автора окремої думки, посилює необхідність ретельної оцінки юридичного значення індивідуалізованого розрахунку, а не обґрунтовує його автоматичне виключення зі сфери судового контролю.

Спір, на переконання автора окремої думки, має ознаки публічно-правового. Пенсійний фонд діяв як суб’єкт владних повноважень, реалізовував передбачені законом функції у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, застосовував нормативно встановлений механізм до конкретного Підприємства та визначив індивідуалізовану суму його майнового обов’язку. Тому висновок про те, що такі вимоги взагалі не підлягають судовому розгляду, фактично вилучає частину зовнішньо спрямованої владної діяльності адміністративного органу з-під самостійного судового контролю.

При цьому визнання спору публічно-правовим не означає наперед встановленої обґрунтованості позову. За результатами розгляду суд може дійти висновку, що розрахунок є правильним, первісний документ належно припинив дію, права підприємства не порушені або обрано неналежний спосіб захисту. Проте це питання суті спору та ефективності способу захисту, а не підстава для висновку про повну відсутність права на судовий розгляд.

На переконання автора окремої думки, належним процесуальним результатом мало бути задоволення касаційної скарги Підприємства, скасування рішень судів попередніх інстанцій та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Це дозволило б з’ясувати правову природу спірної діяльності Пенсійного фонду, застосовність Закону України «Про адміністративну процедуру», спосіб і правові підстави припинення первісного розрахунку, наслідки нового розрахунку та питання повного відновлення прав позивача.

Основні правові висновки окремої думки

1.      Те, що загальний майновий обов’язок особи безпосередньо встановлений законом, саме по собі не виключає існування адміністративного акта, спрямованого на індивідуалізовану реалізацію такого обов’язку. Поняття адміністративного акта за Законом України «Про адміністративну процедуру» охоплює не лише виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків, але й їх реалізацію.

2.      Розрахунок фактичних витрат на виплату та доставку пільгових пенсій не лише відображає вже існуючий законодавчий обов’язок підприємства. Він визначає щодо конкретного платника конкретну грошову суму на підставі індивідуальних даних, направляється цьому підприємству та є необхідною ланкою механізму виконання й подальшого примусового стягнення відповідного обов’язку. Тому висновок про його суто інформаційний характер потребує особливо переконливого обґрунтування.

3.      Навіть якщо певний документ не визнається самостійним адміністративним актом, це не означає, що публічно-владні дії щодо його формування автоматично вилучаються з-під судового контролю. Правова природа документа та правова природа дій суб’єкта владних повноважень щодо визначення закріплених у ньому індивідуальних показників повинні оцінюватися окремо.

4.      Закриття провадження за пунктом 8 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України можливе лише після встановлення фактичного виправлення суб’єктом владних повноважень оскаржуваного порушення та повного відновлення законних прав та інтересів позивача без необхідності додаткового визнання рішення, дії чи бездіяльності протиправними. Ця норма прямо охоплює не лише рішення, але й дії та бездіяльність суб’єкта владних повноважень.

5.      Відкладення можливості судового захисту до майбутнього позову Пенсійного фонду про стягнення заборгованості не завжди забезпечує своєчасний та ефективний захист. Якщо владна діяльність уже конкретизувала щодо особи грошовий обов’язок і здатна безпосередньо впливати на її майнове становище, можливість судового контролю не повинна залежати виключно від того, чи вирішить і коли саме суб’єкт владних повноважень звернутися з позовом про примусове стягнення.

Окрема думка судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Берназюка Я.О. від 08 вересня 2026 року у справі № 200/7484/25 (адміністративне провадження № К/990/20120/26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/139577037