Штраф за невиконання судового рішення не накладається автоматично, якщо виплата залежить від бюджетного фінансування, – Верховний Суд

Штраф за невиконання судового рішення не накладається автоматично, якщо виплата залежить від бюджетного фінансування, – Верховний Суд

Позивач домігся судового рішення про перерахунок і виплату щорічної разової грошової допомоги до Дня Незалежності України як особа з інвалідністю внаслідок війни I групи. Після набрання рішенням законної сили суд першої інстанції встановив судовий контроль за його виконанням та зобов’язав територіальний орган Пенсійного фонду України подавати звіти про виконання.

Пенсійний фонд здійснив нарахування належної позивачу доплати у сумі 20 510 грн, однак фактичну виплату не провів, посилаючись на відсутність необхідних бюджетних асигнувань. Відомості про заборгованість були внесені до відповідного реєстру, а територіальний орган звернувся до Пенсійного фонду України із запитом щодо виділення коштів.

Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 30 березня 2026 року відмовив у прийнятті звіту про виконання судового рішення, встановив новий строк для подання звіту, однак звільнив керівника територіального органу Пенсійного фонду України від сплати штрафу. Суд виходив із того, що матеріали справи не підтверджують умисного ухилення керівника від виконання рішення, а залежні від органу дії для отримання фінансування вчиняються.

П’ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 14 травня 2026 року змінив це рішення та наклав на керівника територіального органу Пенсійного фонду України персональний штраф у розмірі 66 560 грн, половину якого постановив стягнути на користь позивача, а іншу половину – до Державного бюджету України.

Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу Пенсійного фонду України, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі ухвалу суду першої інстанції.

Перш ніж перейти до оцінки підстав для штрафу, Верховний Суд вирішив принципове процесуальне питання – чи могла постанова апеляційного суду бути переглянута в касаційному порядку. Позивач наполягав, що така постанова є остаточною.

Суд розмежував дві процесуальні ситуації. Частина четверта статті 149 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає остаточність постанови апеляційного суду, ухваленої за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції про накладення штрафу. Натомість у цій справі суд першої інстанції не поклав на керівника обов’язку сплатити штраф, а навпаки – звільнив його від сплати. Персональний майновий обов’язок у сумі 66 560 грн виник уперше саме внаслідок постанови апеляційного суду.

За висновком Верховного Суду, така ситуація не охоплюється типовою моделлю, передбаченою частиною четвертою статті 149 КАС України. Поширення правила про остаточність на випадок, коли майнове обтяження вперше виникає в апеляційній інстанції, означало б розширювальне тлумачення процесуального обмеження та позбавило б особу будь-якої можливості перевірити законність уперше накладеного на неї персонального штрафу судом вищої інстанції.

Верховний Суд урахував при цьому статті 55 та 129 Конституції України і правові позиції Конституційного Суду України, відповідно до яких обмеження інстанційного перегляду повинні оцінюватися з урахуванням характеру та істотності юридичних наслідків судового рішення для особи й наявності інших ефективних засобів юридичного захисту.

Тому Верховний Суд сформулював висновок: передбачена частиною четвертою статті 149 КАС України остаточність постанови апеляційного суду не поширюється на ситуацію, коли персональний майновий обов’язок керівника суб’єкта владних повноважень зі сплати штрафу вперше виник саме внаслідок постанови апеляційної інстанції.

Переходячи до суті спору, Суд наголосив, що обов’язковість судового рішення є фундаментальною засадою судочинства, а судовий контроль має забезпечувати реальне і повне відновлення порушеного права. Водночас застосування процесуальних заходів впливу повинно відповідати саме тим умовам і критеріям, які встановлені законом.

Стаття 382-3 КАС України розмежовує два питання: прийняття звіту про виконання судового рішення та застосування персонального штрафу до керівника суб’єкта владних повноважень. Відмова у прийнятті звіту не означає автоматичної необхідності фактичного стягнення штрафу з керівника.

Частина п’ята статті 382-3 КАС України прямо передбачає можливість зменшення штрафу або звільнення від його сплати. У справах щодо пенсійних, соціальних та інших виплат для цього мають значення докази відсутності бюджетних асигнувань та вжиття керівником усіх необхідних заходів для їх встановлення, якщо такі заходи на момент розгляду звіту є достатніми і вичерпними.

Отже, Верховний Суд визнав правильним підхід, за якого суд першої інстанції, з одного боку, не прийняв звіт через неповне виконання рішення, а з іншого – окремо перевірив підстави для звільнення керівника від персонального штрафу. Ці процесуальні рішення не суперечать одне одному.

У справі було встановлено, що Пенсійний фонд виконав рішення в частині нарахування належної суми, а невиконаною залишилася лише фактична виплата вже нарахованих 20 510 грн. Територіальний орган не мав на відповідних рахунках коштів для такої виплати, інформацію про борг було внесено до реєстру, а до Пенсійного фонду України направлено запит щодо фінансування.

Верховний Суд не погодився з апеляційним судом, який фактично ототожнив передбачення у бюджеті Пенсійного фонду України загальних коштів за відповідною програмою з реальною наявністю бюджетних асигнувань у конкретного територіального органу.

Наявність у загальному бюджеті відповідної програми ще не означає, що конкретному територіальному органу фактично доведено асигнування у достатньому для виконання конкретного судового рішення обсязі. Так само це не доводить, що керівник територіального органу має повноваження самостійно збільшувати бюджетні призначення, змінювати черговість виплат або використовувати на виконання конкретного рішення кошти, призначені для інших цілей.

Верховний Суд визнав, що своєчасність дій керівника є юридично значущою. Однак самої дати направлення бюджетного запиту недостатньо для висновку про його особисту бездіяльність. Необхідно встановити, коли виникла реальна можливість направити такий запит, чи міг керівник зробити це раніше, чи залежало від нього подальше рішення про виділення коштів і чи могло більш раннє звернення реально прискорити виконання судового рішення.

Так само самі по собі недоліки інституційного механізму виконання судових рішень не доводять особистої бездіяльності конкретного керівника. Для персонального штрафу необхідно пов’язати невиконання саме з його поведінкою, повноваженнями та реальною здатністю вплинути на результат.

Верховний Суд окремо застеріг, що відсутність бюджетних асигнувань не звільняє державний орган від обов’язку виконати судове рішення і не припиняє цього обов’язку. Звільнення керівника від штрафу також не означає припинення судового контролю: суд може встановлювати нові строки для подання звітів та надалі оцінювати дії керівника при кожному наступному звіті.

Особливу увагу Верховний Суд приділив правовій природі штрафу за статтею 382-3 КАС України. Для її оцінки Суд застосував так звані критерії Енгеля, сформульовані в практиці Європейського суду з прав людини.

Формально такий штраф не є кримінальним покаранням і застосовується адміністративним судом у межах процесуального контролю за виконанням рішення. Однак формальна класифікація не є вирішальною.

Суд врахував, що штраф накладається не на державний орган як боржника, а особисто на його керівника. Його метою є не погашення боргу і не компенсація невиконаної виплати за рахунок посадової особи, а персональний примусовий і превентивний вплив для спонукання до виконання рішення та запобігання подальшому невиконанню.

Крім того, закон передбачає значний розмір штрафу – від двадцяти до сорока прожиткових мінімумів для працездатних осіб, його розподіл між заявником та державним бюджетом і можливість подальшого збільшення при повторному невиконанні. У цій справі персональне майнове обтяження становило 66 560 грн.

З огляду на персональний, примусовий та істотно обтяжливий характер санкції Верховний Суд підтвердив необхідність застосовувати при вирішенні питання про штраф підвищені процесуальні гарантії та належний стандарт доказування.

Водночас Суд уточнив, що встановлення умислу керівника не є самостійною обов’язковою передумовою для застосування штрафу за статтею 382-3 КАС України. Вирішальними є конкретні дії керівника, достатність та вичерпність вжитих ним заходів, обсяг його повноважень і реальна можливість вплинути на виконання рішення. Відсутність умисного ухилення враховується в сукупності з цими обставинами.

Тому штраф не може бути автоматичним наслідком самого факту неповного виконання судового рішення. Перед його застосуванням суд має персоналізувати відповідальність: установити, які конкретно дії мав і міг здійснити керівник, чи здійснив він їх, чи були вони достатніми, чи залежало від нього бюджетне фінансування і чи існує причинний зв’язок між його поведінкою та невиконанням рішення.

Верховний Суд пов’язав такий підхід і з принципом пропорційності. З посиланням на рішення Суду Європейського Союзу у справі bpost SA v Autorité belge de la concurrence, C-117/20, ECLI:EU:C:2022:202, Суд зазначив, що персональне обтяження керівника має співвідноситися з його реальною поведінкою, повноваженнями та можливістю вплинути на виконання судового рішення.

У підсумку Верховний Суд установив, що апеляційний суд не довів особистої бездіяльності керівника, не встановив, що невчинені дії належали саме до сфери його повноважень, були об’єктивно можливими та могли реально забезпечити отримання бюджетного фінансування. Тому накладення штрафу було необґрунтованим.

При цьому Верховний Суд відхилив вимогу касаційної скарги про прийняття звіту: ухвала суду першої інстанції в частині відмови у прийнятті звіту не була скасована апеляційним судом, тому підстав для ухвалення в касаційному порядку нового рішення про прийняття звіту немає. Отже, обов’язок виконати рішення та подальший судовий контроль зберігаються.

Основні правові висновки Верховного Суду

1.      Остаточність постанови апеляційного суду за частиною четвертою статті 149 КАС України не поширюється на ситуацію, коли персональний майновий обов’язок керівника суб’єкта владних повноважень зі сплати штрафу вперше виник саме внаслідок постанови апеляційного суду. Позбавлення такої особи будь-якої можливості інстанційної перевірки вперше накладеного значного майнового обтяження було б розширювальним застосуванням процесуального обмеження.

2.      Відмова у прийнятті звіту про виконання судового рішення та звільнення керівника суб’єкта владних повноважень від сплати штрафу є різними процесуальними питаннями. Неповне виконання рішення не виключає застосування частини п’ятої статті 382-3 КАС України та звільнення керівника від штрафу за наявності передбачених законом підстав.

3.      У справах щодо бюджетних виплат відсутність асигнувань сама по собі не припиняє обов’язку виконати судове рішення, але для вирішення питання про персональний штраф необхідно встановити реальну наявність коштів у конкретного органу, повноваження його керівника щодо їх отримання та використання, достатність ужитих ним заходів і можливість фактично вплинути на виконання рішення. Загальна наявність коштів у бюджетній програмі не є автоматичним доказом наявності достатніх асигнувань у територіального органу.

4.      Штраф за статтею 382-3 КАС України має персональний, примусовий та превентивний характер і становить істотне майнове обтяження керівника. З урахуванням критеріїв Енгеля його застосування потребує підвищених процесуальних гарантій, належного доказування та індивідуальної оцінки поведінки посадової особи.

5.      Накладення штрафу не може бути автоматичним наслідком самого факту неповного виконання судового рішення. Суд повинен установити конкретні дії чи бездіяльність керівника, обсяг його повноважень, об’єктивну можливість діяти інакше, достатність та вичерпність ужитих заходів, а також причинний зв’язок між його поведінкою та невиконанням рішення. Інституційні недоліки виконання судових рішень самі по собі не доводять особистої бездіяльності керівника.

Постанова Верховного Суду від 09 вересня 2026 року у справі № 420/31439/24 (адміністративне провадження № К/990/22468/26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/139612607