Відмова Вищої ради правосуддя у звільненні судді не завершує кваліфікаційне оцінювання, якщо відповідність займаній посаді не підтверджено
Позивач звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Комісії від 28 квітня 2025 року № 50/ко-25 про визнання його як судді Святошинського районного суду міста Києва таким, що не відповідає займаній посаді, та внесення подання до Вищої ради правосуддя про звільнення з посади. Позивач стверджував, що кваліфікаційне оцінювання було остаточно завершене рішенням Вищої ради правосуддя від 09 червня 2020 року № 1760/0/15-20 про відмову в його звільненні, а продовження оцінювання порушує принципи правової визначеності, легітимних очікувань та незворотності дії закону в часі.
Верховний Суд установив, що позивача було призначено на посаду судді строком на п’ять років у 2012 році. У 2018 році за результатами кваліфікаційного оцінювання Комісія визнала його таким, що не відповідає займаній посаді, та рекомендувала Вищій раді правосуддя розглянути питання про звільнення, однак у 2020 році Вища рада правосуддя відмовила в задоволенні відповідного подання. Після формування повноважного складу Комісії та набрання чинності законодавчими змінами Комісія у 2024 році продовжила оцінювання зі стадії дослідження досьє та проведення співбесіди, а у 2025 році, з урахуванням висновку Громадської ради доброчесності, ухвалила оскаржуване рішення.
Верховний Суд відмовив у задоволенні позову. Суд дійшов висновку, що рішення Вищої ради правосуддя про відмову у звільненні позивача не підтверджувало його відповідності займаній посаді та не припиняло процедуру кваліфікаційного оцінювання. Відтак Вища кваліфікаційна комісія суддів України мала правові підстави продовжити раніше розпочату процедуру та за її результатами ухвалити рішення про невідповідність судді займаній посаді і внесення подання про звільнення.
Мотивуючи рішення, Верховний Суд застосував статті 8, 9, 19, 55, 58, 129, 131, підпункт 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, статті 2, 6, 139, 241–246, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, статті 83, 85, 87, 88, 101, пункт 20 та пункт 20-1 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, а також положення Закону України «Про Вищу раду правосуддя». Суд зазначив, що конституційне оцінювання відповідності судді, призначеного на посаду до набрання чинності конституційними змінами щодо правосуддя, має завершитися юридично визначеним результатом: підтвердженням відповідності займаній посаді або встановленням невідповідності з реалізацією передбачених законом наслідків.
Суд урахував Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 6 і 8, практику Європейського суду з прав людини у справах «Овчаренко та Колос проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15, пункт 85) та «Денісов проти України» [ВП] («Denisov v. Ukraine» [GC], заява № 76639/11, пункти 115, 116). Також Верховний Суд послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 9901/460/18 щодо обов’язку Комісії досліджувати висновок Громадської ради доброчесності, рішення Верховного Суду від 19 грудня 2025 року у справі № 990/51/24 і постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2026 року у справі № 990/62/24 щодо завершеності та стадійності процедури кваліфікаційного оцінювання. Крім того, Суд урахував Висновок № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів про стан судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасній демократії і Висновок № 21 (2018) Консультативної ради європейських суддів про запобігання корупції серед суддів.
Верховний Суд сформулював такі основні правові висновки:
1. Відмова Вищої ради правосуддя у задоволенні подання про звільнення судді за результатами кваліфікаційного оцінювання не є автоматичним підтвердженням відповідності судді займаній посаді та не спростовує результатів оцінювання, установлених Вищою кваліфікаційною комісією суддів України. Якщо Вища рада правосуддя відмовила у звільненні через недоліки мотивування рішення Комісії, але не встановила відповідності судді займаній посаді, процедура оцінювання не досягає остаточного юридичного результату та підлягає продовженню.
2. Застосування пункту 20-1 розділу XII Закону України «Про судоустрій і статус суддів» до судді, щодо якого до набрання чинності цією нормою Вища рада правосуддя відмовила у звільненні, не є наданням закону зворотної дії в часі, якщо процедура кваліфікаційного оцінювання на той момент не була завершена. У такому разі закон регулює подальший перебіг триваючих правовідносин, а дії Комісії становлять не нове або повторне оцінювання, а завершення раніше розпочатої процедури.
3. За наявності висновку Громадської ради доброчесності про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності Комісія зобов’язана дослідити викладені в ньому обставини та надати їм оцінку під час кваліфікаційного оцінювання. Рішення, ухвалене Комісією у складі колегії, за умов, коли законом передбачено подальший розгляд питання пленарним складом Комісії, є складовою процедури, а не її остаточним результатом.
4. У процедурі кваліфікаційного оцінювання, за наявності висновку Громадської ради доброчесності, відсутність установленої частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII кількості голосів за підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя означає недосягнення спеціальної умови для підтвердження відповідності судді займаній посаді. Таке голосування не суперечить загальним правилам ухвалення рішень Комісією, установленим статтею 101 цього Закону, а легітимні очікування судді щодо остаточності його статусу не можуть виникнути до завершення оцінювання у передбачений законом спосіб.
Рішення Верховного Суду від 13 травня 2026 року у справі № 990/268/25 (адміністративне провадження № П/990/268/25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/136523640