Власник пам’ятки культурної спадщини не може виправдовувати невиконання пам’яткоохоронного обов’язку відсутністю документації, якщо її відсутність зумовлена його власною бездіяльністю

Власник пам’ятки культурної спадщини не може виправдовувати невиконання пам’яткоохоронного обов’язку відсутністю документації, якщо її відсутність зумовлена його власною бездіяльністю

Прокурор в інтересах держави в особі органів охорони культурної спадщини звернувся з позовом до Товариства — власника пам’ятки архітектури місцевого значення «Житловий будинок ХІХ століття» у місті Миколаєві. Позивач просив зобов’язати Товариство привести пам’ятку до належного стану шляхом проведення відновлювальних та ремонтно-реставраційних робіт.

Прокурор зазначав, що пам’ятка, внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, перебуває у незадовільному стані та під загрозою руйнування. Власник, попри укладений у 2010 році охоронний договір, не здійснив необхідних заходів щодо її збереження, не виконав припис органу охорони культурної спадщини, не надав уповноваженим особам доступу до об’єкта для повного обстеження та не реагував належним чином на звернення органу охорони культурної спадщини.

Миколаївський окружний адміністративний суд рішенням від 10 червня 2025 року позов задовольнив. Суд виходив з того, що позов спрямований на захист об’єкта культурної спадщини, який тривалий час перебуває в незадовільному технічному стані, а власник не вжив належних заходів для його збереження. Суд також зазначив, що правовий режим воєнного стану не звільняє власника від пам’яткоохоронних обов’язків.

П’ятий апеляційний адміністративний суд спочатку постановою від 16 вересня 2025 року скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі. Верховний Суд постановою від 27 січня 2026 року це рішення скасував і направив справу на новий апеляційний розгляд, зокрема зазначивши, що спір щодо виконання власником пам’ятки обов’язків за охоронним договором належить до адміністративної юрисдикції, невиконання обов’язку утримувати пам’ятку в належному стані має триваючий характер, а відповідний обов’язок підлягає виконанню незалежно від дії правового режиму воєнного стану.

За результатами нового розгляду П’ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 2 квітня 2026 року скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд виходив, зокрема, з того, що проведення робіт на пам’ятці потребує попереднього розроблення та погодження науково-проєктної документації і отримання дозволів, а суд не може самостійно визначати конкретний вид робіт.

Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу прокурора, скасував постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції змінив у частині способу виконання покладеного на власника обов’язку. Товариство зобов’язано привести пам’ятку до належного стану шляхом проведення необхідних науково-дослідних робіт, розроблення науково-проєктної документації та її погодження з відповідним органом охорони культурної спадщини, отримання письмового дозволу цього органу, а після погодження документації та отримання дозволу — виконання визначених у них робіт зі збереження пам’ятки.

Верховний Суд виходив із частини першої статті 24 Закону України від 8 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини», за якою власник або користувач зобов’язаний утримувати пам’ятку в належному стані, своєчасно проводити ремонт і захищати її від пошкодження, руйнування або знищення. Стаття 39 цього Закону також покладає на власника обов’язок за власні кошти забезпечувати збереження, належне утримання, консервацію, реставрацію, реабілітацію, музеєфікацію та ремонт пам’ятки, якщо інше не встановлено законом або договором.

За частиною першою статті 27 Закону № 1805-III, якщо пам’ятці загрожує небезпека пошкодження, руйнування чи знищення, її власник зобов’язаний привести пам’ятку до належного стану, зокрема шляхом зміни виду або способу використання, консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту чи пристосування. За частиною другою цієї статті, якщо власник самостійно не здійснює відповідних заходів, орган охорони культурної спадщини може зобов’язати його до цього шляхом видання відповідного розпорядження.

Водночас абзаци другий і третій частини першої та частина третя статті 26 Закону № 1805-III передбачають спеціальну процедуру проведення робіт на пам’ятках місцевого значення: проведення необхідних науково-дослідних робіт, розроблення на їх основі науково-проєктної документації, її погодження з відповідним органом охорони культурної спадщини, отримання письмового дозволу цього органу та виконання робіт відповідно до встановлених реставраційних норм і правил.

Верховний Суд наголосив, що відсутність погодженої науково-проєктної документації та письмового дозволу не припиняє самого обов’язку власника привести пам’ятку до належного стану. Така відсутність може бути наслідком бездіяльності самого власника, зокрема невиконання вимог органу охорони культурної спадщини та ненадання доступу до об’єкта для його обстеження. Протилежний підхід дозволяв би власнику виправдовувати невиконання пам’яткоохоронного обов’язку власною бездіяльністю.

У цьому контексті Верховний Суд застосував загальний принцип права nemo ex suo delicto meliorem suam conditionem facere potest — ніхто не може поліпшувати своє правове становище або отримувати переваги внаслідок власної неправомірної чи недобросовісної поведінки. Тому власник, який сам перешкоджав повному обстеженню пам’ятки та тим самим унеможливив попереднє визначення конкретного виду й обсягу необхідних робіт, не може посилатися на відсутність такої конкретизації як на підставу для відмови в позові.

Верховний Суд також зазначив, що обов’язок власника утримувати пам’ятку в належному стані є безумовним і не залежить від його планів щодо майбутньої реконструкції або іншого використання об’єкта. Наявність містобудівного чи історико-містобудівного обґрунтування не є дозволом органу охорони культурної спадщини на виконання робіт на пам’ятці та не припиняє обов’язків, установлених статтями 24 і 27 Закону № 1805-III. Власник не вправі утримуватися від виконання пам’яткоохоронних обов’язків до настання сприятливих для нього умов реалізації комерційних планів або припинення воєнного стану.

Верховний Суд відмежував цю справу від постанови від 2 квітня 2024 року у справі № 140/14556/23. У тій справі вже існував погоджений охоронний договір із визначеними видами робіт і строками їх виконання, що було істотною фактичною обставиною для висновку про передчасність позову. Натомість у справі № 400/1773/25 відсутність документації та неможливість попередньо конкретизувати роботи були пов’язані, зокрема, з поведінкою самого власника.

Суд також урахував правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 6 серпня 2024 року у справі № 160/17086/23, щодо можливості судового зобов’язання власника та користувача пам’ятки культурної спадщини виконати передбачені законом і охоронним договором ремонтні та реставраційні роботи. Водночас Верховний Суд зазначив, що висновки щодо випадків, коли відсутність науково-проєктної документації спричинена поведінкою самого власника, сформульовані безпосередньо у цій постанові.

Оцінюючи допустимість конкретизації способу виконання судового рішення, Верховний Суд відмежував також постанови від 19 грудня 2023 року у справі № 640/611/20, від 5 березня 2025 року у справі № 300/2291/23 та від 20 березня 2025 року у справі № 320/2713/20. У них сформульовано підхід, відповідно до якого в спорі за позовом суб’єкта владних повноважень до приватної особи суд не вправі змінювати предмет або підстави позову чи застосовувати до відповідача інший, ніж заявлений позивачем, захід реагування. У цій же справі проведення досліджень, розроблення і погодження документації та отримання дозволу не є окремими заходами реагування, а становлять прямо передбачені статтею 26 Закону № 1805-III стадії виконання заявленого обов’язку привести пам’ятку до належного стану.

Верховний Суд пов’язав звернення органу охорони культурної спадщини або прокурора в інтересах держави з позовом про приведення пам’ятки до належного стану з виконанням державою позитивного обов’язку щодо забезпечення збереження культурної спадщини.

Оцінюючи пропорційність втручання у право власності за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Верховний Суд урахував рішення Великої палати Європейського суду з прав людини від 19 червня 2006 року у справі «Хуттен-Чапська проти Польщі» (Hutten-Czapska v. Poland [GC], заява № 35014/97, пункт 167). ЄСПЛ зазначив, що втручання у право власності повинно переслідувати легітимну мету в загальному інтересі та забезпечувати розумне співвідношення пропорційності між застосованим заходом і поставленою метою, не покладаючи на особу надмірного індивідуального тягаря.

Верховний Суд визнав, що зобов’язання власника привести пам’ятку до належного стану відповідає цим вимогам: воно прямо передбачене статтями 24, 26 і 27 Закону № 1805-III, спрямоване на запобігання пошкодженню, руйнуванню чи знищенню об’єкта культурної спадщини, не позбавляє власника права власності та залишає визначення конкретного виду, обсягу і технології робіт за погодженою науково-проєктною документацією та дозволом компетентного органу. Такий захід є менш обтяжливим, ніж примусовий викуп пам’ятки, передбачений статтею 21 Закону № 1805-III.

Окрему увагу Верховний Суд приділив виконуваності судового рішення. Відповідно до статті 372 Кодексу адміністративного судочинства України спосіб і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні, а його резолютивна частина має бути сформульована так, щоб покладений на боржника обов’язок був чітким і придатним до примусового виконання відповідно до Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження».

У цьому аспекті Верховний Суд урахував рішення Європейського суду з прав людини від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, заява № 18357/91, пункт 40), відповідно до якого виконання остаточного судового рішення є складовою права на суд. Саме тому обов’язок власника має бути сформульований достатньо чітко для реального, а не декларативного виконання, водночас без підміни судом повноважень органу охорони культурної спадщини щодо погодження документації та видачі дозволу.

Основні правові висновки Верховного Суду

1.                  Обов’язок власника пам’ятки культурної спадщини утримувати її в належному стані та в разі загрози пошкодження, руйнування чи знищення привести її до належного стану виникає безпосередньо із частини першої статті 24 та частини першої статті 27 Закону України «Про охорону культурної спадщини». Цей обов’язок не припиняється через відсутність погодженої науково-проєктної документації або письмового дозволу на проведення робіт, хоча безпосереднє виконання таких робіт можливе лише після дотримання процедури, передбаченої статтею 26 цього Закону.

2.                  Власник пам’ятки не може посилатися на відсутність науково-проєктної документації, дозволу або конкретизації необхідних робіт як на підставу для невиконання пам’яткоохоронного обов’язку, якщо така відсутність спричинена його власною бездіяльністю, невиконанням законних вимог органу охорони культурної спадщини чи перешкоджанням обстеженню пам’ятки. Інше суперечило б принципу nemo ex suo delicto meliorem suam conditionem facere potest — ніхто не може отримувати переваги від власної неправомірної або недобросовісної поведінки.

3.                  Якщо пам’ятці культурної спадщини загрожує пошкодження, руйнування чи знищення, а її власник не вживає заходів щодо приведення об’єкта до належного стану та перешкоджає його повному обстеженню, позов про зобов’язання власника привести пам’ятку до належного стану може бути задоволений без попереднього зазначення конкретного виду й обсягу робіт, якщо неможливість їх визначення спричинена поведінкою самого власника. У такому разі судове рішення повинно відображати встановлену статтею 26 Закону № 1805-III послідовність дій: проведення необхідних досліджень, розроблення науково-проєктної документації, її погодження, отримання письмового дозволу та подальше виконання визначених у документації і дозволі робіт.

4.                  Намір власника у майбутньому реконструювати чи інакше використовувати пам’ятку, а також наявність містобудівного або історико-містобудівного обґрунтування не звільняють його від поточного обов’язку зберігати пам’ятку та запобігати її подальшому руйнуванню. Містобудівне обґрунтування саме по собі не є дозволом органу охорони культурної спадщини на проведення робіт і не припиняє встановлених законом пам’яткоохоронних обов’язків.

5.                  Зобов’язання власника привести пам’ятку до належного стану є пропорційним втручанням у право власності, якщо воно передбачене законом, переслідує легітимну мету збереження культурної спадщини, не позбавляє особу права власності та залишає визначення конкретного виду, обсягу й технології робіт за погодженою науково-проєктною документацією та дозволом компетентного органу. Водночас резолютивна частина судового рішення має достатньо чітко визначати послідовність дій боржника, оскільки реальне виконання остаточного рішення є складовою права на суд.

Постанова Верховного Суду від 11 серпня 2026 року у справі № 400/1773/25 (адміністративне провадження № К/990/18078/26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/138934619