Взяття майна на облік як безхазяйного не створює речового права, а спір щодо процедури такої реєстраційної дії належить до адміністративної юрисдикції – Верховний Суд

Взяття майна на облік як безхазяйного не створює речового права, а спір щодо процедури такої реєстраційної дії належить до адміністративної юрисдикції – Верховний Суд

Особа звернулася до адміністративного суду з позовом до державного реєстратора виконавчого комітету Солонянської селищної ради, оскаржуючи рішення від 11 липня 2022 року про взяття комплексу будівель на облік як безхазяйного нерухомого майна.

Позивач стверджував, що ще у 2001 році разом з іншими співвласниками набув право на частину відповідної будівлі у порядку розпаювання майна колишнього колективного сільськогосподарського підприємства. Надалі він з’ясував, що майно було внесене до Державного реєстру речових прав як безхазяйне.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 25 лютого 2026 року закрив провадження у справі, роз’яснивши позивачеві право звернення до суду цивільної юрисдикції.

Суд першої інстанції виходив із того, що спір фактично пов’язаний із захистом права власності позивача на нерухоме майно, а оскаржувана реєстраційна дія була вчинена за заявою іншої особи. Додатково суд урахував, що у цивільному судочинстві вже розглядається справа за позовом селищної ради про визнання цього майна безхазяйним та визнання права власності на нього.

Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 6 липня 2026 року погодився із цим висновком та залишив ухвалу без змін.

Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував рішення судів попередніх інстанцій і направив справу до Дніпропетровського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Ключовим для визначення юрисдикції стало розмежування двох різних за правовими наслідками реєстраційних дій: державної реєстрації речового права та взяття нерухомого майна на облік як безхазяйного.

Верховний Суд наголосив, що відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ці процедури не є тотожними.

Взяття нерухомої речі на облік як безхазяйної здійснюється державним реєстратором за заявою органу місцевого самоврядування відповідно до статті 335 Цивільного кодексу України.

Проте така реєстраційна дія сама по собі не означає виникнення права комунальної власності, не припиняє існуючого речового права іншої особи та не вирішує питання про належність майна.

Вона є лише початковим етапом спеціальної процедури, спрямованої на усунення невизначеності щодо правового режиму нерухомої речі.

Лише після спливу одного року з дня взяття майна на облік орган, уповноважений управляти майном територіальної громади, може звернутися до суду з вимогою про передачу такого майна у комунальну власність.

Тому висновок судів попередніх інстанцій, що оскаржувана дія державного реєстратора безпосередньо зареєструвала за іншою особою речове право, яке конкурує з правом позивача, був юридично неправильним.

Верховний Суд відмежував цю справу від спорів, у яких рішення державного реєстратора безпосередньо припиняє право позивача та реєструє конкуруюче речове право іншої особи.

Саме у таких ситуаціях вирішення спору зазвичай потребує встановлення матеріально-правових підстав набуття, зміни або припинення цивільного права, а тому спір має приватноправовий характер.

Натомість взяття майна на облік як безхазяйного жодного речового права за територіальною громадою чи іншою особою не створює.

Верховний Суд також урахував фактичні підстави позову.

Позивач оскаржував не лише можливі наслідки відповідної реєстраційної дії для свого майнового інтересу, а й самостійно посилався на порушення державним реєстратором установленої законом процедури.

Зокрема, він ставив під сумнів повноваження особи, яка звернулася із заявою про взяття майна на облік, повноту та належність поданих документів, виконання державним реєстратором обов’язку перевірити відповідні відомості та отримати інформацію з державних інформаційних систем.

Такі питання стосуються безпосередньо здійснення державним реєстратором делегованої публічно-владної функції.

Їх перевірка сама по собі не потребує встановлення, кому саме належить спірне нерухоме майно.

Саме тому Верховний Суд наголосив на необхідності розрізняти дві категорії реєстраційних спорів.

До першої належать спори, у яких позивач оскаржує недотримання державним реєстратором установленої законом процедури: належність заявника до кола уповноважених осіб, комплектність та оформлення документів, наявність заборон, послідовність реєстраційних дій та виконання реєстратором власних процедурних обов’язків.

Такі спори підлягають розгляду адміністративними судами, якщо їх вирішення не потребує встановлення належності приватного права.

До другої категорії належать спори, у яких вимога про скасування реєстраційної дії фактично є похідною від спору щодо матеріально-правової підстави зареєстрованого права: дійсності правочину, законності рішення, підстав виникнення, зміни або припинення права власності чи іншого речового права.

Саме такі спори мають приватноправову природу.

Отже, визначальним є не сам факт участі державного реєстратора і не формальна назва позовної вимоги, а справжній предмет судового контролю та фактичні підстави позову.

Верховний Суд урахував також свою постанову від 30 червня 2026 року у справі № 420/5878/25, у якій було сформульовано аналогічний підхід щодо відмежування процедурних порушень державного реєстратора від спору про матеріальне право.

Хоча та справа стосувалася державної реєстрації юридичних осіб, Суд визнав відповідний юрисдикційний підхід застосовним і до сфери державної реєстрації речових прав, оскільки він базується на характері здійснюваної публічної функції та предметі судового контролю.

Верховний Суд також послався на постанову від 17 квітня 2026 року у справі № 380/15092/25, у якій зазначалося, що державний реєстратор у межах реєстраційної процедури реалізує функцію публічної адміністрації, а його дії та рішення жорстко визначені законом і не передбачають вільного розсуду.

Окремо Суд розглянув значення паралельного цивільного спору.

У провадженні Солонянського районного суду перебувала цивільна справа за позовом селищної ради до позивача та іншої особи про визнання майна безхазяйним і визнання права власності на нього.

Проте предметом цієї цивільної справи є безпосередньо правовий статус нерухомості та існування цивільних прав на неї.

Натомість у адміністративній справі предметом є законність конкретного рішення державного реєстратора про взяття майна на облік як безхазяйного.

Сам факт взаємопов’язаності цих правовідносин не робить їх тотожними і не означає, що перевірка реєстраційної процедури автоматично повинна здійснюватися в цивільному судочинстві.

Наявність цивільного спору про право не звільняє адміністративний суд від обов’язку встановити справжній зміст заявлених вимог та перевірити, чи можливо оцінити процедурні порушення державного реєстратора без вирішення питання про належність права власності.

Суди попередніх інстанцій такої оцінки не здійснили.

Вони фактично обмежилися двома обставинами: позивач не був заявником реєстраційної дії, а щодо нерухомості існує цивільний спір.

Такий формальний підхід не врахував ані правової природи взяття майна на облік як безхазяйного, ані змісту конкретних доводів позивача щодо дотримання державним реєстратором своїх публічно-правових обов’язків.

Верховний Суд окремо звернув увагу на документи Міністерства юстиції України за результатами камеральної перевірки діяльності державного реєстратора, на які посилався позивач.

На стадії касаційного перегляду Суд не оцінював ці матеріали як докази незаконності реєстраційного рішення, оскільки це має бути зроблено під час розгляду справи по суті.

Проте сам характер цих доводів додатково підтверджував, що позивач ставить перед судом питання про виконання державним реєстратором установлених законом процедурних обов’язків.

У спорах про протиправність рішення суб’єкта владних повноважень саме на відповідача відповідно до частини другої статті 77 КАС України покладається обов’язок довести правомірність свого рішення.

Передчасне закриття провадження позбавило позивача можливості отримати такий судовий контроль.

Верховний Суд підкреслив, що правила предметної юрисдикції не можуть тлумачитися надмірно формально у спосіб, який фактично унеможливлює перевірку адміністративним судом правомірності рішення суб’єкта владних повноважень.

Процесуальні правила мають забезпечувати правову визначеність і належне здійснення правосуддя, а не ставати бар’єром для розгляду компетентним судом суті заявлених вимог.

Цей підхід Суд співвідніс із практикою Європейського суду з прав людини щодо практичного та ефективного доступу до суду, зокрема у справах Beneficio Cappella Paolini v. San Marino, Zubac v. Croatia, Sokurenko and Strygun v. Ukraine, Stoianoglo v. the Republic of Moldova та Xavier Lucas v. France.

Верховний Суд урахував і практику Суду Європейського Союзу щодо ефективного судового захисту, зокрема рішення у справах Unibet, C-432/05, та Torubarov, C-556/17.

Водночас Верховний Суд не вирішував питання про законність реєстраційної дії по суті.

Оскільки суди попередніх інстанцій закрили провадження і не досліджували дотримання державним реєстратором Закону № 1952-IV та Порядку № 1127, касаційний суд не мав процесуальної можливості вперше встановлювати відповідні обставини та оцінювати докази.

Тому справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Основні правові висновки Верховного Суду

1.      Взяття нерухомого майна на облік як безхазяйного не є державною реєстрацією права комунальної власності, не створює речового права територіальної громади чи іншої особи, не припиняє права, на яке посилається позивач, і саме по собі не вирішує питання про належність майна.

2.      Для визначення юрисдикції спору щодо рішення державного реєстратора необхідно встановити справжній предмет судового контролю. Якщо позов ґрунтується на порушеннях, допущених безпосередньо державним реєстратором під час виконання встановленої законом процедури, і перевірка цих порушень не потребує вирішення спору про належність приватного права, такий спір має публічно-правовий характер.

3.      Спори про процедурну законність реєстраційної дії необхідно відмежовувати від спорів, у яких скасування реєстрації є похідним від необхідності вирішити питання про матеріально-правову підставу виникнення, зміни чи припинення речового права. Лише в останньому випадку визначальним є приватноправовий характер спору.

4.      Наявність паралельного цивільного спору щодо права власності на те саме майно сама по собі не виключає адміністративної юрисдикції щодо перевірки законності публічно-владної реєстраційної процедури. Суд повинен з’ясувати, чи можна оцінити оскаржувані процедурні дії державного реєстратора без вирішення питання про належність права власності.

5.      Правила предметної юрисдикції не повинні застосовуватися надмірно формально. Помилкове закриття адміністративної справи, у якій заявлено самостійні доводи про порушення суб’єктом владних повноважень установленої законом процедури, може необґрунтовано позбавити особу ефективного судового контролю за здійсненням публічно-владної функції.

Постанова Верховного Суду від 30 вересня 2026 року у справі № 160/32167/25 (адміністративне провадження № К/990/37448/26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/140207983