Визнання судом норми нечинною не припиняє ліцензійні зобов’язання, що виникли під час її чинності

Визнання судом норми нечинною не припиняє ліцензійні зобов’язання, що виникли під час її чинності

 

Товариство звернулося з позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, у якому просило визнати протиправним та скасувати розпорядження Регулятора від 25 лютого 2025 року № 22-р про усунення порушень ліцензійних умов. Цим розпорядженням Товариство зобов’язано забезпечити розрахунки з Державним підприємством «Гарантований покупець» у частині відшкодування частки вартості врегулювання небалансу електричної енергії станом на 31 грудня 2024 року. Позивач вважав, що спірна заборгованість була сформована із застосуванням формули, передбаченої пунктом 9.3 глави 9 відповідного Порядку у редакції постанови Регулятора від 15 січня 2021 року № 46, яку в подальшому визнано протиправною та нечинною судовим рішенням.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, виходячи з того, що визнання з 08 вересня 2022 року нечинним пункту 9.3 глави 9 Порядку у відповідній редакції не впливає на зобов’язання Товариства з відшкодування частки вартості врегулювання небалансу за період з лютого по серпень 2022 року, коли ця норма була чинною. Апеляційний суд скасував це рішення та задовольнив позов, зазначивши, що судове визнання норми протиправною та нечинною унеможливлює її застосування до спірних розрахунків, а Товариство мало обґрунтовані підстави не погоджувати складені із застосуванням цієї формули акти.

Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу Регулятора, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову. Суд дійшов висновку, що оскаржуване розпорядження прийнято Регулятором у межах наданих законом повноважень та правомірно констатує порушення Товариством ліцензійних умов у частині невиконання умов обов’язкового для діяльності на ринку електричної енергії договору з гарантованим покупцем.

Мотивуючи постанову, Верховний Суд застосував статтю 58 Конституції України, статті 264, 265 Кодексу адміністративного судочинства України, статтю 17 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» від 22 вересня 2016 року № 1540-VIII, пункт 9 частини четвертої статті 30 Закону України «Про ринок електричної енергії» від 13 квітня 2017 року № 2019-VIII, підпункт 14 пункту 2.2 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва електричної енергії, затверджених постановою Регулятора від 27 грудня 2017 року № 1467, пункт 9.3 глави 9 Порядку купівлі гарантованим покупцем електричної енергії, виробленої з альтернативних джерел енергії, у редакції постанови Регулятора від 15 січня 2021 року № 46, а також пункт 4.2 Типового договору купівлі-продажу електричної енергії за «зеленим» тарифом.

Верховний Суд урахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 910/10374/17, Верховного Суду у постановах від 08 лютого 2022 року у справі № 1540/3828/18, від 04 квітня 2024 року у справі № 320/2796/23, а також Об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 01 березня 2024 року у справі № 910/17615/20. Суд також урахував підходи до принципу правової визначеності, відображені у статті 264 Договору про функціонування Європейського Союзу та рішеннях Суду Європейського Союзу у справах Inter-Environnement Wallonie ASBL and Terre wallonne ASBL v Région wallonne (Case C-41/11) від 28 лютого 2012 року і Inter-Environnement Wallonie and Bond Beter Leefmilieu Vlaanderen (Case C-411/17) від 29 липня 2019 року, а щодо легітимних очікувань — у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Kopecký v. Slovakia» [GC] (заява № 44912/98, пункти 49–50).

Верховний Суд сформулював такі основні правові висновки:

1.       Нормативно-правовий акт або його окреме положення, визнані судом протиправними та нечинними, втрачають чинність із моменту набрання законної сили відповідним судовим рішенням, якщо інше прямо не встановлено законом або самим судовим рішенням. Таке судове рішення не має автоматичної зворотної дії та не припиняє ретроспективно всі правові наслідки, які виникли у період формальної чинності нормативного регулювання.

2.       Якщо фінансові зобов’язання продавця електричної енергії за «зеленим» тарифом щодо відшкодування частки вартості врегулювання небалансу виникли у період чинності відповідного положення Порядку, подальше визнання цього положення нечинним не звільняє ліцензіата від виконання таких зобов’язань. Оскарження нормативно-правового акта або очікування позитивного результату судового розгляду не створює для учасника регульованого ринку права на власний розсуд не виконувати чинні на той час правила ліцензованої діяльності.

3.       Розпорядження Регулятора про усунення порушення ліцензійних умов, яким констатовано невиконання вже існуючих договірних зобов’язань та зобов’язано ліцензіата усунути відповідне порушення, не є нарахуванням нового майнового зобов’язання на підставі норми, яка втратила чинність. Таке розпорядження є реалізацією повноважень Регулятора щодо контролю за додержанням ліцензіатами законодавства та обов’язкових умов діяльності на ринку електричної енергії.

4.       У спорі про правомірність розпорядження Регулятора щодо усунення порушень ліцензійних умов адміністративний суд перевіряє законність регуляторного реагування, а не вирішує договірний спір між виробником електричної енергії та гарантованим покупцем. Питання правильності розрахунку спірних сум, їх обсягу або наявності підстав для коригування мають приватноправову природу та можуть бути предметом окремого спору між сторонами договору.

 

Постанова Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі № 380/4648/25 (адміністративне провадження № К/990/54855/25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/136683463