Забезпечувана Верховним Судом єдність судової практики як основне його завдання є похідним від забезпечення верховенства Конституції України судами системи судоустрою і Конституційним Судом України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

03 червня 2022 року 

м. Київ

справа №340/5086/20

провадження № К/9901/21059/21 

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Єзерова А.А., суддів Кравчука В.М., Стародуба О.П., 

розглянув в порядку письмового провадження адміністративну справу 

за касаційною скаргою Міністерства оборони України 

на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28.01.2021 (головуючий суддя Брегей Р.І.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 06.05.2021 (колегія суддів у складі головуючого судді Олефіренко Н.А., суддів Білак С.В., Шальєвої В.А.)

у справі № 340/5086/20 

за позовом ххх

до Міністерства оборони України, 

третя особа: Кіровоградський обласний військовий комісаріат 

про визнання протиправним та скасування рішення і зобов`язання вчинити певні дії.

I. РУХ СПРАВИ

1. У листопаді 2020 року ххх звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства оборони України, третя особа: Кіровоградський обласний військовий комісаріат, в якому просив:

- визнати протиправним висновок засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначення і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум (протокол № 120 від 20 серпня 2020 року) про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням інвалідності 3-ї групи з 27.05.2020 внаслідок травм, контузії, так, пов`язаних із захистом Батьківщини;

- зобов`язати Міністерство оборони України призначити та виплатити ххх Леонідовичу одноразову грошову допомогу у зв`язку із встановленням інвалідності 3-ї групи, внаслідок травм, контузії, поранення, пов`язаних з виконанням обов`язку військової служби, в розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на день встановлення інвалідності (27 травня 2020 року), відповідно до Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 №975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві», з урахуванням раніше виплачених сум.

2. Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28.01.2021, яке було залишене без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 06.05.2021, позовні вимоги ххх Леонідовича задоволено:

- визнано протиправним і скасовано рішення Міністерства оборони України від 20 серпня 2020 року №120, яким хххх Леонідовичу відмовлено у виплаті одноразової грошової допомоги;

- зобов`язано Міністерство оборони України прийняти рішення про нарахування і виплату ххх Леонідовичу одноразової грошової допомоги відповідно до приписів пункту “б” частини 1 статті 16-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», врахувавши виплачені кошти у сумі 18 501 грн.

3. Міністерство оборони України із вказаними судовими рішеннями не погодилося, звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, натомість, прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. 

II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 18.01.2015 позивач отримав вибухову травму: закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку, пов`язані із виконанням обов`язків військової служби.

5. 20.04.2018 за результатом огляду МСЕК № 387/2 позивачу встановлено 15 % ступеню втрати працездатності, у зв`язку з чим йому нараховано та виплачено одноразова грошова допомога по втраті працездатності в сумі 18 501,00 грн.

6. 01.06.2020 на підставі акту огляду МСЕК № 411/3 позивачу вперше присвоєно III групу інвалідності з 27.05.2020, підстава – травма, контузія, такі, що пов`язані із захистом Батьківщини.

7. Позивач звернувся до Міноборони України на отримання грошової допомоги у зв’язку з встановленням інвалідності.

8. 20.08.2020 Міністерство прийняло рішення №120, яким відмовлено у виплаті допомоги як для особи, відносно котрої встановлено стан інвалідності.

9. Рішенням комісії Міноборони з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, оформленим протоколом від 20.08.2020 № 20 (пункт 11), відмовлено у призначенні одноразової грошової допомоги старшому солдату в запасі ххх Леонідовичу, з тих підстав, що групу інвалідності встановлено понад дворічний термін після первинного встановлення ступеня втрати працездатності. Зазначене рішення відповідач обґрунтував посиланням на приписи абзацу другого пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей».

10. Не погодившись з цим рішенням, позивач звернувся до суду. Вважає, що застосована відповідачем норма закону на спірні правовідносини не розповсюджується, адже в цьому випадку позивачу інвалідність встановлена вперше, а не повторно.

III. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

11. Задовольняючи позов, суд першої інстанції зазначив, що відносно позивача існує гарантія, що випливає зі змісту Основного Закону, на отримання допомоги у розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, оскільки стан інвалідності обумовлений спричиненням травми під час сумлінного і чесного виконання обов`язку зі захисту держави.

12. Водночас, припис частини 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» вказує, що згадана гарантія має обмежену дію у часі і нею можна скористатися з урахуванням умови, настання якої не залежать ні від волі держави, ні від волі військовослужбовця. Суд першої інстанції вказав, що «ніхто ж не знає, коли захворювання, котре виникло після травми, переросте у стан інвалідності певної групи.

Встановлення такого часового інтервалу ставить під сумнів існування гарантії, на яку може впливати лише факт травми, котра отримана військовослужбовцем під час сумлінного і чесного виконання обов`язку зі захисту Батьківщини».

На думку суду першої інстанції, встановлюючи цей проміжок у часі, держава виказує неповагу до прав захисників держави. Такий мотив прийняття закону суперечить приписам частини 1 статті 3 Конституції України. Отже, законодавець керувався нелегітимною метою, приймаючи припис частини 4 статті 16-3 Закону.

Обмежуючи виплату допомоги військовослужбовцям, які отримали травму, сумлінно і чесно виконуючи службовий обов`язок, держава діє нечесно, що завдає шкоди її авторитету в очах громадян, котрі мають намір вступити на військову службу, що може призвести до відмови від бажання стати до лав Збройних Сил України.

Це ж, своєю чергою, ставить під сумнів спроможність держави виконати найважливіший обов`язок перед народом України, який встановлено приписами частини 1 статті 17 Основного Закону (захист суверенітету і територіальної цілісності України).

Таким чином, нелегітимний мотив прийняття згаданої норми права створює загрозу забезпеченню територіальної цілісності держави в період збройного конфлікту з Російською Федерацією на Сході країни.

Суд також вбачав у приписі частини 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» ознаки дискримінації: різне ставлення до людей однієї професії, які отримали травму за одних і тих же обставин, що призвели до одних і тих же наслідків, але протягом різного строку. Відмінність (обмеження у виплаті за спливом часу), яка встановлена державою,  не виправдовує різного ставлення.

Підсумовуючи, суд зробив висновок, що припис частини 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» суперечить сукупності положень частини 1 статті 3, частин 1-2 статті 17, частини 1-2 статті 24 Конституції України та частини 1 статті 16 Закону та не застосував їх при вирішенні спору.

Суд першої інстанції також відступив від правового висновку Верховного Суду про застосування частини 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», наведеного у постанові від 20.02.2020 в адміністративній справі №806/714/18.

При цьому суд виходив з того, що відповідно до частин 5 та 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, обов`язкові до використання виключно для суб`єктів владних повноважень. Іншими судами при застосуванні таких норм права висновки лише враховуються. 

Під «врахуванням» треба розуміти ознайомлення та надання пояснень стосовно погодження. Виходячи з принципу незалежності суду, суд вправі відступити від правового висновку Верховного Суду лише у випадку детального обґрунтування незгоди.

Суд першої інстанції вважав, що Верховний Суд не провів аналіз на відповідність припису частини 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» сукупності положень частини 1 статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» та статей 3, 17 і 24 Конституції України. Відмінність між методами правового аналізу норм права, які поширюються на спірні правовідносини, котрі застосував Верховний Суд і суд, дає право останньому, керуючись принципом незалежності, котру треба ототожнювати з відповідальністю, відступити від правового висновку суду касаційної інстанції.

Одночасно суд першої інстанції звернувся в порядку частини четвертої статті 7 КАС України до Верховного Суду з листом, у якому просив внести до Конституційного Суду України подання щодо конституційності пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей». 

13. Суд апеляційної інстанції залишив постанову без змін, але фактично змінив мотиви задоволення позову. Цей суд не аналізував положення пункту 4 частини 2 статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» на конституційність і доводи суду першої інстанції з цього приводу. Натомість звернув увагу на те, що предметом спору є вимога нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу позивачу як інваліду ІІІ групи. 

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачу вперше встановлено ІІІ групу інвалідності 27.05.2020. Тому, за правилами пункту 4 частини 2 статті 16 Закону України позивач має право на отримання одноразової грошової допомоги.

Покликання апелянта на п.4 ст.16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та застосування дворічного строку суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими, оскільки у даному випадку йдеться не про виплату такої допомоги у зв`язку із зміною групи інвалідності, а про її призначення і виплату саме у зв`язку із встановленням позивачу групи інвалідності, що є окремою підставою для виплати одноразової грошової допомоги без обмеження будь-якими строками після встановлення відсотку втрати працездатності.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

14. У касаційній скарзі відповідач зазначає про помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій. На думку скаржника, чинне законодавство дійсно допускає можливість виплати грошової допомоги у разі встановлення військовослужбовцю вищої групи інвалідності чи вищого ступеня втрати працездатності, але при цьому право на отримання такої допомоги обмежено дворічним строком з моменту первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності. Позивачу змінено причину встановлення інвалідності понад дворічний термін після встановлення втрати працездатності, а тому він не має права на доплату грошової допомоги. 

Посилається на позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 15.07.2020 (справа №240/10153/19).

15. Позивач відзиву на касаційну скаргу не надав.

V. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

16. У цій справі ключовим правовим питання є застосування до спірних відносин пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі – Закон № 2011-XII).

(1) щодо висновку суду першої інстанції про не відповідність Конституції України положень Закону № 2011-XII та їх незастосування під час вирішення справи

17.          Відповідно до частини першої та четвертої статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

18.          Обґрунтовуючи суперечність п. 4 ст. 16-3 Закону № 2011-XII Конституції України, суд першої інстанції виходив з того, що встановлюючи цей проміжок у часі, законодавець керувався нелегітимною метою та призвів до дискримінації.

19. Рішенням Конституційного Суду України (Другий сенат) від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022 у справі про посилений соціальний захист військовослужбовців положення пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII визнано такими, що не відповідають Конституції України, а саме: статтям 1, 3, частині першій та другій статті 8, частині п'ятій статті 17, частині першій статті 17 Конституції України.

20. Конституційний Суд України зазначив, що оспорювані приписи Закону установлюють правоприпиняльний (преклюзивний) дворічний строк на реалізацію права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, тобто строк, з яким пов'язано існування (виникнення або припинення) права і закінчення якого спричиняє втрату такого права.

21. Хоч сама наявність установленого приписами статті 16 Закону права на одноразову грошову допомогу та його обсяг залежать від розсуду законодавця, Конституційний Суд України дійшов висновку, що в разі запровадження законом одноразової грошової допомоги та фактичного перерахунку її розміру у зв'язку із погіршенням стану здоров'я особи відповідне законодавче регулювання порядку реалізації цього права має бути сумісним з Конституцією України, зокрема втілювати її засадничі цінності.

22. Установлення такого законодавчого обмеження, згідно із юридичною позицією Конституційного Суду України, є невиправданим з огляду також на те, що законодавець мав можливість обрати для досягнення цієї ж мети засіб, який менш обтяжливо зачіпав би сферу реалізації прав військовослужбовців на соціальний захист.

23.          Конституційний Суд України зазначив, що аналіз Закону № 2011-XII свідчить про те, що не врегульованими є випадки пропуску такого строку з виключних підстав, визнання відповідними органами поважними причин його пропуску за наявності об'єктивно непереборних обставин, які пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.

24.          На підставі наведеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що встановлені оспорюваними приписами Закону № 2011-XII обмеження права на одноразову грошову допомогу не відповідають вимогам домірності.

25. Конституційний Суд України, обґрунтовуючи неконституційність законодавчих положень, що є ключовими у цій справі, виходив з того, що конституційний обов'язок держави щодо забезпечення посиленого соціального захисту військовослужбовців (статті 17, 46 Конституції України) є значущім ніж будь-які цілі, досягнення яких законодавець визначав як підставу для запровадження обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги у збільшеному розмірі при зміні групи інвалідності, збільшенні відсотка втрати працездатності часовими рамками. 

Отже, установлені оспорюваними приписами Закону № 2011-XII обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років є невиправданими та такими, що непропорційно обмежують право на посилений соціальний захист військовослужбовців, гарантований частиною першою статті 46 Конституції України у взаємозв'язку із частиною п'ятою її статті 17.

26.          З огляду на те, що суд першої інстанції у цій справі дійшов висновку про невідповідність положення пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII Конституції України, і такого ж висновку, хоч і з інших мотивів, дійшов Конституційний Суд України у Рішенні від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022, Верховний Суд не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

(2)  щодо застосування усталеної практики Верховного Суду судом апеляційної інстанції

27.          В основу постанови суду апеляційної інстанції покладено правові висновки Верховного Суду, від яких Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду відступила постановою від 15.07.2020 (справа №240/10153/19).

28.          Зокрема, за наслідками розгляду тієї справи у постанові Верховного Суду від 15.07.2020 Суд на підставі аналізу норм статті 16-3 Закону №   2011-XII дійшов такого правового висновку: 

“дворічний строк для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі застосовується з моменту рішення компетентного органу (МСЕК), яким вперше встановлено ступінь ушкодження здоров’я особи (незалежно від його виду: інвалідність або ступінь втрати працездатності без встановлення інвалідності), внаслідок травми або захворювання”. 

29.          Застосовуючи зазначені правові висновки до обставин цієї справи, Суд звертає увагу на те, що повторний огляд, за наслідками якого позивачу було встановлено ІІІ групу інвалідності, відбувся в 27 травня 2020 року, а первинно втрату працездатності без встановлення інвалідності позивачу встановлено 20 квітня 2018 року. Оскільки між цими подіями минуло понад два роки, позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.

30. Таким чином, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норму матеріального права і фактично змінив мотиви задоволення позову, викладені у постанові суду першої інстанції.

31.          За таких обставин, постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати.

(3) щодо відступу від правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 15.07.2020 (справа №240/10153/19)

32. Ухвалою Верховного Суду від 04.05.2022 справу № 340/5086/20 передано на розгляд судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з метою відступу від правової позиції, викладеної Верховним Судом у справі №   240/10153/19.

33. Ухвалою Верховного Суду від 01.06.2022 справу № 340/5086/20 повернуто для розгляду колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з мотивів відсутності підстав для відступу від правової позиції Верховного Суду, що викладена у постанові від 15.07.2020 (справа №240/10153/19). Судова палата дійшла висновку, що справа №240/10153/19 і ця справа не є співставними.

34. Вирішуючи справу, колегія суддів виходить з такого.

35. Виключним повноваженням Конституційного Суду України є визнання законів України неконституційними, що тягне за собою втрату ними чинності.

36. Рішенням Конституційного Суду України (Другий сенат) від 6 квітня 2022 року № 1-р(ІІ)/2022 у справі про посилений соціальний захист військовослужбовців положення пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII визнано такими, що не відповідають Конституції України, а саме: статтям 1, 3, частині першій та другій статті 8, частині п'ятій статті 17, частині першій статті 17 Конституції України.

37. Зважаючи на наявну юридичну позицію Конституційного Суду України слід зазначити, що за загальним правилом вона може бути застосована судами тільки з дня ухвалення Конституційним Судом відповідного рішення, тобто з 6 квітня 2022 року. 

38. Верховний Суд, розглядаючи справу №   240/10153/19, виходив з презумпції конституційності положення пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XIІ. 

39. При цьому Верховний Суд виходить з того, що виявлена в ході розгляду справи невідповідність положень закону Конституції України має бути очевидною і беззаперечною. Тому в разі безсумнівного встановлення факту такої невідповідності суд зобов’язаний обґрунтовано застосувати норми Конституції України, а не норми закону. 

40. З дня ухвалення рішення Конституційного Суду України від 6 квітня 2022 року № 1-р(ІІ)/2022 у справі про посилений соціальний захист військовослужбовців така невідповідність є беззаперечною та виступає підставою для зміни практики Верховного Суду, яка ґрунтувалася на положеннях закону, що визнані неконституційними.

41. Однак з огляду на те, що постановляючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції у цій справі діяв на підставі частини четвертої статті 7 КАС України, і така його позиція знайшла підтримку в юридичній позиції Конституційного Суду України, Верховний Суд не вбачає підстав для скасування такого рішення суду.

42. Верховний Суд виходить з того, що здійснюючи правосуддя, суди системи судоустрою України мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з погляду відповідності Конституції, і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії та найвищої юридичної сили. Забезпечувана Верховним Судом єдність судової практики як основне його завдання є похідним від забезпечення верховенства Конституції України судами системи судоустрою і Конституційним Судом України.

На користь такого підходу Верховний Суд України висловився іще в постанові № 9 від 01.11.1996 Пленуму, де зазначив: «Оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй».

43. Оскільки правове регулювання правовідносин, що є предметом цієї справи, змінилося з 06.04.2022 внаслідок відповідного рішення Конституційного Суду України, то Верховний Суд не вбачає підстав для відступу від позиції, сформованої Верховним Судом за наслідками розгляду справи №240/10153/19. 

44. За  вказаних  обставин  Верховний  Суд   дійшов   висновку  про  наявність підстав  для часткового задоволення касаційної скарги. При цьому, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції – залишенню без змін.

45. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст. 341, 345, 351, 356 КАС України, Суд –

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити частково.

2. Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 06.05.2021 у справі №340/5086/20 скасувати, а рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28.01.2021 – залишити без змін. 

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

 

Суддя-доповідач                                                                      А.А. Єзеров

 

Судді                                                                                          В.М. Кравчук

 

                                                                                                   О.П. Стародуб