Касаційний господарський суд: пункт 11 частини 1 статті 34; пункт 10-1 розділу XIII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII; пункти 51 та 52 розділу III “Прикінцеві та перехідні положення” Закону від 23.02.2012 N 4442-VI за змістом є такими, що не відповідають Конституції України (суперечить статтям 8, частині другій статті 19, частинам першій, другій статті 55, пункту 9 частини другої статті 129, частинам першій, другій статті 1291 Конституції України), тому суд вирішує справу без застосування цих норм, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції, викладеної у підпункті 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року N 10-р/2020, та практики Європейського Суду з прав людини щодо права особи на доступ до суду в аспекті розуміння обов`язку держави щодо забезпечення виконання судового рішення, постановленого проти держави та державних підприємств

"(3)   Щодо застосування Конституції України

6.14.  Відповідно до частин 1, 2 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

6.15. Відповідно до частин першої та другої  статті  8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

6.16. Відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

6.17. Однією з основних засад судочинства в Україні є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129 Конституції України).

6.18.  Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

6.19.  Забезпечення державою виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв`язку із внесенням Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 2 червня 2016 року N 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 129 -1, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

6.20. Зазначене означає, що конституційним обов`язком для всіх органів державної влади є виконання судових рішень.

6.21.  Відповідно до юридичних позицій Конституційного Суду України, що є значущими для цієї справи:

-  зупинення виконавчого провадження та заходів примусового виконання судових рішень полягає у відстроченні виконання судового рішення на певний строк, має відповідати принципу верховенства права та здійснюватися у випадках і на підставі, визначених законом (абзац п`ятий пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року N 18-рп/2012);

- невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012);

-  обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (перше речення абзацу восьмого підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року N 2-р(II)/2019);

- принцип поділу влади (стаття 6 Конституції України) очевидно зазнає порушення, якщо законодавчий орган своїм актом тимчасово зупиняє виконання остаточних судових рішень (абзац сьомий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 28 серпня 2020 року N 10-р/2020).

6.18. Колегія суддів також бере до уваги, що 18.09.2020 Пленум Верховного Суду звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо перевірки відповідності Конституції України (конституційності) пункту 3 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 жовтня 2019 року № 145-ІХ "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації".

6.19.          У цьому зверненні Пленум підкреслив, що обов`язком держави є забезпечення виконання остаточного судового рішення, однак встановлена заборона вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" щодо об`єктів права державної власності, які на день набрання чинності цим Законом були включені до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", обмежує конституційне право особи на судовий захист та порушує конституційні гарантії щодо обов`язковості судового рішення, що суперечить статтям 1, 6, 8, частині другій статті 19, частинам першій і другій статті 55, пункту 9 частини другої статті 129, частинам першій і другій статті 1291 Конституції України.

6.20.  Ухвалою колегії суддів КСУ відкрито конституційне провадження у справі; справа розглядається Великою палатою КСУ з 17.12.2020.

6.21.  Отже, забезпечення виконання остаточного судового рішення є позитивним обов`язком держави, проте пункт 11 частини 1 статті 34; пункт 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII; пункти 51 та 52 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 23.02.2012 N 4442-VI унеможливлюють виконання остаточного судового рішення протягом тривалого часу, що очевидно обмежує конституційне право особи на судовий захист та порушує принцип верховенства права, зважаючи на відсутність встановленого законодавцем передбачуваного та ефективного правового регулювання суспільних відносин щодо розумних строків погашення відповідної заборгованості.

6.22.  Верховний Суд бере до уваги, що відповідно до частини 1 статті 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05.06.2021 N 4901-VI (надалі - Закон від 05.06.2012 N 4901-VI) виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

6.23. Верховний Суд враховує, що ні боржник, ні стягувач, ні орган державної виконавчої служби взагалі не ставили питання, що рішення суду у цій справі підлягає виконанню у порядку, визначеному цим Законом.

6.24. Водночас, оскільки у справі розглядаються доводи касаційної скарги щодо порушення основної конституційної засади судочинства (обов`язковість судового рішення) шляхом встановлення мораторію на звернення стягнення на активи АТ "Укрзалізниця" за зобов`язаннями ДП "Донецька залізниця" та зупинення виконавчого провадження щодо виконання судових рішень, що набрали законної сили, Верховний Суд вважає, що у даному випадку необхідно та доцільно розглянути також питання впливу Закону від 05.06.2012 N 4901-VI, який встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень, на конституційність цих норм.

6.25.  Зокрема, у частинах 2, 3 та 6 статті 4 цього Закону визначено, що у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Протягом десяти днів з дня встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до пунктів 2 - 4, 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, але не пізніше строку, встановленого частиною другою цієї статті, керівник відповідного органу державної виконавчої служби подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, про що повідомляє в установленому порядку стягувача.

Перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.

6.26. Отже, Закон передбачає, що для отримання коштів з державного підприємства, щодо якого законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти,  стягувач зобов`язаний звернутися до державного виконавця, який в свою чергу має винести постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, а керівник відповідного органу державної виконавчої служби подати до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів.

6.27. Водночас, Верховний Суд зауважує, що за практикою Європейського Суду з прав людини від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання (див. рішення у справі "Метаксас проти Греції" (Metaxas v. Greece), № 8415/02, п. 19, від 27 травня 2004 року; та у справі "Лізанец проти України" (Lizanets v. Ukraine), № 6725/03, п. 43, від 31 травня 2007 року). У таких справах відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання (див. рішення у справі "Бурдов проти Росії" (№ 2) (Burdov v. Russia (no. 2), № 33509/04, п. 68, від 15 січня 2009 року).

6.28.  Крім того, Європейський суд з прав людини  зауважував, що в ході останнього розгляду групи справ у червні 2015 року Комітет нагадав, що проблема невиконання або тривалого виконання рішень національних судів існує в Україні протягом більше десяти років, незважаючи на загальні рекомендації, надані Комітетом протягом багатьох років, зокрема у своїх п`яти проміжних резолюціях [1 Проміжні резолюції CM/ResDH(2008)1, CM/ResDH(2009)159, CM/ResDH(2010)222, CM/ResDH(2011)184, CM/ResDH(2012)234] та пілотному рішенні Суду, зазначаючи при цьому, що Суд продовжує повідомляти Уряд про повторювані заяви. Комітет зі стурбованістю зазначив, що засіб захисту, запроваджений у 2013 році (прим. Закон "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", який набрав чинності 01 січня 2013 року), не вирішує зазначену проблему. У відповідь, у своєму останньому листі від 9 липня 2015 року [2 2  345 судових рішень було виконано, проте ще 57  806 рішень мають бути виконані] (DH-DD(2015)763) органи влади України повторювали, що Закон про гарантії є "одним із способів гарантування виконання рішень національних судів". Однак вони визнали, що коштів, передбачених для цієї мети, недостатньо для негайного погашення всієї заборгованості. Органи влади надали детальні дані щодо коштів, передбачених державним бюджетом, і фактично сплачених відповідно до Закону про гарантії (рішення у справі "Бурмич та інші проти України" (вилучення з реєстру) [ВП] (Burmych and Others v. Ukraine) [GC], заява № 46852/13 та інші, пункти 125, від 12 жовтня 2017 року).

6.29. За інформацією, оприлюдненій на сайті Державного казначейства, станом на 07.06.2021 обліковується 71816 судових рішень на загальну суму 6 104 781 985,12 грн. Тобто, така процедура не забезпечує виконання рішення у належні строки, оскільки не підтримується достатнім бюджетним фінансуванням, про що свідчить збільшення кількості судових рішень та суми боргу. Розмір коштів, передбачених Законом України "Про державний бюджет України на 2021 рік" на погашення заборгованості за Законом про гарантії, становить 100 000 000 грн, що лише 1,6% від загальної суми боргу. Наведене свідчить про неефективність засобу захисту прав стягувача, передбаченого Законом України від 05.06.2012 N 4901-VI, як практично, так і законодавчо.

6.30.  За такого правового регулювання та встановлених обставин колегія суддів доходить висновку, що пункт 11 частини 1 статті 34; пункт 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII; пункти 51 та 52 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 23.02.2012 N 4442-VI за змістом є такими, що не відповідають Конституції України (суперечить статтям 8, частині другій статті 19, частинам першій, другій статті 55, пункту 9 частини другої статті 129, частинам першій, другій статті 1291 Конституції України), тому суд вирішує справу без застосування цих норм, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції, викладеної у підпункті 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року N 10-р/2020, та практики Європейського Суду з прав людини щодо права особи на доступ до суду в аспекті розуміння обов`язку держави щодо забезпечення виконання судового рішення, постановленого проти держави та державних підприємств.

6.31.  Частиною 6 статті 11 ГПК України передбачено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

6.32. Частиною 2 статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що Верховний Суд, зокрема, звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України.

6.33. При цьому за змістом пункту 5 частини 2 статті 46 зазначеного Закону саме Пленум Верховного Суду приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України.

6.34. У зв`язку із цим колегія суддів уважає за необхідне звернутись до Пленуму Верховного Суду для вирішення питання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності відповідних положень закону".

 

Повний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/97911830?fbclid=IwAR1o0onO8s9HMUiS6kNLiM7HrfZHuDya5unRnenQOZdZQ1472_F5vYhs-lw