МОТИВОВАНА ОЦІНКА СУДОМ АРГУМЕНТІВ УЧАСНИКІВ СПРАВИ: КОНВЕНЦІЙНИЙ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ СТАНДАРТ

Афанасьєва Мар’яна Володимирівна
Національний університет «Одеська юридична академія», професор кафедри конституційного права, доктор юридичних наук, професор

МОТИВОВАНА ОЦІНКА СУДОМ АРГУМЕНТІВ УЧАСНИКІВ СПРАВИ: КОНВЕНЦІЙНИЙ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ СТАНДАРТ
Якість рішення суду залежить від якості його обґрунтування та викладу підстав прийняття. Суду необхідно дати відповідь на аргументи сторін, учасників справи. Це полегшує розуміння рішення сторонами та є гарантією проти свавілля; це важливий запобіжник, оскільки він дає можливість сторонам переконатися у тому, що їхні доводи були досліджені, а отже, суддя взяв їх до уваги [1].
Цивільний та Господарський процесуальні кодекси України, Кодекс адміністративного судочинства України передбачають, що у мотивувальній частині рішення суду зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову (стаття 246 КАСУ, стаття 265 ЦПКУ, стаття 238 ГПКУ). Цивільний процесуальний кодекс (стаття 265) та Господарський процесуальний кодекс України (стаття 238) передбачають, що суд може таку оцінку не надавати, якщо аргумент: (1) очевидно не стосується предмета спору, (2) є явно необґрунтованим або (3) неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. Кодекс адміністративного судочинства України таких винятків не містить, тобто всі аргументи сторін в адміністративній справі мають бути оцінені судом [2, с.42]. Проаналізуємо як виконуються зазначені приписи процесуальних кодексів в судовій практиці та чи знаходять всі аргументи сторін оцінку суду.
Певним трендом останніх років в юридичній спільноті стало посилання в процесуальних документах на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), але не завжди такі посилання є доцільними та відповідними суті самої Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) [3].
 
Однією з основних цілей Конвенції є забезпечення мінімального рівня захисту основних прав людини у всіх державах-учасницях. Тобто положення Конвенція є мінімальним стандартом захисту, який мають гарантувати держави, нижньою межею того, що може особа очікувати від держав, з точки зору дотримання та захисту основних прав і свобод. Однак, у своєму внутрішньому законодавстві держави мають право забезпечувати вищий рівень захисту. Це прямо підтверджується статтею 53 Конвенції такого змісту: «Ніщо в цій Конвенції не може бути витлумачене як обмеження або применшення будь-яких прав людини та основних свобод, які можуть бути забезпечені законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є».
Поняття мінімального захисту, підтверджене статтею 53 Конвенції, дозволяє державам-учасницям розширити обсяг захисту та гарантувати додаткові матеріальні та процесуальні права. Суд в своїх рішеннях підтверджував, що стаття 53 Конвенції припускає такий додатковий національний захист і що, ніщо не заважає державам прийняти ширше тлумачення, що тягне за собою сильніший захист прав і свобод в рамках їх національних правових систем [4]. До того, ЄСПЛ ухвалив, що Конвенція не може розглядатися як така, що применшує додатковий захист, якщо він надається на національному рівні [5].
Стаття 53 Конвенції передбачає «застереження про найбільш сприятливий режим» або інакше «правило пріоритету» [6], згідно з яким пріоритет має бути відданий тому положенню, що забезпечує найкращий захист основного права людини, незалежно від того, забезпечується цей захист міжнародним договором чи національним законодавством.
Однак, при оцінці аргументів сторін в судових рішеннях національні суди всіх інстанцій та юрисдикцій посилаються на справу «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року. Судами цитується пункт п. 58 цього рішення наступного змісту: «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує
    
суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29)» [7].
За параметрами пошуку «Серявін та інші проти України» в Єдиному реєстрі судових рішень знайдено 150524 документів, з них за формою судочинства адміністративне – 87725, господарське – 30732, цивільне – 29763 [8]. Саме стільки разів судові інстанції посилалися на цю справу, обґрунтовуючи, як правило, відсутність в судовому рішенні оцінки всіх аргументів і доводів сторін та фактично не виконуючи імперативні норми процесуальних кодексів, про надання мотивованої оцінки кожному аргументу.
Слід зазначити, що справу «Серявін та інші проти України» розпочато за заявою, поданою проти України до ЄСПЛ у 2003 році. З чого стає очевидним, що редакції процесуальних кодексів, які діяли на час розгляду справ заявників в національних судах, взагалі не передбачали таких гарантій, як надання судом мотивованої оцінки всім аргументам учасників справи. Саме тому за «правилом пріоритету», встановленого статтею 53 Конвенції, мінімальний конвенційний стандарт на той час був єдиним, який міг бути застосований ЄСПЛ в цій справі. На сьогодні ж національні процесуальні кодекси передбачають чітко сформульований обов’язок суду надати мотивовану оцінку всім аргументам учасників справи. Високий національний стандарт не може ігноруватися судами та й ще з посиланням на Конвенцію та практику ЄСПЛ для виправдання регресу у захисті права на справедливий суд.

Список використаних джерел:
1. Висновок No 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень (п. п. 34, 35, 38). URL: https://court.gov.ua/userfiles/visn_11_2008.pdf
2. Афанасьєва М. В. Правова аргументація та юридичне письмо: монографія. Одеса : Видавництво «Юридика», 2023. 124 с.
3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (з протоколами). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text
4. Gestur Jónsson and Ragnar Halldór Hall v Iceland [GC] 68273/14 and 68271/14
5. Micallef v Malta 17056/06 (ECtHR, 15 January 2008) paras 44–45. URL:
https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-84427
6. Gerards, J. (2022). Article 53 echr and Minimum Protection by the European Court of Human Rights, European Convention on Human Rights Law Review, 3(4), 451-480. DOI: https://doi.org/10.1163/26663236-bja10053
7. Справа «Серявін та інші проти України» (Заява N 4909/04). URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_672#Text
8. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/

Ключові слова: аргумент, правова аргументація, обґрунтоване судове рішення, практика Європейського суду з прав людини.
Key words: argument, legal reasoning, reasoned court decision, practice of the European Court of Human Rights.