Неконституційні конституційні судді (практика конституційних судів Литви, Болгарії, Румунії і Хорватії)

Рішення Конституційного Суду Болгарії від 20.10.1994 року

Згідно із обставинами цієї справи 54 члени парламенту звернулись до Конституційного Суду із проханням надати офіційне тлумачення терміну "високі моральні якості", вжитого у статті 147 Конституції (щодо вимог до кандидата на посаду судді Конституційного Суду), а також визнати неконституційним декрет Президента від 03.10.1994 року про призначення Г.Е. Маркова до Конституційного Суду. Зазначено, що за деякими відомостями кандидат в минулому міг співпрацювати із органами КДБ, що свідчить про відсутність у нього "високих моральних якостей".

Щодо тлумачення терміну "високих моральних якостей" Конституційний Суд зазначає, що це питання етики, тому критерії його визначення також мають бути моральними. Вирішення цього питання не є завданням суду, адже неможливо розробити одним рішенням усю складну, об'ємну та філософськи мотивовану систему, що визначає моральні критерії та якості, що характеризують суспільство. Тому вирішення цього питання виходить за межі повноважень Конституційного Суду. Крім цього, у тексті положення Конституції, тлумачення якого просять надати заявники, немає протирічь чи двозначностей, усунення яких потребувалось би у порядку тлумачення. Отже, в цій частині звернення є неприйнятним.

Щодо конституційності декрету Президента Суд зазначає, що відповідно до Конституції є три органи, які обирають членів Конституційного Суду: Національні збори (парламент), Президент і Загальні збори суддів Верховного суду. Кожен із трьох зазначених органів самостійно і повністю незалежно обирає членів Конституційного Суду по своїй квоти. Ці вибір і оцінка не підлягають перегляду будь-яким, в інакшому разі такий поділ влади втратив би сенс. Якби Конституційний Суд міг здійснювати контроль за вибором, зробленим зазначеними органами, це означало б, що він сам міг би замінити їхнє судження і, зрештою, мати вирішальне слово у формуванні власного складу, що є неприпустимим - і ця неприпустимість випливає з керівних принципів і загального духу, на якому побудована Конституція. Така можливість виключена хоча б тому, що конституційно неможливий контроль за діями одного з трьох органів (рішення Загальних зборів суддів Верховного Суду про обрання конституційних суддів не належить до категорії актів, які можуть бути оскаржені у Конституційному Суді).

Конституційний Суд зазначає, що оцінка володіння особою, яка призначена до Конституційного Суду, високими моральними якостями належить виключно уповноваженому на це органу який здійснює таке призначення. Оцінка професійних і моральних якостей кандидата є виключним правом і обов'язком органу, який обирає або призначає члена Конституційного Суду і така оцінка не підлягає конституційному контролю. Створюючи таку норму, конституційний законодавець, очевидно, виходив з того, що наявність високих моральних якостей гарантується високим становищем органу, який обирає суддів Конституційного Суду і який займає найвищу позицію у відповідній ієрархії трьох влад – законодавчої, виконавчої та судової.

Виходячи із цього Конституційний Суд визнав звернення неприйнятним в цілому і відмовив у відкритті провадження у справі.

 

Рішення Конституційного Суду Румунії № 297 від 18.05.2022 року

За обставинами цієї справи група членів Сенату оскаржила до Конституційного Суду рішення Сенату про призначення Лаури Скантей суддею Конституційного Суду. Зазначалось про порушення Сенатом встановленої регламентом процедури розгляду цього питання, зокрема призначений кандидат не була заслухана на пленарному засіданні Сенату.

Конституційний Суд зазначає, що лише такі рішення Парламенту, які стосуються конституційних цінностей, норм і принципів або, залежно від обставин, організації та функціонування органів влади та інститутів конституційного рангу, можуть підлягати конституційному контролю. 

Конституційний Суд вже неодноразово зазначав, що під час вирішення питання про належність до його повноважень здійснювати конституційний контроль тих чи тих актів парламенту він керується принципом "ubi lex non distinguit nec nos distinguere debemus" (там, де закон не робить відмінностей, і ми не повинні їх робити) - тобто Конституційному Суду підвідомчі усі акти парламенту, якщо інакше прямо не зазначено у законі (Конституції). У цій справі рішення Сенату носить індивідуальний характер і стосується призначення судді до Конституційного Суду, діяльність якого має конституційний ранг, і таке рішення прямо не вилучено з підсудності Конституційному Суду, а тому ця справа підвідомча Конституційному Суду.

Тим не менше, Конституційний Суд вказує, що він не може контролювати порядок дотримання і застосування регламентів палат парламенту, оскільки це порушувало б сам принцип регулятивної автономії палат, встановлений статтею 64 Конституції. З огляду на цей принцип застосування регламенту є прерогативою самих палат парламенту. Отже, Конституційний Суд не має повноважень перевіряти дотримання процедури порядку ухвалення палатами парламенту своїх рішень. Такий висновок витікає тим більше з того, що жодна конституційна норма не висуває процесуальних вимог до порядку розгляду кандидатів на різні державні посади.

Тому Конституційний Суд визнав звернення очевидно безпідставним і відмовив у відкритті провадження.

 

Рішення Конституційного Суду Литви від 02.06.2005 року

Предметом оскарження у цій справі було рішення Сейму (парламенту) від 15.03.2005 року про призначення Р.К. Урбайтіса на посаду судді Конституційного Суду. За обставинами справи, станом на дату ухвалення спірного рішення кандидат обіймав посаду судді Верховного Суду. Пізніше, тобто після призначення на посаду судді КС, 17.03.2005 року Сейм ухвалив рішення про звільнення кандидата з посади судді Верховного Суду. Цього ж дня кандидат склав присягу судді Конституційного Суду і приступив до виконання суддівських повноважень.

Заявники, група членів Сейму, оскаржили конституційність рішення Сейму від 15.03.2005 року виходячи з того, що на час призначення Р.К. Урбайтіса на посаду судді Конституційного Суду він продовжував обіймати посаду судді Верховного Суду, що створювало обставини несумісності його з посадою судді Конституційного Суду, адже Конституція забороняє судді Конституційного Суду обіймати інші посади і виконувати іншу оплату роботу. Представник Сейму заперечив зазначивши, що обмеження щодо несумісності мають застосовуватись до судді Конституційного Суду лише після початку виконання ним повноважень, тобто після складення присяги. Оскільки кандидат склав присягу 17 березня, коли його вже було звільнено з посади судді Верховного Суду, то станом на момент вступу на посаду вимоги несумісності були ним виконані.

Статтею 104 Конституції передбачено, що обмеження трудової та політичної діяльності, встановлені для суддів судів, поширюються і на суддів Конституційного Суду. Відповідно до статті 113 Конституції суддя не може обіймати будь-яку іншу виборну чи призначувану посаду, не може працювати у комерційних чи інших приватних установах чи підприємствах (пункт 1); йому також не дозволяється отримувати будь-яку винагороду, крім винагороди, встановленої для судді, та оплати за навчальну чи творчу діяльність (пункт 1); суддя не має права брати участь у діяльності політичних партій та інших політичних організацій (пункт 2).

Конституційний Суд зазначає, що вказані обмеження застосовуються до судді Конституційного Суду з дня вступу на посаду. Відповідно до статті 104 Конституції перед вступом на посаду судді Конституційного Суду складають у Сеймі присягу на вірність Литовській Республіці та Конституції. Суд відзначає, що Конституція не містить жодних положень, які б вимагали, щоб особа-кандидат на посаду судді Конституційного Суду до голосування за її кандидатуру в Сеймі відмовилася від займаної нею посади або усувала інші вимоги несумісності з посадою судді Конституційного Суду, які зазначені в Конституції.

Крім цього, слід також підкреслити, що призначений суддя Конституційного Суду, доки він не склав у встановленому порядку присягу в Сеймі, не обіймає посаду судді Конституційного Суду. Протягом цього періоду повноваження судді Конституційного Суду виконує суддя Конституційного Суду, термін повноважень якого закінчується (тобто колишній суддя - прим.). 

Тому у цій справі Сейм, ухваливши рішення про призначення кандидата на посаду судді Конституційного Суду без його попереднього звільнення з посади судді Верховного Суду, не порушив Конституцію в частині вимог несумісності для суддів Конституційного Суду.

Конституційний Суд відзначає, що процедура призначення суддів Конституційного Суду прямо і недвозначно встановлена Конституцією - відповідно до якої жодна установа та жодна посадова особа не мають повноважень заперечувати чи обмежувати конституційне право Сейму призначити чи не призначати подану кандидатуру суддею Конституційного Суду. Встановлення таких обмежень законом створювало б передумови для перешкоджання формуванню Конституційного Суду.

Отже, оспорюване рішення Сейму про призначення Р.К. Урбайтіса суддею Конституційного Суду є таким, що відповідає Конституції.

 

Рішення Конституційного Суду Хорватії від 30.04.2009 року

Заявником конституційної скарги у цій справі є особа, яка була обрана на посаду судді Конституційного Суду. Проте рішення парламенту про обрання скаржника на посаду судді було оскаржено іншим кандидатом в судовому порядку - і адміністративний суд скасував це рішення визнавши, що скаржник не відповідає вимогам, які висуваються до суддів Конституційного Суду. В конституційній скарзі заявник просить скасувати рішення адміністративного суду і призначити новий розгляд справи.

Конституційний Суд зазначає, що Конституція передбачає передумови (критерії), за умови настання яких особа може бути призначена на посаду судді Конституційного Суду. В цьому аспекті Конституційний Суд має повноваження перевіряти чи була дотримана конституційно визначена процедура ухвалення таких актів, а також чи відповідала особа конституційно визначеним критеріям для обрання на посаду судді Конституційного Суду (наприклад, щодо наявності громадянства).

Разом з цим, оцінка кваліфікації кандидата на посаду судді Конституційного Суду – це перш за все прерогатива парламенту. Таким чином, змістовна перевірка Конституційним Судом таких рішень вимагає необхідної юридичної обережності, оскільки може призвести до зіткнення з політичною волею парламенту, вираженою під час голосування щодо кандидата на посаду судді Конституційного Суду. Під час такої перевірки Конституційний Суд не повинен узурпувати волю та компетенцію парламенту і повинен обмежуватися підтвердженням того, що щодо кандидата існують факти, які дозволяють зробити висновок, що він є особою, яка відзначилася в юридичній професії в науковій чи професійній роботі чи громадській діяльності (наприклад, публікація фахових статей, участь у фахових конференціях в країні та за кордоном). Парламент має виключну компетенцію оцінювати чи є ці факти достатніми для висновку про те, що кандидат відзначився в достатній мірі в юридичній професії науковою чи професійною роботою чи громадською діяльністю.

Крім цього, лише парламент вирішує як встановити відповідність кандидата умові щодо наявності 15 років «досвіду роботи в юридичній професії» - в першу чергу шляхом перевірки відповідних документів. 

На підставі викладеного Конституційний Суд дійшов висновку, що скасувавши спірне рішення парламенту про обрання скаржника суддею Конституційного Суду, адміністративний суд вийшов за межі своїх повноважень.

 

Дивіться також: постанова Великої Палати Верховного Суду у справі про оскарження Указу Президента України про призначення судді КСУ як такого, що не відповідає вимогам, які висуваються до суддів Конституційного Суду