Оскарження розпорядження НКРЕКП заінтересованою особою належить до адміністративної юрисдикції, навіть якщо його виконання впливає на цивільні договори

Оскарження розпорядження НКРЕКП заінтересованою особою належить до адміністративної юрисдикції, навіть якщо його виконання впливає на цивільні договори

 

Фізична особа звернулася з позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, про визнання протиправним та скасування розпорядження НКРЕКП від 22 липня 2025 року № 116-р «Про усунення порушень ПрАТ “Харківенергозбут”» у частині, якою Товариство зобов’язано до 01 вересня 2025 року ініціювати розірвання укладених з нею договорів про постачання електричної енергії постачальником універсальної послуги та договорів про купівлю-продаж електричної енергії за «зеленим» тарифом, що є додатками до цих договорів. Позивачка вважала, що Регулятор, не будучи стороною відповідних договорів, втрутився у цивільно-правові відносини та порушив вимоги Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» і Закону України «Про альтернативні джерела енергії».

Харківський окружний адміністративний суд ухвалою від 28 жовтня 2025 року закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України. Суд першої інстанції виходив із того, що спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки позовні вимоги фактично стосуються розірвання договорів про постачання електричної енергії, а між позивачкою та НКРЕКП не виникло публічно-правових відносин. На думку суду першої інстанції, оскаржуване розпорядження породило публічно-правові відносини лише між НКРЕКП та Товариством.

Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 08 грудня 2025 року скасував ухвалу суду першої інстанції та передав справу до цього суду для продовження розгляду. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спір виник не з приводу виконання чи тлумачення цивільно-правових договорів, а у зв’язку з реалізацією НКРЕКП владних управлінських функцій. Оскаржуване розпорядження є індивідуальним актом Регулятора у сфері енергетики, містить обов’язкову для ліцензіата вимогу ініціювати розірвання договорів із позивачкою, а тому спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

НКРЕКП подала касаційну скаргу, у якій просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі ухвалу Харківського окружного адміністративного суду про закриття провадження. Скаржник зазначав, що розпорядження № 116-р є заходом реагування на порушення Товариством ліцензійних умов провадження господарської діяльності з постачання електричної енергії споживачу, а позовні вимоги фактично спрямовані на запобігання розірванню цивільно-правових договорів, укладених між Товариством і фізичною особою. НКРЕКП також посилалася на постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 826/4957/18.

Верховний Суд залишив касаційну скаргу НКРЕКП без задоволення, а постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року — без змін. Суд погодився, що справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, оскільки предметом спору є перевірка законності індивідуального акта суб’єкта владних повноважень, прийнятого у межах контрольних повноважень Регулятора. Те, що виконання цього акта може мати наслідком ініціювання розірвання цивільно-правових договорів, не змінює публічно-правової природи спору.

Мотивуючи постанову, Верховний Суд застосував положення частини другої статті 19, частини другої статті 55, частини третьої статті 124, частини п’ятої статті 125 Конституції України, статей 2, 4, 5, 238, 242, 312, 320, 328, 341, 350 Кодексу адміністративного судочинства України, статей 1, 5, 14, 17, 19 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» від 22 вересня 2016 року № 1540-VIII, статей 2, 18, 27, 78, 80 Закону України «Про адміністративну процедуру» від 17 лютого 2022 року № 2073-IX, а також статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 

Суд також урахував Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 27 листопада 2018 року у справі № 820/3534/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18, від 30 січня 2020 року у справі № 826/4957/18, а також рішення Європейського суду з прав людини у справі Kress v. France, заява № 39594/98, пункт 69.

Верховний Суд сформулював такі основні правові висновки: 

1.     При визначенні предметної юрисдикції адміністративних судів необхідно виходити зі змісту та природи спірних правовідносин: яке право або інтерес підлягає захисту, чи пов’язаний спір зі здійсненням суб’єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій, чи є спір наслідком застосування або незастосування адміністративної процедури. Сама по собі участь суб’єкта владних повноважень або формальне оскарження його акта не є достатньою підставою для адміністративної юрисдикції, проте якщо предметом спору є перевірка законності індивідуального владного акта, визначальним є саме характер предмета судового контролю.

2.     Якщо особа оскаржує індивідуальний акт суб’єкта владних повноважень, прийнятий у межах реалізації владних управлінських функцій, визначальним є перевірка законності такого акта, а не лише те, що його виконання може спричинити наслідки у сфері приватноправових відносин. Інший підхід неправомірно звужував би предмет судового розгляду з перевірки законності владного рішення на оцінку похідних цивільно-правових наслідків його виконання, що не відповідало б завданню адміністративного судочинства щодо ефективного захисту особи від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

3.     Розпорядження НКРЕКП про усунення порушень ліцензіатом, прийняте відповідно до статей 14, 17, 19 Закону № 1540-VIII, є адміністративним актом, ухваленим Регулятором як адміністративним органом під час вирішення конкретної адміністративної справи про усунення порушень ліцензійних умов. Якщо таке розпорядження містить обов’язкову для ліцензіата вимогу ініціювати розірвання договорів із конкретною особою, воно може безпосередньо та негативно впливати на права й законні інтереси цієї особи, навіть якщо вона не є адресатом акта.

4.     Закон України «Про адміністративну процедуру» не обмежує право на оскарження адміністративного акта виключно його адресатом. Особа, на право, свободу чи законний інтерес якої негативно впливає або може вплинути адміністративний акт, має право на його оскарження, у тому числі якщо вона не була учасником адміністративного провадження. Відмова такій особі у доступі до адміністративного суду лише через те, що вона не є адресатом розпорядження НКРЕКП, фактично позбавляла б її ефективного засобу правового захисту від адміністративного акта.

5.     Суд зазначив, що посилання НКРЕКП на постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 826/4957/18 є нерелевантним. У тій справі йшлося про спір, пов’язаний із державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно, який мав приватноправовий характер. Натомість у цій справі оскаржується розпорядження НКРЕКП як захід реагування на порушення публічно-правових вимог ліцензійного законодавства. Крім того, висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 826/4957/18 були сформульовані до набрання чинності Законом України «Про адміністративну процедуру», який визначив поняття адміністративного акта, статус заінтересованої особи та її право на оскарження адміністративного акта незалежно від участі в адміністративному провадженні.

 

Постанова Верховного Суду від 20 квітня 2026 року у справі № 520/25539/25 (адміністративне провадження № К/990/55705/25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/135864652