Щодо конституційності обов’язкової сили висновків Пленуму Верховного Суду (рішення Конституційного Суду Латвії)

Рішення Конституційного Суду Латвії від 04.02.2003 року (повний текст на англійській мові)

 

1. Відповідно до оскаржуваної у цій справі норми закону: "Пленум [Верховного Суду] може надавати обов’язкові для судів роз'яснення з питань застосування законодавства".
На час розгляду справи Конституційним Судом редакція цієї норми закону була змінена і вона викладена в новому формулюванні: "Пленум [Верховного Суду] розглядає питання щодо тлумачення норм права". 
Конституційний Суд вважає за потрібне продовжити розгляд питання про конституційність цієї норми у її первинній редакції, зміна редакції оскаржуваної норми не є підставою для закриття провадження у справі.

2. Заявником у цій справі є суб'єкт права на конституційну скаргу, який був позивачем у справі про його звільнення і позов якого був відхилений на підставі обов’язкових для суду роз'яснень пленуму Верховного Суду.
Під час розгляду справи в Конституційному Суді представник парламенту підтримав позицію про неконституційність оскаржуваної норми. Судді Верховного Суду також висловились в підтримку неконституційності цієї норми, проте зазначили, що справа заявника конституційної скарги розглянута з дотриманням закону і рішення суду про відмову у задоволенні його позову є правильним. 
Конституційний Суд також дослідив практику застосування цієї норми закону судами і встановив, що, як правило, суди безумовно дотримуються роз'яснень пленуму Верховного Суду, а рішення судів, які їм суперечать, скасовуються під час їх інстанційного оскарження. 

3. Вирішуючи питання про конституційність цієї норми закону Конституційний Суд зазначає, що видання обов’язкових для інших судів і посадових осіб роз’яснень пленуму Верховного Суду є практикою, унаслідуваною із СРСР і яка була притаманна правовим системам соціалістичних країн. В таких правових системах обов’язкові роз’яснення пленуму Верховного Суду були способом контролювання діяльності судів і методом насадження судам політики, продиктованої комуністичною партією. Так, зокрема, в законі 1981 року була аналогічна норма, яка давала пленуму Верховного Суду повноваження адресувати іншим судам і суддям обов’язкові інструкції.

4. Відповідно до статті 83 Конституції "судді є незалежними і підкоряються тільки закону (Judges shall be independent and subject only to the law)". Це положення означає, що суддя має бути вільним від будь-якого впливу - як з боку законодавчої і виконавчої влади, так і з боку самого суду та посадових осіб, діяльність яких пов’язана із судовою владою.
Вирішуючи справу і здійснюючи інтерпретацію закону суддя має бути керований виключно власним переконанням, яке засноване на його професійних знаннях і навичках, розумінні ним суспільних процесів, культурних і ментальних поглядах та інших факторах.
Якщо виникає необхідність для відступу від попередньої судової практики, то суддя має право це зробити, якщо належно обґрунтує свою позицію. В свою чергу встановлена законом можливість оскарження рішення суду передбачає також і те, що суддя має враховувати положення закону, коректно застосовувати і тлумачити його, але не так, як це суперечило б його власній волі.

5. Конституційний Суд зазначає, що він не принижує важливість єдності судової практики, проте на його переконання є недопустимим наділення пленуму Верховного Суду повноваженнями, притаманними законодавцю, за яких ухвалювані пленумом роз'яснення стають обов’язковими для інших суддів. Тому оскаржувана норма щодо обов’язкової сили роз'яснень пленуму Верховного Суду є неконституційною як така, що втручається у незалежність судді.

6. Враховуючи, що оскаржувана у цій справі норма закону на час розгляду справи Конституційним Судом втратила чинність шляхом викладення її в новій редакції, та враховуючи необхідність ефективного поновлення порушених прав заявника конституційної скарги, порядок виконання рішення Конституційного Суду у цій справі наступний:
- оскаржувана норма визнається неконституційною без вказівки Конституційним Судом про втрату нею чинності загалом;
- по відношенню до заявника конституційної скарги норма підлягає визнанню неконституційною, а також і нікчемною - з дати порушення його прав, тобто для нього рішення Конституційного Суду має зворотну в часі дію;
- справа заявника конституційної скарги, яку розглядали суди загальної юрисдикції, має бути переглянута за нововиявленими обставинами з урахуванням рішення Конституційного Суду.