Спір щодо прихованого працевлаштування охоронців: повторність порушення пов’язується з виявленням первинного порушення, а не з судовим рішенням щодо керівника

Спір щодо прихованого працевлаштування охоронців: повторність порушення пов’язується з виявленням первинного порушення, а не з судовим рішенням щодо керівника

Товариство звернулося до суду з позовом до міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про визнання протиправною та скасування постанови від 03 жовтня 2024 року, якою на нього накладено штраф у розмірі 3 360 000 грн за повторний протягом двох років фактичний допуск працівників до роботи без оформлення трудових договорів. Штраф було розраховано за 14 осіб, які, за висновком Держпраці, виконували функції охоронців на об’єктах АТ «Укрпошта» без належного оформлення трудових відносин.

Позивач стверджував, що його не повідомили про проведення позапланової перевірки виконання припису та про наявність самого припису, а тому він був позбавлений можливості надати пояснення і документи. Також Товариство зазначало, що частину осіб неможливо ідентифікувати, частина з них не має стосунку до позивача, а із сімома особами були укладені цивільно-правові договори. Крім того, позивач вважав, що Держпраці пропустило строк накладення штрафу, оскільки акт перевірки було складено 31 липня 2024 року, а постанову про штраф винесено 03 жовтня 2024 року.

Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили. Вони виходили з того, що Держпраці не довело фактичного допуску 14 осіб до роботи саме Товариством без оформлення трудових відносин, а наведений у постанові перелік осіб є припущенням. Суди також вважали, що повторність порушення не доведена, оскільки на момент винесення постанови про накладення штрафу не було остаточного судового рішення у справі про адміністративне правопорушення щодо керівника Товариства, а матеріали відповідного провадження були повернуті Держпраці для належного оформлення.

У касаційній скарзі Держпраці зазначало, що суди неправильно застосували статті 21, 24 Кодексу законів про працю України, статтю 11 Закону України «Про охоронну діяльність», постанову Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015 року № 413 та статтю 90 Кодексу адміністративного судочинства України. Скаржник наголошував, що охоронна діяльність має триваючий характер і передбачає виконання трудової функції, а не досягнення окремого цивільно-правового результату; відеоматеріали, пояснення осіб, журнали і графіки чергувань підтверджують використання праці охоронців без оформлення трудових договорів; а повторність визначається актом перевірки та приписом, якими зафіксовано первинне порушення, а не судовим рішенням у справі про адміністративне правопорушення щодо керівника.

Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу Держпраці, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій передчасно визнали постанову про накладення штрафу протиправною, оскільки не дослідили акт перевірки і припис від 02 квітня 2024 року, не встановили зміст первинного порушення, не перевірили стан виконання припису, не надали належної оцінки відеозаписам, поясненням осіб, графікам і журналам, а також не з’ясували фактичний зміст цивільно-правових договорів та характер виконуваних особами функцій.

Суд застосував статті 19, 43, 45 Конституції України, статтю 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, статті 21, 24, 29, 259, 265 Кодексу законів про працю України, статтю 901 Цивільного кодексу України, статтю 50 Закону України «Про зайнятість населення», статті 6, 7 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», Закон України «Про охоронну діяльність», постанови Кабінету Міністрів України № 413 і № 509, статті 6, 8, 11, 52, 87 Закону України «Про адміністративну процедуру», статті 2, 9, 73–77, 80, 90, 99, 341, 353 Кодексу адміністративного судочинства України, Рекомендацію Міжнародної організації праці № 198 щодо трудових відносин, Рекомендації R(95)5 Комітету міністрів Ради Європи, а також практику Верховного Суду щодо розмежування трудових і цивільно-правових відносин, охоронної діяльності та істотності процедурних порушень.

Верховний Суд сформулював такі основні правові висновки:

1.      Фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору є повторним порушенням у розумінні абзацу третього частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України, якщо первинне діяння того самого виду було виявлене та зафіксоване уповноваженим органом у встановленому порядку, а нове діяння вчинене тим самим роботодавцем протягом двох років з дня такого виявлення. Повторність пов’язується не з тотожністю осіб, яких допущено до роботи без оформлення, і не з наявністю судового рішення щодо керівника, а з повторним вчиненням роботодавцем порушення того самого виду.

2.      Припис органу державного нагляду є обов’язковою для виконання письмовою вимогою, яка фіксує виявлене порушення і зобов’язує суб’єкта господарювання усунути його у визначений строк. Якщо припис не оскаржено і не скасовано, на нього поширюється презумпція правомірності індивідуального акта. Водночас неоскарження припису не звільняє суд від дослідження його змісту як фактичної передумови повторності: виду первинного порушення, кола встановлених обставин і стану виконання вимог припису.

3.      Визначальним для розмежування трудового та цивільно-правового договорів є не назва укладеного сторонами правочину, а фактичний зміст правовідносин. Трудові відносини характеризуються виконанням трудової функції, її триваючим характером, роботою в інтересах і під організаційним контролем роботодавця, підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, графіком роботи та систематичною оплатою за процес праці. Роботи, пов’язані з охоронною діяльністю, за загальним підходом Верховного Суду, мають виконуватися працівниками за трудовими договорами, оскільки охоронна діяльність пов’язана з підвищеними вимогами до безпеки, відповідальності та організації праці.

4.      Відеозаписи, здійснені інспекторами праці під час заходу державного нагляду, є електронними доказами у розумінні статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України. Зафіксовані на них пояснення осіб можуть бути самостійним джерелом доказової інформації про фактичний допуск до роботи, графік, отримання винагороди та особу, яка координувала роботу. Суперечливість окремих пояснень або неповнота анкетних даних не дає підстав відхиляти такі докази без їх безпосереднього дослідження та оцінки у сукупності з іншими матеріалами справи.

5.      Верховний Суд також наголосив, що процедурні порушення під час прийняття адміністративного акта можуть бути підставою для його скасування лише тоді, коли вони є істотними, тобто вплинули або об’єктивно могли вплинути на зміст рішення чи позбавили особу реальної можливості бути почутою. Формальні недоліки процедури не можуть самі по собі бути підставою для скасування правильного по суті рішення. Юридична особа зобов’язана забезпечити отримання кореспонденції за офіційним місцезнаходженням, а належне направлення повідомлення на зареєстровану адресу є достатнім для висновку про дотримання процедури повідомлення, якщо протилежне не доведено.

Постанова Верховного Суду від 17 червня 2026 року у справі № 160/31220/24 (адміністративне провадження № К/990/7643/26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/137474839