В. Сущенко “Чи існують реальні механізми та інструменти безумовного гарантування державою прав і свобод людини і громадянина?” (тези для дискуcії)

Теза 1. Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Цей припис є констатацією факту. В реальному житті нашого суспільства і держави, на мій погляд, він далеко не повною мірою відповідає дійсності, оскільки кожна цих ознак потребує свого додаткового тлумачення/коментаря. Можна зауважити, що ці слова-терміни іноземного походження - «суверенна і демократична» - є більшою мірою зрозумілими для широкого загалу суспільства і не потребують додаткових пояснень, принаймні, для людини, яка має завершену повну шкільну освіту, де вивчаються «основи правознавства». Складніше, на мій погляд, з розумінням та усвідомленням  слів-термінів: незалежна, соціальна, правова.

«Незалежна» - взагалі та абсолютно, чи частково і відносно? Видається, що саме частково і відносно, оскільки абсолютної незалежності (робимо ВСЕ, ЩО і ЯК  хочемо) – це свавілля. 

Людина і держава знаходяться у постійних відносинах поміж собою. Ці відносини регулюються певними моральними і нормативними правилами/законами і договорами, які містять в собі умови, дозволи і заборони/обмеження, що дозволяють їх учасникам  самореалізовуватися  та підтримувати баланс своіх інтересів. Тому ці суб’єкти суспільних відносин знаходяться у певній, далеко не завжди передбачуваній, залежності не лише від поведінки іншої сторони, а й - від природи та її явищ, яких людина і держава не здатні  передбачати та управляти ними задля задоволення своїх потреб та інтересів. Таким чином, «незалежність» є лише орієнтиром, прагненням держави, а значить й суспільства та людини, здатним підтримувати   їхню відносну незалежність у своїй діяльності та право обирати власну поведінку за певних зовнішніх умов.

«Соціальна» - спрямована на формування та забезпечення соціальних (суспільно-значущих потреб та інтересів), які в першу чергу мають бути зумовлені потребами та інтересами кожної людини і громадянина держави. Виникає проблема визначення таких оптимальних потреб та інтересів окремої людини і спільнот та меж їх задоволення з боку держави/суспільства в цілому. Люди – різні за визначенням у своєму: соціальному статусі, фізичному і психічному здоров’ї, освіті, професійних і життєвих здібностях, уміннях і навичках. Спільноти в структурі суспільства/держави також різні: статеві, вікові, освітні, професійні. На державу покладені зобов’язання оптимально узгодити інтереси, права і свободи кожної людини і спільнот, що об’єктивно зробити настільки важко, а часом і не реально, що між всіма учасниками таких відносин виникають конфлікти, які можуть переростати у катаклізми…

«Правова» - передбачає такий стан і статус людини, громадянина, держави, коли інтереси, права і свободи кожної окремої людини є домінуючими в ієрархії  її відносин з певною спільнотою і державою – як апаратом владних (примусових) повноважень щодо людини і суспільства, життям яких вона опікується та управляє. Цю тезу є всі підстави підтвердити  змістом Стаття 3. Конституції України:  «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.»

Теза 2. Звернення до приписів наступних статей Конституції України, зокрема:

«Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 22. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.» - лише підкреслює складність розв’язання проблеми забезпечення та гарантування таких прав і свобод, що, у свою чергу, додатково підтверджується змістом наступних статей Конституції : 

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Крім вище зазначеного, статус правової держави, на мій погляд, передбачає такий рівень розвитку правої культури суспільства (принаймні  переважної, понад 60% його членів), яка дозволяє усвідомлено управляти суспільними відносинами. Таке державне управління та самоуправління громад не повинно обмежувати дієвість такого конституційного принципу життєдіяльності людини і громадянина, як: «Все, що не заборонено – дозволено» і одночасно максимально обмежувати органи влади дієвістю принципу: «Все, що не передбачено законом – заборонено». 

Впевнений, що навряд чи в Україні присутній грунтовний і достеменний аналіз всіх «заборон» для людини і громадянина та «дозволів» для всіх органів влади у ВСІХ без виключення сферах їх життєдіяльності !? Якщо ж врахувати плутанину, паралелізм, повторюваність та неоднозначність нашого  розгалуженого законодавства і нормативно-правових актів щодо регулювання всіх суспільно-правових відносин, то проблема гарантування дотримання прав і свобод людини набуває зовсім інших масштабів... !

Теза 3. Чи існують реальні механізми та інструменти державних гарантій щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина? 

Певною мірою, можна стверджувати, що – так,  вони існують у сфері законотворчості (діяльності парламенту)  та у сфері повноважень органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування. До них можна додати діяльність системи правосуддя, включно з органом конституційної юрисдикції (Конституційним судом) та органи забезпечення правопорядку, які в нас здається недолуго чомусь всі разом йменуються «правоохоронними»..?! Хоча, вся діяльність держави і громадянського суспільства повинна носити в цілому правоохоронну спрямованість, якщо йдеться саме про права і свободи людини. 

На моє переконання, треба визнати, що вся організаційно-правова структура державного управління і місцевого самоврядування – громіздка як за своїми формами функціонування, так і за існуючими процедурами реалізації своїх повноважень. Їх діяльність, на мій погляд, більшою мірою спрямована не на розкутість та повне самовираження/реалізацію прав, свобод та інтересів людини, а на суцільне примусове регулювання (обмеження і заборони) її життєдіяльності, що нівелюють креативність та ініціативу в їх реалізації.

За Конституцією України  ЄДИНИМ гарантом  всіх ознак держави передбачених у статті 1 є глава держави, про що свідчить зміст Статті 102: Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.

Можна констатувати, що реально президент України не наділений Конституцією України вичерпним переліком механізмів та інструментів такого гарантування, за винятком обмеженого кола його повноважень, пов’язаних з рекомендаціями Парламенту щодо обрання складу Кабінету Міністрів та окремих міністрів, прийняття і позбавлення людини  громадянства держави і присудженням загальнодержавних нагород та інших заохочень. Зокрема, кожного разу, коли виникає потреба втручання президента держави у факти порушення та захисту окремих прав і свобод конкретної людини і громадянина він вимушений звертатись до органів законодавчої чи виконавчої влади, або суду за пошуком та застосуванням ними інструментів такого захисту.  

Виникає запитання: Чи достатньо цих інструментів, щоби виконувати функції гаранта прав і свобод людини і суспільств?

На відміну від тих держав, де президент є одночасно і главою виконавчої влади, в Україні таких гарантійних інструментів у глави держави явно недостатньо. Чи не тому Офіс президента держави (Канцелярія/Адміністрація) змушений перебирати нас себе нелегетимні функції «тіньового кабінету міністрів» та «лобіста законодавчих рішень», що часом ставить під суспільний сумнів всю діяльність глави держави…

Видається, що підвищення рівня загальнодержавних гарантій забезпечення конституційних прав і свобод людини  і громадянина лежить у площині : а) визначення у Конституції України вичерпного переліку таких механізмів та інструментів і б) розподілу механізмів та інструментів такого гарантування поміж гілками влади в межах їх компетенцій та відповідним рівнем їх відповідальності (покарання або заохочення) за таку діяльність.

Вірогідно, що можливі й інші варіанти вирішення цієї проблеми. В будь-якому випадку розв’язувати її необхідно в найближчим часом, адже попереду нас чекають повоєнні роки, які будуть створювати лише додаткові зони ризики у сфері утвердження соціальної стабільності в суспільстві і державі.  

Володимир Сущенко,

кандидат юридичних наук, 

науковий консультант з правових питань

Центру Разумкова

15 серпня 2024 року