Законодавча ініціатива Верховного Суду: варто чи ні?

Ідея розширення переліку суб’єктів права законодавчої ініціативи завжди була на поверхні. Відповідно до статті 93 Конституції України, існує вичерпний перелік таких суб’єктів: Президент України, Кабінет Міністрів України, народні депутати України. Встановлено право Президента України визначати законопроект невідкладним, внаслідок чого парламент розглядає його першочергово.

Питання законодавчої ініціативи іноді спірне та динамічне. Пункт 1 статті 116 Конституції України наділяє виключно Кабінет Міністрів України правом  розробляти проект закону про Державний бюджет України. Конституція не визначає, що лише Кабінет Міністрів вносить цей законопроект, але таке обмежуюче положення міститься у частині 2 статті 89 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України». Оскільки конституційне право народного депутата України на внесення законопроектів не може бути обмежене законом, то на мою думку, народні депутати повинні мати змогу реалізувати конституційне право на внесення законопроекту про бюджет, але який розроблений Кабінетом Міністрів України (але всім зрозуміло, що не Кабінетом міністрів України, і не міністром фінансів України, а міністерством фінансів України). Періодично (1996-2006; 2010-2014) законодавча ініціатива належала і Національному банку України також. При цьому, жодної конкретної сфери для цієї законодавчої ініціативи у Конституції України не було затверджено.

Найвищий суд у системі судів загальної юрисдикції ніколи не мав права законодавчої ініціативи після прийняття Конституції України. Так само, як і звичайні громадяни в межах невпровадженого інституту «народної законодавчої ініціативи».

Питання доцільності зміни переліку суб’єктів законодавчої ініціативи дослідили на дисертаційному рівні деякі вітчизняні науковці. Зокрема, Ющик О., Смук М., Средницька І. та Мудра О. обґрунтували необхідність розширення переліку суб’єктів законодавчої ініціативи, доповнивши його Верховним Судом, Генеральним прокурором, Центральною виборчою комісією. Тополянська Т., посилаючись на концепцію поділу гілок влади, обґрунтовано довела протилежну точку зору. До того ж, на мою думку, врешті-решт може виникнути ситуація, коли під конституційний контроль може потрапити закон, поданий свого часу Верховним Судом; чи Верховний Суд буде наново оцінювати конституційність такого Закону – тобто перевіряти сам себе.

В історії України певний час Верховний Суд так само як і Конституційний Суд України мали право законодавчої ініціативи відповідно до Конституції УРСР, та потім – Конституційного Договору, який діяв до прийняття Конституції України 1996 року.

У зарубіжних країнах застосовуються різні підходи. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки право законодавчої ініціативи належить лише конгресменам. Президент може розробити свій законопроект, але він вноситься певним конгресменом. В Російській Федерації Конституційний суд та Верховний Суд  РФ мають право законодавчої ініціативи нарівні із Президентом та депутатами. У Швеції право законодавчої ініціативи, на рівні із урядом та членами парламенту та, належить омбудсменам та ревізорам.

Навряд чи якийсь шлях є правильним, чи хибним, але у кожному випадку найвищі суди шукають шляхи участі у процесі законотворчості, зокрема змінюючи тлумачення законів. У моделі Сполучених Штатів Америки Верховний Суд має право визнавати акти неконституційними, використовуючи «динамічне» тлумачення Конституції. В Україні Верховний Суд також формує свою практику, у тому числі, надаючи оцінку конституційності тих чи інших актів, застосовуючи розширене тлумачення та вдаючись до судового активізму. У Російській Федерації Верховний Суд має формальне право законодавчої ініціативи, яким користується – наприклад, зараз вніс законопроект про кримінальний проступок.

На мою думку, найкращий варіант – як у Сполучених Штатах Америки із повноваженнями Президента. Тобто, Верховний Суд може напрацювати законопроект, і звернутися, наприклад, до Голови Верховної Ради України із клопотанням подати цей законопроект. У такий спосіб, на мою думку, необхідно поширити принцип «добросусідства» на гілки влади: Голова парламенту повинен не шукати бліх у законопроекті, який йому подає Верховний Суд, а передати це питання на розгляд народних депутатів України – подати цей законопроект від свого імені з поміткою – проект Верховного Суду. Для цього не варто вносити зміни до Конституції України, але достатньо внести зміни лише до Закону України «Про Регламент Верховної Ради України». Можна встановити кількісне обмеження на рік для законопроектів від Верховного Суду, їх відання тощо. Якщо між гілками державної влади не буде порозуміння, і у Верховного Суду буде формалізоване право подавати законопроекти, але їх не будуть виносити в зал, то смислу у такій законотворчості не буде, і законопроекти будуть топитися у політичних суперечках. Так як Верховний Суд є головним розпорядником державних коштів, тому він, на мою думку, може передбачити у своєму кошторисі певний бюджет на законотворчість. Проте, на мою думку, у жодному разі законотворчість не повинна підміняти собою основну діяльність суду – відправлення правосуддя.